Отець Небесний добрий і милостивий, він все нам прощає, але чому ти не можеш простити себе сама?.. Хоча й намагаєшся… [/i]
Р. 24
Вранішні косі промені легким дотиком тепла розбудили Дзвінку. Вона знехотя відкрила очі. Біль голови тиснув у скроні, дзвенів у вухах, нагадав учорашню гулянку. Спрага стягувала губи, робила їх шерхлими та солоними. Їй стало соромно за саму себе. Добре, що сьогодні субота, вихідний день, і не потрібно йти на роботу.
"Господи, – зітхнула Дзвінка, – до чого я докотилася… Напилася… Як остання. Через нього… Ні, через себе і свою дурну любов! Не було замолоду, то й зараз не тре. Не було зрання орання, то й увечері не жди!"
Півдня приходила до тями. Прийняла ванну, випила багато чаю. Трохи прибирала в квартирі, зварила щось їсти. Вислуховувала Степанові жарти.
– Бачиш, як воно… – говорив він посміхаючись. – Думаєш мені легко… Отак щодень…
– Якби було важко, то не пив би.
– А хіба ж то я… То він… – і пальцем угору.
– Хто?
– Організм! Прагне, кричить, просить…
– Організм не механізм безмозкий! – відказала. – А голова навіщо?
– Щоб шапку носити.
– Ет, – махнула рукою Дзвінка. – З тобою говорити, що з кобилою в болоті. Краще сміття винеси.
– А молодий чоловік, що робить? – скривився Степан. – Нехай винесе.
– Він ще спить.
– А-а-а… Добре. Потім…
А потім було, як завжди. Зав'язаний пакет із сміттям ще довго стояв сиріткою біля дверей. Степан виходив – забув, син ішов – не захотів. Аж пішла надвір Дзвінка – винесла.
– Ксеню, що мені робити? – питала поради в сестри, як сиділи в парку, на лавці.
– Мусиш забути! – радила Ксеня.
– Не можу…
– Не вартий він твої сліз і мук.
– А хто вартий?
– Ніхто. Чоловіки істоти жорстокосерді. У них любов – коли стоїть, а впало, то й любов пройшла.
– Не вірю. А як же…
– То все байки, вигадки, і то, здебільшого, жіночі, щоб прикрасити наше буденне життя. Фільми знімають, щоб дивилися, книжки пишуть, щоб читали… А насправді немає нічого. Нічого…
– А в мене що?..
– У тебе – досі нереалізована потреба любити.
– То потреба чи любов?
– Не перебивай… Ти любиш кожну тваринку, кожне деревце, кожну квітку. В людях бачиш лише хороше. Ти прагнеш любові й потребуєш любити сама. Це природнє почуття в тебе настільки сильне й глибинне, наповнює тебе всю, і ти навіть не помічаєш, що живеш ним кожної хвилини. Гадаю, саме твоя потреба любити когось, як і будь-яка інша потреба, рано чи пізно мусіла бути задоволена, тобто реалізована. Зустрівся тобі о. Михайло, і ти його полюбила. А як же інакше? І Степана ти теж любиш, правда, по-іншому, як давнього знайомого, як батька твого сина, як родича хоч і непутнього. І Сашка любиш, бо він твоя кровиночка.
– Що ж це виходить?
– Любов у тобі, а ти в любові! Ти переповнена нею…
– То чого ж мені так важко? – зітхнула Дзвінка.
– Бо це твій хрест.
– Що?.. Любов – мій хрест? Я нічого не розумію.
– Незбагненно, але так воно є… – замислилася Ксеня і додала: – Тобі треба зайнятися якоюсь справою, щоб захопила й відволікла думки. Приходь до нас на зібрання.
– Я вже була, – сказала Дзвінка.
– І все ж… Завжди корисно дізнатися більше…
– Я і так багато знаю, а роблю…
– У нас гарні й доступні промови… – легко наполягала Ксеня.
– Знаєш, – раптово обірвала її Дзвінка, – я думаю, що не приналежність людини до тої чи іншої конфесії визначає повноту й правдивість її віри, а серце, його порухи й спонуки. Моральний закон усередині нас – ось, що головне, про це ще Кант говорив. І заповіді Божі мають бути там. Ні завчені молитви, ні ревні поклони в церкві, ні ваші біблійні вивчення – ніщо не робить людину віруючою по-справжньому. Все це лише показуха, гра на публіку… А де ж справжня віра? Де?.. У церквах, у костелах, у залах царства? Покажи мені її! А може вона не в православ'ї, а в буддизмі чи в ісламі? Га?.. Загубилася наша віра в традиціях і ритуалах, у пишномовстві та позолоті, в понятті "так треба"… А Бог бачить серце кожної людини…
Дзвінка зупинилася. Від хвилювання здіймалися груди, важко дихалося.
– Я з тобою згідна, – мовила Ксеня. – Але в Бога треба просто вірити…
– Я вірю, я дуже вірю, але не бачу для себе шляхів наближення до нього, – зітхнула Дзвінка.
– Покаяння і молитва… Інших нема.
Сьогодні я дочитала роман Морріса Уеста "Адвокат диявола". Мені він дуже сподобався, напевне через те, що я знайшла там багато думок, співзвучних із моїми. Зокрема, автор стверджує, що "навіть у гріху акт любові, якщо він наповнений любов'ю, схвалений Богом." Хотілося б вірити, що це справді так, адже мої взаємини з о. Михайлом, це не що інше, як гріх.
Але це ще й любов, моя любов…
Можливо, я просто шукаю собі виправдання. Можливо…
Мені часто видається, що нами, наче ляльками в театрі, бавляться якісь вищі сили. Моделюють різні ситуації, провокують нас на нетипові вчинки і, з висоти, невидимі та невпізнані, спостерігають за нами.
Спочатку людині багато недодадуть, тоді заберуть те, що було, потім заставлять змиритися з втраченим, а на сам кінець – кинуть привабливу приманку, яка видається щастям і, вже вкотре, змусять страждати. Ти мучишся, а вони регочуть і веселяться!..
Ми безпорадні пішаки на невидимій шахівниці, якими враз-по-раз розігрують цікаві й довготривалі партії.
Чим довше живу, тим більше не розумію, як потрібно жити…
Р. 25
Частину зимових канікул Дзвінка проводила на селі, в тітки Ганни. Серед природи й простору дихалося легше, і не так сильно щеміло спогадами серце.
Сутеніло. В кімнату зайшла тітка із запаленою гасовою лампою.
– От, іроди, – сердилася, – знову лєтрику виключили…
Дзвінка посміхнулася й помітила, як у кімнаті враз з'явилися довгі кострубаті тіні. З кожним рухом лампи вони стрибали, танцювали, бігали і завмерли лише тоді, коли лампа, зайнявши своє постійне місце, повисла на гвіздку, на балку.
– Тітонько, – озвалась Дзвінка пильно розглядаючи велику ікону, що висіла на стіні, – як вона називається?
– Матір Божа Неустанної Помочі, – сказала тітка і перехрестилася.
– Давня?
– Давня і дуже чудодійна. Нашому покійному татуневі її лишив його татуньо, а йому… вже й не тямлю…
– Скло на ній наче нове, – продовжувала роздивлятися Дзвінка, – а саме зображення, точніше одна його частина, потемніла трохи…
– Та то видиш, – розповідала тітка, – було таке… Під час війни, коли совєти напирали на п'яти німцям, ми виїхали з хутора й жили в бєженцях, а наша ікона лишилася в льосі. Кусочок скла побився, саме в тому місці вона й потемніла.
– А чудодійна?
– Твій дід Василь (хай йому буде на тім світі добре) нею й хрестом, таким невеличким із розп'яттям, громові хмари завертав. Синів своїх у далеку дорогу і на фронт благословляв – всі живі й здорові вернули назад, до рідної стріхи. Ця ікона – то наша родинна реліквія, наша заступниця. З покоління в покоління передається. І як мене не стане – собі візьмеш, бо Ксені моїй вона не потрібна. А жаль…
Тітка замовкла та, нагло щось згадавши, ляснула себе долонею по чолі, відчинила двері старої шафи, полізла туди, зашаруділа якимось паперами. Порившись трохи, вона простягнула небозі маленький згорнутий удвоє клаптик, колись синьої, а тепер зблякло-сірої обкладинки зі шкільного зошита.
– На, – розгорнула, – це маленька копія ікони Матері Божої Неустанної Помочі. Наш татуньо всім своїм дітям такі образки дарували. Вона невеличка, а тому легко вміщається в кишені.
Дзвінка обережно взяла до рук розгорнутий аркуш. З однієї сторони була наклеєна іконка, а з другої, дідовою рукою, виднівся ще досить виразний напис: "Синові Григорію, на добре проходження служби в армії. Вересень, 1954 року Божого."
– Це ж татова! – скрикнула.
– Еге ж, – усміхнулася тітка, – вона, як виявилося, в мене ввесь час між клунками в скрині й лежала. Нещодавно я там рилася і знайшла її. Бери, тепер вона твоя. Ця іконка допомогла твоєму татові щасливо повернутися додому з армії, а служив він на Далекому Сході. Небезпек чимало всіляких було, та, мабуть, він тобі розказував, знаєш… Вона й тобі допоможе…
Дзвінка притисла до грудей невеличкий подарунок. Враз перед нею постав тато –сивий, з пензлем у руках, щось малює, а очі посміхаються, лагідно, лагідно… Їй вчувається його голос: "Знаєш, Дзвіночко, – каже тато, – домалюю цю книжку, надрукують, і я, і ми, станемо мільйонерами! От побачиш…" Вона недовірливо хитає головою, а тато вдає, що сердиться. Тато, тато… Як давно то було. Ніби й зовсім не було.
Книжки ти, таточку, малював, щораз нові та нові. То були коміски для дітей, власні ілюстровані казки та оповідання. Красиві, цікаві, барвисті. Назбиралося їх більше десятка, і всі вони зараз лежать у скрині, на горі, в тітки Ганни, невидрукувані. За винятком однієї, що якимось чином побачила світ у видавництві "Веселка", накладом у шістсот тисяч примірників, під назвою "Дмитрикові пригоди". Після неї усі наступні роботи малювалися "у шухляду", бо ти, таточку, був для совєцкої влади "не благонадійним", а тому й мало друкованим, хоча й талановитим художником. Мрія, яка на Заході могла стати реальністю й принести чималі прибутки тут, у Країні Рад, так і залишилася твоє мрією. Шкода…
Дзвінка зітхає, і разом із її подихом зникає й татова постать-з'ява.
– Не сумуй, – торкає її за руку тітка, – все буде добре.
Запевнення, що "все буде добре" не заспокоює, навпаки, чомусь, дратує. Звідки тітка знає, вона ж не екстрасенс? Та насправді тітка Ганна нічого не знає, але говорить так для того, аби втішити її, засмучену небогу. І фраза-розрада з тітчиних уст звучить не як ствердження, а радше як побажання. Вони обидві це добре розуміють.
За вікном шумить багатолітній сосновий ліс, вовком у комині виє вітер, роздмухуючи між дровами пломеніючі іскорки. В лампі, облизуючи гніт, рівномірно палахкотить вогонь. Плями рудого світла кладуться на білі стіни, а по кутках стоять темні тіні. Сьогодні вечір спогадів. Так уже склалося. Тітка Ганна, підперши плечима теплу грубку, гладить на колінах сірого, з чорними смугами кота Мацька і розказує далі:
– Наш покійний брат Кузьма вертав із фронту додому. Сам один ішов через ліс, а назустріч йому – знайомий бандерівець Гриб, який хотів перейти кордон і дістатися на Захід. Вони ворогували між собою ще з тих пір, як вчилися в школі, а потім, як не поділили дівчину Варку (вона вибрала брата), зненавиділи один одного ще дужче.