І не сумніваюся, що цей своєрідний процесс "топонімічної канонізації" Петра Сагайдачного триватиме й надалі.
Відлуння славетних подвигів Сагайдачного віднаходимо в
літописах: Самійла Величка та Григорія Граб'янки, який, схоже, серед перших заходився формувати з постаті Сагай-дачного образ величного захисника християнського світу. Нехай і не на завжди дружню і не завжди справедливу оцінку його діянь, але все ж таки натрапляємо в працях істориків: Герхарда Міллера – "Історичні твори про Малоросію і мало-росіян" та Олександра Рігельмана – "Літописна оповідь про Малу Росію". У той чи інший спосіб діяльності Сагайдачного торкалися у своїх працях польські історики Олександр Ябло-новський, Францішек Равіта-Гавронський та Владислав Том-кевич; ну і, звичайно ж, як не пригадати імена знаних та ак-тивно цитованих нашими сучасники вітчизняних дослідни-ків: Дмитра Бантиш-Каменського, Володимира Антоновича, Миколи Маркевича, Михайла Максимовича, Івана Каманіна, Платона Жуковича, Володимира Голобуцькго, Костя Гуслис-того…
Впродовж ХХ –початку ХХI століття сформувалася ціла когорта істориків, які в той чи інший спосіб підступалися у своїх дослідженнях або загалом до постаті Сагайдачного, або ж до окремих сторінок його діяльності, розглядаючи їх під кутом зору українсько-польських, українсько-європейських, а ще – литовських, російських, турецьких, татарських чи мо-лдавських взаємин.
Серед сучасних українських дослідників особливою увагою до першоджерел, а також до полемічних моментів у житті і військовій діяльності Сагайдачного, відзначаються, зокрема, П. Сас, зі своїми монографіями: "Петро Конашевич-Сагайдачний: молоді роки"; " Запорожці у польсько-московській війні наприкінці Смути 1617-1618 років"; а ще згадаймо працю: П. Сас, Г. Кіркене "Хотинська битва 1621 – битва за Центральну Європу"; цілий історіографічний довід-ник можуть скласти праці та історичні розвідки В. Смолія, О. Гуржія, Ю. Мицика, П. Пирога…
"Пам'ять про Конашевича-Сагайдачного, — читаємо у ювілейному збірнику "Історія села Кульчиць і роду Драґо-Сасів", — живе і серед української діаспори. У 1972 році това-риство "Бойківщина" провело широку акцію відзначення 350-ліття смерті П. Сагайдачного. Цій події було присвячене об'єднане перше-друге число "Літопису Бойківщини", а та-кож ювілейну зустріч, із доповідями та богослужінням; ви-пущено пам'ятний конверт, надруковано в різних українсь-ких часописах і в "Літописі Бойківщини" серію статей і до-писів: І. Волчка-Кульчицького, Н. Плічковського, Ю. Боб-ровського, Н. Полонської-Василенко, М. Андрусяка, В. Пепи, М. Фляка та інших".
Славетні подвиги полководця Сагайдачного відтворено у трилогії відомого письменника Андрія Чайковського "Сагай-дачний", перша частина якого побачила світ 1924 року; та в романі українського письменника з діаспори Спиридона Чер-касенка, за мотивами якого на Київській кіностудії імені До-вженка було поставлено фільм "Дорога на Січ". Він є голо-вним героєм повісті Данила Мордовця "Сагайдачний", драми Пантелеймона Куліша " Петро Сагайдачний", оповідання Адріана Кащенка "Про гетьмана Сагайдачного"; віршовано-го твору Юрія Буряка "Невольниця-українка: історична по-ема з часів гетьмана Сагайдачного".
Його ім'я згадується в багатьох народних піснях, думах, легендах, романах, повістях та історичних нарисах… Зокре-ма, в пісні "Ой, на горі та женці жнуть". Хоча, задля об'єктивності, слід згадати, що дехто з дослідників доводить: насправді в цій пісні йдеться не про гетьмана Петра Сагайда-чного, а про його однофамільника — Григорія Сагайдачного ( рік нар. і см. невід.) , кошового отамана часів Івана Самойло-вича та Петра Дорошенка. Та оскільки це питання полемічне, то залишимо його на розсуд дослідників. Натомість скажу так…
Козацька шабля, селянський плуг і письменницьке перо – ось три ангели-хранителі, гідні нашої національної слави і національного герба. Ось три великі воїтелі, котрі ведуть наш народ від вогняної минувшини – до осяйної прийдешності; від чумацького воза – до космічного корабля; від чернечого літописання – до академічної науки і високого мистецтва...
Й у калиновому вінку цієї слави гідно і навічно вплетене ім'я визначного полководця, літератора і славетного гетьма-на, найвеличнішого птаха з кульчицького гніздів'я гетьманів, Петра Кононовича Конашевича-Сагайдачного.
НА СПИСАХ ПРАВЕДНОГО ГНІВУ
МАРКО ЖМАЙЛО
ГЕТЬМАН
НЕРЕЄСТРОВОГО КОЗАЦТВА
1
Уперше ім'я козацького полковника Марка Жмайла (або Жмайла-Кульчицького, бл. 1570 — ?) зринає у вирі нетривалої, але кривавої Хотинської війни 1621 року. Ні-ні, якихось літописних відомостей про його безпосередню участь у боях проти турків чи ординців, на жаль, не виявле-но. Зате достеменно відомо, що, після перемоги під Хотином, коли перед Сагайдачним, як і перед усім козацтвом, постало питання: "На яких засадах їм співіснувати з королівською владою, військовим командуванням та польською шляхтою, яка має великі маєтності в Україні?", — гетьман спорядив по-сольство до польського короля. Й очолив це посольство Марко Жмайло. Звичайно ж, варто з'ясувати для себе: чому саме він?
Зрозуміло, що таке відповідальне посольство повинен був очолити старшина, який користується цілковитою довірою і самого Сагайдачного, і всього козацтва. А ще цей козацький офіцер повинен був мати певний досвід участі в переговорах, тобто володіти певними дипломатичними на-вичками, адже йому треба вести переговори, від яких у найближці роки залежала доля всього реєстрового, та, влас-не, й усього городового козацтва.
Й ось тут зринає той факт, що, згідно з народними пе-реказами, Жмайло (або Жмайло-Кульчицький), походить із села Кульчиць, того ж села з-під Самбора на Львівщині, з якого походить і Сагайдачний. Він належить до старовинно-го, тисячолітнього роду Драго-Сасів, гербу "Сас", представ-ники якого становлять значну частину того сільського кутка, якого в селі називають Кульчицями Шляхетськими, на відмі-ну від Кульчиць Рустикальних, тобто селянських.
Автори всіх публікацій про Жмайла одностайні в тому, що рік народження його залишається невідомим. Спочатку я і сам так вважав, одначе після знайомства з уже цитованим мною історичним романом самбірчанина Андрія Чайковсь-кого (1857-1935), думку щодо цього довелося відкорегувати, й ось чому. Більшість дослідників життя Сагайдачного схо-диться на тому, що Петро Сагайдачний народився орієнтовно 1570 року, і, зауважу, саме ця дата органічно вписується у хроніку його подальшого буття. Ви запитаєте: а яке це має відношення до датування появи на світ Марка Жмайла? Без-посереднє!
Нагадаю, що в своєму історичному нарисі "Петро Са-гайдачний", а згодом – і в романі "Сагайдачний", істориком Михайлом Грушевським редагованому, Андрій Чайковський повідомляє, що, по тому, як батьки Сагайдачного загинули під час нападу на Кульчиці кримських ординців, трирічного Петрика взяв на виховання батько його ровесника (зверніть увагу – ровесника!) Марка Жмайла. І що до шістнадцяти ро-ків, тобто аж до вступу до Острозької школи, Сагайдачний виховувався в родині Жмайлів. Отже, вони разом виростали в Кульчицях, разом навчалися і згодом разом служили в козац-тві. Досить сказати, що обидва лицарі ходили в морські по-ходи, а під час Хотинської війни Жмайло командував одним із козацьких полків армії гетьмана Сагайдачного.
Отож я вважаю, що віднині питання дати народження гетьмана Жмайла не існує. Слід вважати, що, як і Сагайдач-ний, він народився 1570 року; і тепер уже навіть не впевне-ний, що слід вживати оце застережливе визначення "близь-ко".
За підтвердженням факту "кульчицького походження" Жмайла звертаюся і до збірки статей "Історія села Кульчиць і роду Драго-Сасів", упорядкованих, нагадаю, кульчинцем Іваном Волчко-Кульчицьким ( Дрогобич, 1995 рік). Особливість цієї книги, присвяченої 700-річчю села та 1000-річчю роду, саме в тому і полягає, що в ній, серед іншого, віднаходимо і документальні та фольклорні свідчення приналежності гетьманів Сагайдачного, Жмайла, Сулими та Павлюка до сільської громади Кульчиць, до роду Драго-Сасів.
Ясна річ, добувати в наш час бодай якісь відомості про минувшину не те що селянських, а навіть шляхетських, родів надзвичайно важко. Щоб збагнути, чому так сталося, слід звернутися до процитованих у збірнику висновків професора Кузич-Березовського, який свідчив: " Про походження нашої шляхти ми майже не маємо ніяких даних, бо до XIII століття мало хто вживав родових прізвищ не лише в Галичині, але навіть і в Польщі. Коли батько звався Данило, то син ставав Даниловичем, і все. Щойно в кінці XIII століття польська і мадярська шляхта, а за ними, в XIV столітті, і наше боярство, починають звати себе від місцевостей, які посідали (напри-клад: с. Береза – Березовські, с Кульчиці — Кульчицький…
Друга причина нашого незнання про себе самих – те, що ми не любили і не любимо записувати ніяких подій. Коли б греки, араби й німці у VIII-IX століттях не записували про нашу чорноморсько-дунайську еміграцію, про наші міста в Галичині й широку торгівлю з ними, то ми до літопису Не-стора ( "Повість минулих літ") ніколи нічого б не довідалися про себе".
Загалом я згоден з висновками професора Кузич-Березовського, зокрема, і в тій частині, де він говорить, що наші предки лінувалися будь-що будувати з каменя, в тому числі і вимуровувати кам'яні склепи та ставити кам'яні пам'ятники, чи хоча б кам'яні хрести на могилах; тому-то "за сто років після залишення цвинтаря ми вже мали дике цвин-тарище, де паслися коні і гуси…". Одначе хотів би зауважи-ти, що й літопису Нестора "Повість минулих літ", у тому об-сязі інформації, як ми її сприймаємо зараз, ми теж не мали б. Тому що безліч відомостей літописець наш запозичив з тих-таки давніх іноземних джерел, про які професор щойно зга-дував.
Свого часу я вже говорив з цього приводу: як часто до-водиться шкодувати, що предки наші були набагато охочі-шими до шаблі та плуга, ніж до пера. Якщо народ сам ліну-ється увічнювати власну історію в правдивих та мудрих письменах, за нього це починають робити історики інших народів. Але тоді вже не доводиться нарікати, що роблять вони це, виходячи з власних уподобань і власного розуміння, підганяючи історію під свої національні інтереси, свою наці-ональну гідність.