Кількома діжками більше, кількома менше... Теж мені горе.
Але не може, не може, не може все бути так просто!
Це ж не фермер, і навіть не прапорщик з артилерійського складу. Мабуть же ж вигадав якусь такі підлянку, що нормальним людям лише потилицю чухати. Може, у нього бомба, що підніме в повітря весь бункер, й розпорошить пилюку по всій Полтавщині. Може, ракета злетить вгору, як в тому фільмі про Фантомаса. Може, ще якусь капость вигадав...
Біс його зна. Перш ніж застрелити людину, краще з нею поговорити, бо опісля всі діалоги будуть однобокі. "От негідник, от гад, от мерзотник, та де ж ти узяв детонатори, га? Мовчиш, падло?"
Падло завжди мовчить. На те воно й падло, у найпервиннішому значенні слова — мертве тіло. Несуттєво, чиє.
Але наше падло поки що розмовляє, ворушиться, і, якщо мені пощастить, багато чого ще встигне сказати.
— Ну, чого мовчиш? — запитало із бункера.
Отакої. № що мені говорити?
Я так і спитав.
— Ну, розкажи, наприклад, як ви на мене вийшли.
— Це буде важкувато пояснювати, — кинув я у відповідь й нахабно опустив руки. — Та й довго. І нудно. Давай по черзі розповідати. Я тобі – про те, як вийшли, № ти – про те, на біса тобі все це знадобилося. Годиться?
У бункері від такого мого нахабства аж чмихнуло, потім коротко реготнуло.
— Ну, можна й по черзі. Заходь.
Я й зайшов.
В кутку стояла звичайнісінька чорна сумка, біля неї присів навпочіпки дядько з фотокартки, яку я із заплющеними очами вже бачив, й тримав у руках пістолет. Мабуть, гумовий.
— Сідай.
Я озирнувся, начебто щоб присісти, поточився, незграбно махнув руками. За мить пістолет був у кутку, дядько — в іншому, я — зверху, сумка — на місці... Оце й усе? І варто було...
Дядько сміявся. Знаєте, що? Сміятися у такому стані, лежачи мордою в землю, із рукою, закрученою аж на потилицю — це треба мати в кишені добрячий козир. № навіть джокер.
Й дядько, мабуть, щось таке мав.
— Дурний ти, дурний, — видушив він з себе крізь сміх, і дивний був той сміх. Щось середнє між насмішкою та істерикою. Якби так сміявся дядько з чимось, бодай трохи схожим на кнопку, в руці — я б вже тікав. № падав. № молився.
Але цей клієнт в руках нічого не мав! Анічогісінько!
Дивина, та й годі.
— Скільки у нас часу? — раптом запитав він.
— Тобто?
— Коли прибіжать... твої?
— Коли скажу, тоді й прибіжать, — непривітно пробурмотів я, фіксуючи руки у кайданках. — № що? Підлянку якусь плануєш? Вивільнитись, до речі, не пробуй, кайданки не радянські.
Дядько лише посміхнувся, і видав:
— Ні. Планую, що ти з мене сам зараз наручники знімеш.
Я стояв на самому вершечку пагорба, й вітер дув мені в пику.
На вершечку — буквально, і навіть більше. Вищого місця в радіусі кілометрів десяти не було. Але й цього видалося мало, і я заліз на дах бункеру.
Не можна сказати, що на чотиригранній піраміді, хай навіть тупій, шерехуватій та вивітреній, було зручно стояти. Та ще й вітер щосили намагався мене звідси скинути.
Але йому не вдавалося. Не так вже й легко мене звідкілясь скинути.
Вітер це розумів, й тому злився, різав шкіру, наче шматками скла, й одного разу навіть плюнув у пику дощем.
Влітку тут, мабуть, краще. Влітку спека, й вітер, хай навіть сильний, не січе шкіру склом, № обвіває приємним холодком. Очі відпочивають, сфокусувавшись на далекому-далекому обрії, і ясна річ — усе навколо має ергономічні синьо-зелені відтінки.
"Робіть гімнастику для очей! — кажуть лікарі. — Намагайтеся хоч час від часу сфокусувати очі на якомусь далекому предметі! Хоча б метрів на десять від вас!"
Хе. № на десять кілометрів, га?
Мабуть, на такому пагорбі й народилося в народного поета "Чому я не сокіл, чому не літаю?"
З натхнення.
№ в цього, он бач, що народилося. Теж з натхнення.
Я з ненавистю оглянувся на бранця. Бранцем він був умовним — бо кайданки я зняв. Хотів-був спочатку заховати в кишеню, як завжди — але натомість вилаявся й пожбурив у кущ сухої трави. Он, виблискують. Ніби чекають, .що господар отямиться, підбере, що згодяться ще. Наче старий пес, що його хазяїн на вулицю вигнав.
Але ж не згодяться. Ані пес, ані кайданки.
Ніщо вже не згодиться, й ніколи. Й пса господар не вигнав, № випустив — побігай, мовляв, пошукай якусь собачу травичку, покачайся на падлі, вивозись у грязюці та обтрусись, так, щоб усе навколо бризками вкрилось.
Уже можна. Уже все можна.
№ пес все проситься й проситься назад в будку.
Клієнт виліз з бункера, подивися кругом, смикнув плечима, сказав "Брррр!" й сховався.
Я зітхнув, теж зліз на землю, але ховатись не став, № присів на траву поруч із виходом. Грець штанам, ну й чорт з ними.
Вже можна.
— Слухай, — винувато сказали із напівтемряви. — Ну ти хоч розумієш, що я не винен? Що я цього не хотів?
Я промовчав. Водій, що людину на дорозі збив, теж наче не винен, й навряд чи хотів, № його саджають. Якщо, звісно, немає він дядька-міліардера № батька-депутата.
Правильно роблять, як на мене. І тут би теж використати це правило, але користі з того...
— Ти розумієш? — сказали з бункеру. — Це не я винен. Й ніхто, хто б опинився на моєму місці. Рано чи пізно...
Угу, саме так. Рано чи пізно. Й кожен сподівається на пізно, пізніше, якнайпізніше! — № воно глип! — и рано. Хто ж знав, що воно й у великих масштабах так.
Слухати про це знову не хотілося, але як йому пельку заткнеш7 Застрелити хіба? Хе. Ні. По-перше, це вийде якраз те несподіване "рано", по-друге — усі службові інстинкти бунтують, № по-третє — ворушиться, ворушиться таки десь у глибині серця примарна надія.
№ раптом, все-таки набрехав? № помилився?
— Слухай, — я труснув головою. — Давай іще раз. Спочатку. Докладно. Може...
Я не договорив. Знаю, що ніяких "може", але оте моє "по-третє" вимагає думати, аналізувати, діяти, й чхати йому на те, є ще надія, чи нема. Все одно треба. Як тій жабці, що впала у глечик із молоком.
Клієнт теж зітхнув й почав здалеку, розважливо, та ще й з відступами, як на лекції.
— Що таке резонанс? Це такий фізичний процес, коли амплітуда коливань росте вибухоподібно. Наприклад, вал турбіни мало вібрує на частоті тисяча обертів на хвилину, й дві тисячі, й три, № на чотирьох раптом починає скакати так, що руйнує підшипники. Здавалося б, збільшувати частоту обертання не можна, але — дивна річ! — якщо поставити міцніші підшипники, та розігнати вал, скажімо, до шести тисяч — коливання зникають. Й можна гнати оберти далі, на тридцять, на півсотні, навіть на сотні тисяч! Й не треба зміцнювати підшипники — просто треба зробити вал легшим, хай небезпечну частоту проскакує миттю.
Що таке синергетика? Якщо буквально – то складання дій. У нашому випадку — складання коливань різних компонентів системи й підсилення їх за рахунок цього складання. Звучить складно, № насправді явище поширене. Вийдіть на берег моря й порахуйте хвилі. Одна, друга, третя... ой. Що, ноги лизнуло? Буває. Повторіть. Одна, друга, третя... що, знову ой? Помітили закономірність?
№ тепер зайдіть у їдальню. Не в ганделик якийсь, № в стареньку їдальню, пельменну, вареничну, абощо. Таку, щоб з радянських часів не ремонтувалася. Підніміть очі. Що висить на стіні? Правильно, Айвазовський. І якщо репродукція ще не остаточно засиджена мухами, то можна так-сяк розрізнити, що воно намальоване. № якщо пощастить, то можна прочитати і підпис. Що написано?
Я піймав себе на тому, що таки заслухався. От гад. Уміє ж, коли захоче. Мабуть, коли читав лекції, то студенти не грали у морський бій.
— ...Правильно, "Дев'ятий вал" вона називається. Дев'ятий — бо тричі по три буде дев'ять, № не, скажімо, сім-вісім, як, можливо запам'ятали ви з анекдоту. І тут виникає питаннячко. Виходячи з такої логіки, двадцять сьомий вал був би катастрофічним, № вісімдесят перший — взагалі як цунамі, але ж скільки не стій біля моря, такого не вистоїш. № чому? № тому, що хвилі все-таки різні. Тому що в морі нема когерентного джерела хвиль, яке б випускало їх рівно-рівнесенько. І взагалі в природі нема.
№ у нас — є. Називається лазер, і хто ні разу не світив з десятого поверху лазерною указкою, хай негайно біжить у найближчий кіоск...
Хе, указкою! Захопився дядько, захопився. Забув, що він не перед студентами. Дехто з нас світив лазерним прицілом на шість кілометрів, й летіло по тому промені таке, що зривало динамічний захист й робило дірку в комбінованій броні товщиною кількасот міліметрів! Й те, у що впирався лазерний "зайчик", не стояло на місці, як здивований пішохід, № перло зі швидкістю "бентлі" з депутатським синком, й не лупало очима здивовано, № світило назустріч широкодіапазонним прожектором, не лаялося — № плювалося димовими гранатами, й не з якимось там димом — № бойовим, з металевими порошинками, непробивним для радарів, тепловізорів та іншого оптоелектронного мотлоху! Й не махало кулаком, як той перехожий, № махнуло снарядом калібром у сто двадцять два міліметри, та ще й з готовими вражаючими елементами — кожен, як шабля, лише у палець завдовжки.
Ех, було...
Але тоді я встиг, № зараз — ні.
— ...що треба, аби створити хвилю? Можна кинути у воду камінчик, але ж що то за хвилька? Тьху! Можна кинути брилу, можна й самому стрибнути — але все одно то дрібне. Забавки. Можна кинути у воду гранату. Щоправда, експеримент вийде нечистий, до поперечної хвилі, яку ми зараз розглядаємо, додасться ще й повздовжня — але біс з нею, не наша це тема. Наша хвиля буде помітніша. Можна збільшити заряд — аж до атомного, й, за сприятливих умов, створити штучне цунамі. Але, я вам скажу, такий експеримент вийде таки дорогим, й наш менталітет буде сильно проти, хіба не так? Он, навіть радіотелескоп у Харкові з чого побудували, знаєш? З каналізаційних труб!
Не дадуть нам бомби на експерименти, № якщо й дадуть, то зелені піднімуть бучу.
Отже, як казав ще один корифей ядерної фізики — "ми підемо іншим шляхом".
З приводу корифея — я, до речі, цілком серйозно. Ляпнув колись, що електрон так само невичерпний, як атом — й мучилися наші фізики півстоліття, ані кроку ліворуч-праворуч від єдино вірної марксистської фізики. Німця легше було, у них Гербігер був сам по собі, Ган та Штрасер — сам по собі, конспектувати "Майн Кампф" їх теж не примушували, й не вистачило їм зовсім трохи, буквально трьох місяців.
№ от японці пішли іншим шляхом, і я не про бомбу.