З ними він відплив до берегів Америки з метою розорити колонії англійців, голландців і португальців.
На кораблях ескадри перебували 3000 матросів і 1200 солдатів. За ним ув'язались 48 чаєк запорожців з 2400 козаками на борту. Це було безумство, але не більше, чим у 21 столітті одна дівчина йшла довкола світу на допотопній шлюпці. На чайках було 238 фальконетів. Чайки були зроблені у Бретані. Хитрі чи простосердечні, але запорожці іменували Кассара тільки адміралом. Той сприйняв неочікуване поповнення як органічну частину ескадри. Коли раптом упав штиль, що загрожувало тривалою стоянкою, то, флотилія чайок, що мали весла, потягнула вітрильний флот. Побачивши, що кораблі досить прудко, вузлів десять — дванадцять, йдуть вперед, капітан розпорядився періодично змінювати гребців чайок солдатами, які байдикували на борту вітрильників. Ненавчені, ті давали десь вузлів вісім, але справа була нехитра і до кінця штилю гребли майже як козаки. Для всієї армади перехід був благополучним.
На прохання герцога, ескадра короткочасно зупинилась на третьому острові, біля будівель городових козаків, що стояли досить ізольовано. Тогочасна Франція голодувала і князь віддав матросам всі надлишкові зернові з державних запасів, що для майже семитисячної армії було наче вепрові шротина. Може дещо більше. Але як неочікуване доповнення до раціону справило відмінне політичне враження. Три дні вони були у водах герцогства і практично три доби не чисельні водяні млини країни мололи борошно для ескадри.
А найголовніше з головного тут – прибули запорожці, підтримані в переміщенні емісарами герцога. Дві тисячі чотириста козаків. Для тутешніх, новосвітських воєн – легіон, хмара. За письмом резидента, загорівшись ідеєю, козаки вклали у переміщення з України в Новий Світ щонайменше втричі більше, ніж дали емісари князя. То значить з'явились практично самопливом в усіх сенсах. Були заставлені всі маєтки Всеволода у Франції, але люди були тут. Герцог не дуже збирався до козаків. Бо точно знав, що не допустить стільки їх далі ізольованого куточка на третьому острові. Наказав поставити там ще наметів. Всі, хто контактував з людьми ескадри були у масках та рукавичках. Всеволод дрижав за свою оранжерею-інкубатор з декілька тисячами малюків найніжнішого віку.
Запорожці передали, що хочуть присягнути на вірність князеві і народу герцогства. Тому треба було виготовити клейноди: булаву, бунчук, 12 перначів для курінних, каламар та військову печатку. Єлизавета керувала виготовленням регалій, князь утрясав ритуал вступу у підданство та писав свій виступ.
– А як же Олешки, – не втримавшись, запитав герцог кошового при зустрічі та негайно пожалкував, бо обличчя того стало як у здивованого, і трохи переляканого хлопчика.
– Правду кажуть, княже, що ти посланець господній і все знаєш наперед, – оговтавшись, сказав отаман. – Я домовився з Гіреєм, а з кошем Малашевич цілком впорається.
–Значить тут найбільш антимосковська частина Війська, а Іван Олексійович з ставшим більш проросійським кошем ще швидше перейде у російське підданство, – подумав герцог. – Ну і нехай.
У промові він сказав, що вольною волею козаки прийшли у ці землі і вступають у підданство, то й керуватись будуть як вільний народ, князь буде забезпечувати кіш продовольством, а одяг та зброю хай шукають самі. Далі вибачився, що нема входу у стольне поселення. Бо там стільки дітлахів, на одного батька до восьми.
– І всі живі,— спитав хтось недовірливо.
– Бог дав, – сказав священик війська, один з трьох, що булі у головному населеному пункті острова.
– Хай ростуть здоровенькі, – сказав кошовий отаман. І у відповідній речі сказав, що після війни зупиняться десь на континенті. Не хочуть островів. Шабля дасть землю, або на ній, або під…
– Зібрався, а не кажи останнього слова, – перебив його військовий писар. Виборемо і річку і Великий луг біля неї. Але де б ми не були, при потребі прийдемо і захистимо ці острови, звідки повинно піти українство, завіт дніпрового, київського слов'янства на ці дальні землі.
– Ну що ж, – спитав молодий хвацький джура, вуса якого ще тільки означились, – і за нареченою не можна приїжджати? У скільки років тут дівчат можна заміж брати?
– Можна, посидиш сорок днів на Карантинному острівці та у село, — сказала Єлизавета, і будь ласка. А заміж – у 16 років.
– Ні, – сказав кошовий. Наша сила – у раптовості. Так що відкладай женихання, Грицю.
Князівство, не плануючі, відправило більше сотні поселян та городових козаків до Костя. Народна ініціатива, ото лихо. Остап Нечуйвітер, призвідник, на віче, зібраному з приводу появи ескадри сказав:
– Ти, княже, завше на віче казав, що ми піддані власною волею, а не твоїм силуванням. То ми й прийняли рішення виплигнути з цього теплого непитущого болота, бо набридло впинатись, мотати жили та кумкати про врожай, погоду і діточок. Діти наші підтягнулися вже, жінки здорові і самі доведуть їх до ладу. Понесемо славу і гонор князівства через весь світ. Щоб наша хоробрість відбивала у ворогів династії П'ястів бажання навіть глянути не так у ваш бік.
– Ну що ж, ви добрі наші піддані, і є, і будете, як я зрозумів. Діти ваші підтягнулися серединка-наполовинку, то і громада і князь допоможе їх зовсім підняти. Господарство у вас налагоджене, то це буде відносно неважко. Тоді з богом. Живи Атлантидо! – завершив герцог.
— Цвіти, Атлантидо!!! – ревнула площа.
24
1712. Грицько оглянув нараду. Кошовий Кость Гордієнко, військовий писар Тарас Тетеря, обозний, генеральний суддя, дванадцять курінних отаманів, правда він попався під руку і замінив свого курінного, бо того трясла лихоманка. Набравшись рішучості, він спитав:
– За що будемо воювати, панове-товариші? За наповнення власних гаманців?
Від такої нечемності джури нараду заціпеніло. Нарешті командир глухівців зреагував:
– Ну та й що.
– Негоже, не можна мамону визнавати символом. Це хіба що може бути попутною задачею. За українство, за династію П'ястів, що його захищають, – сказав, підіймаючи голову від паперів, Генеральний писар, який єдиний сидів за столом і уважно вчитував якусь грамоту, писану, як здалося Грицеві, іспанською.
– Це взагалі. Конкретно – треба набрати золота, – продовжив він, – не просадити його на Тортузі та купити землю на континентах у Іспанії або Португалії, після війни вони будуть голодні на гроші, то отдадуть дуже дешево. Посадити когось князем із Всеволодовичів і допомогти населити землі гречкосіями та хліборобами, не такими розбишаками, як ми.
– Тюхтій якийсь цей князь. Тільки видом сановитий. Може республіку?
–— Тут одні королівські землі. Будемо білою вороною, що невідомо звідки взялась, на відміну від голландців.
– Ну то може принц в матір удався. Вона куди як настирливіша. Та й вибір – троє хлопчаків.
– Нехай так, але боюся я матінки-княгині. Як підімне вона чоловіка та як поверне до Петрової імперії.
– Хіба ти чув від неї хоч слово по-московськи. Вся розмова – наша.
— Простосерді якісь ви хлопці. Добрі вояки та й усе. НЕ простий герцог, ой не простий, три дна у нього, — осудливо сказав канцлер.
— Ну тоді сам і розбирайся, ти ж керівник дипломатії Війська.
Говірка пішла далі. Про Гриця забули. А він сидів, заспокоєний і радий, що є достойна мета їхніх походів.
1713. Серед офіцерів двох кораблів, що прийшли з французької Гвіани виділявся статний хлопець у шатах запорожця. Червоні чоботи. Блакитні шаровари, не епічні, звичайної ширини. Червоний жупан. Стрижений під макітру. Смушкова шапка, яку він зламав і тримав у лівій руці, явно тому, що правою може треба буде вихоплювати шаблю. Все на підсвідомості, бо в очах була спокійна та гідна вірнопідданість. Це ж наше козацьке військо, вірне Заокеанське.
– Отаман Канівського куреня кошу Заокеанського Грицько Боривітер. Присланий разом з шістьма козаками військовим писарем Тарасом Тетерею поки нема збройних дій, вчитися у вашому колегіумі. Не своєкоштні. Грошове утримання, забезпечення харчуванням та одягом кіш надав. Карантин відбули.
Крізь імлу пам'яті засвітився безвусий джура.
– Ну, хлопці, – подумав князь, – розміщу вас у таких дядьків, що уроки будете вчити, як миленькі, а не гасати по дівчатам.
Поселяючи хлопців, сільський отаман надав право хазяїну за невідвідування занять і невчення уроків лупцювати хлопців наче у бурсі. Покосившись на гранітну статуру дядька, кожен молодий козак блимнув очима, але всі перемовчали. Що тут зробиш. На чиїм возі сидиш, того й пісню співай.
Викладач початкової грамоти досить довго вивчав короткий список групи: Староста Грицько Боривітер, слухачі — Галагаз Ігнат, Деркач Павло, Зимняк Семен, Кібчик Пилип, Орябок Максим, Турпан Матвій.
-Це що, список рідкісних птахів далекої Украйни, чи моїх учеників, — зачудовано спитав він.
Після невеликого мовчання заговорив Пилип.
— Розумієте, ми сироти . З дитинства. То десь повіяли свої прізвища. Окрім Грицька. Тільки імена хрещені, справжні затримались. Прозвиська у нас непристойні. Для військового товариства воно нічого, а тут же дівчата, кажуть, що піп при вінчанні та у метрики дітей прізвища вимагає. Ось Канцлер нам і змінив наймення. Ще й розказав кожному про його птичку.
– Розвели тут пташник, – пробурчав викладач. – Я теж цю фауну материкової України в дитинстві знав, а у колегіумі вчив.
– Ну, пане професоре, – єхидно спитав всезнаючий Ігнат. – А ваше прізвище?
– Зозуля , – на автоматі відповів викладач. Здоровий сміх юнаків порушив академічну тишу навчального закладу.
1713. Через півроку прийшло два кораблі – шлюп і флейт – під штандартом Війська Заокеанського – це був звичайний, багряний з синім відтінком, давній малиновий прапор європейського війська запорізького. Підмосковських запорожців тут ніколи не було, то проблеми не виникали. Перевантажені, судячи з осадки, кораблі привезли на продаж трофеї минулої кампанії. Після карантину, герцог піднявся на борт та здивувався, бо побачена незахламленість палуби не відповідала воді, що плескалась помітно вище ватерлінії. Трохи раніше, прочитавши на бортах вітрильників князівкою (тобто шрифтом, прийнятім в незалежній Україні, та впровадженої попаданцем тут) та латиною "Герцог Всеволод" і "Герцогиня Єлизавета", Всеволод насупився.