Але на комуністичні зібрання не ходив, як і багато інших прихильників Маркса-Енгельса, а, радше, Симоненка, — шифрувався, як сам висловлювався у вузькому колі. Для себе Степан Петрович мав виправдання. Навіщо світитися, показувати свою відданість комуністичній ідеї, якщо це можна робити тихо, кожному на своєму місці. Він так і діяв.
То з нагоди ювілею якогось комуніста опублікує йому в "Дрогославській зорі" привітання, нікому не кажучи, що мова, власне, йде про комуніста, а редакторові – "Та це просто мій старий колєга". То, користуючись своїм становищем у газеті й широкими та давніми зв'язками зі службовцями, проб'є без зайвого галасу якомусь комуністові сумнівну субсидію чи навіть другу групу інвалідності замість законної третьої (мав добрих знайомих і в обласному центрі, де ця інвалідність вироблялась).
Якби сучасні революційні нишпорки докопалися до цього, то в помаранчевому шалі заволали би про саботаж і диверсії з боку працівника редакції, але Собків не давав їм поживи, бо робив усе зі знанням справи, що комар носа не підточить.
У всьому Степан Петрович знаходив порозуміння з першим секретарем Дрогославського міського комітету Компартії України Євгенієм (як виклично на російський кшталт він сам себе називав) Кузнецовим. Ні, той, звичайно, не заохочував його до того, аби не ходити на партійні зібрання, але прекрасно розумів, що без Собківа він не зможе вирішити багатьох, навіть дріб'язкових проблем.
Але стихією Пацюка було не це. Працюючи другий рік у "Дрогославській зорі" й вибившись завдяки Мацьківу в люди, ставши заступником редактора (хоча й фактично завгоспом – дуже з цього приводу ображався Вадим Дрок, який чверть століття пропрацював журналістом), він служив вірою й правдою Миколі – і це стало його другою сутністю. Здається, до цього Собків був здатний усе своє життя, але колишні начальники або не розуміли Пацюкової собачої відданості, або лише Мацьківу він готовий був віддати все, навіть власне життя.
Пацюк пробачав Мацьківу багато речей, чого не зробив би стосовно інших людей. Особливо Собківу дошкуляло оте прізвисько Пацюк, яке він отримав з легкої руки редактора. Воно так приліпилося до нього, що деякі відвідувачі "Дрогославської зорі", не знаючи його справжнього прізвища, без тіні сумніву, приміром, запитували: "Пане Пацюк, а ви не скажете, де можна знайти редактора?". Працівники редакції, якщо були свідками таких розмов, не криючись, реготали, а Собків червонів і щось мимрив у відповідь.
Проте, дивна річ, привселюдно називати його Пацюком, крім редактора, ніхто з працівників "Дрогославської зорі" не смів, та й Мацьків робив це, коли зазвичай був напідпитку. Собків ніколи не наважувався захистити свою гідність, а намагався при цьому слові – Пацюк – перевести розмову на іншу тему або з рабською покірністю зносив усі редакторові кпини.
Мацьків у будь-якій ситуації міг покластися на Степана Петровича, особливо коли сам напивався, а це траплялося доволі часто. Пацюк уже років з десять, після кризового стану зі здоров'ям, узагалі не вживав спиртного, хоча раніше дозволяв собі такі алкогольні викрутаси, що вистачило би на десятьох.
Побачивши, що Микола спить за своїм редакторським столом, Степан Петрович зрозумів подальший план своїх дій і став повним господарем у редакції.
Насамперед він зачинив на ключ зсередини редакторський кабінет. Мацьків довіряв йому і дав ключі від усіх редакційних кабінетів. Цієї честі, однак, не удостоївся справжній заступник – Вадим Дрок, і до глибини душі, звичайно, був ображений.
Пацюк, виправдовуючи своє прізвисько, змів зі столу все, що там залишалося після трапези голови облради і редактора. А пожиток був багатий: майже півбуханки житнього хліба, який він щедро полив майонезом, добрячий шмат сала, кусень салямі, доброї чвертьпалки ковбаси "Дрогославська", сир, мариновані огірочки, оселедець. Залив усе це двома горнятками міцної кави і, погладжуючи черево, в доброму гуморі став будити Мацьківа. Зрештою, той міг ще спати, але Пацюк боявся, аби редактор часом не захлинувся у власній блювотині, як це трапилося з його сусідом-алкоголіком.
Микола пручався, не розуміючи що з ним, але поволі приходив до тями. У цю мить редакторським ключем відімкнув кабінет Мацьківа Вадим Дрок і, побачивши Собківа, майже весело сказав:
— О, Петровичу, ти тут! Відтранспортуєш Колю додому?
Пацюк ствердно кивнув головою і тоном начальника запитав:
— Ти статтю про мітинг біля податкової написав?
— Так, дав друкувати, завтра у номер іде, — так само майже весело відповів заступник. – Ну, то я додому?
— Якщо буде місце, — уточнив Собків щодо статті.
Дрок, здається, не звернув уваги на ці його слова. Він був радий, що при вірному зброєносці Санчо-Пансі йому не доведеться відповідати за редактора. А без уточнень Пацюка статтю й так надрукують, бо є актуальною.
Степан Петрович махнув Вадимові рукою: мовляв, іди. Той підняв руку догори: я свою справу зробив.
Коли Дрок виходив, Пацюк крикнув йому навздогін:
— Ключі залиши!
Той повернувся, кинув в'язку ключів Мацьківа на стіл, а Собків скрушно похитав головою: мовляв, знав Микола, кому довірити ключі.
Пацюк зачинив двері зсередини, зачекав ще декілька хвилин і став усерйоз будити господаря:
— Миколо, треба їхати до хати. Буде зле, якщо хтось застане тебе в такому вигляді.
— Котра година? – буркнув той спросоння.
— Третя доходить. Кликати шофера?
— Давай. – Мацьків розумів слушність слів Пацюка.
Собків уже давно запримітив водія, який копирсався біля машини на господарському подвір'ї редакції, й застукав йому до вікна:
— Петре, Петре!
Той знав: якщо кличе Пацюк, та ще й з редакторського кабінету, треба кидати всі справи.
Він за мить з'явився. Пояснювати йому довго не треба було, бо й сам усе бачив. Разом вони вдягнули редактора, натягнули йому по самі очі шапку, а він для проформи ще опирався, бо, мовляв, не закінчився робочий день, — і вивели його з редакції через службовий хід.
— Заведеш у квартиру, приїдеш назад – скажеш, — давав останні настанови водієві Собків.
— Та знаю, Петровичу, — змучено відповів той, боячись, аби редактор не обригав машину, як це вже одного разу трапилося.
— А, Пацюк, — грайливо сказав Мацьків, ніби вперше побачивши свого заступника. Він намагався зняти шапку з голови, але в нього нічого не виходило. Втім, він ураз посерйознішав, усвідомивши, яку добру справу для нього зробив цей черевань. – Дякую, Петровичу!
— Все добре, Миколо, їдь з Богом. Я тут на господарстві за всім припильную.
Коли машина поїхала, Пацюк за відсутності редактора залишився спражнім господарем.
Насамперед він прибрав на редакторському столі, змівши все до останньої крихти й вимивши склянки й горнятка. Відтак – треба це було чи ні – заглянув у кожний редакційний кабінет, переконавшись, що всі працівники на місці й займаються тим, чим їм треба.
До кінця робочого дня Собків вирішував усі великі й малі справи. І справді вирішував, а не відфутболював людей.
Тепер йому не був страшний жодний помаранчевий. Він сам у власних очах видавався найпомаранчевішим із усіх найпомаранчевих!
Пацюк пішов з роботи вже після восьмої вечора, хоча нагальної потреби в цьому не було, ретельно оглянувши всі кабінети, ніби хтось із ворогів редакції міг зачаїтися під чиїмось столом.
Уже вдома він згадав про сон, у якому син Петро видав його комуняцьку сутність помаранчевому натовпу – і страх знову заполонив його серце і мозок.
29
У ті революційні дні дрогославці й не помітили як тихо закотилася зоря великого мученика – Полікарпа Сидоровича Брушнівського.
Він помер тихо, уві сні. Його зболена душа полетіла на небеса. Справедливість, хоча й запізно, але восторжествувала.
Сусіди похопилися лише увечері, коли побачили, що у вікнах Брушнівського не світиться. Дзвонили у двері, телефонували, але ніхто не брав слухавку. Такого ще ніколи не було. Якщо Сидорович десь ішов чи їхав, обов'язково попереджав. Почекали ще трохи, сподіваючись, що старий заблукав у революційному вихорі вечірнього Дрогослава, — аж тоді наважалися викликати міліцію і, на всякий пожежний, "швидку".
Міліціянти чекали на слюсаря з ЖЕКу, але той довго не йшов. Капітан нервово курив під дверима, потім не витерпів і сказав сержанту:
— Відкривай!
Під два метри ще зовсім молодий хлопчина, у якого вуса ніяк не могли пробитися над верхньою губою, покопирсався у кишенях, витягнув в'язанку ключів, примружив очі й з третьої спроби відчинив двері.
Капітан першим зробив крок у темряву. Промінь світла від ліхтарика затанцював по стінах. Міліціонер спочатку пішов на кухню, а коли пересвідчився, що газовий вентиль перекритий, ввімкнув світло.
Брушнівський лежав на дивані й, здавалося, спав сном невинної дитини. Кінчики губів розпливлись у скромній усмішці, а ліве око грайливо виглядало ледь-ледь з-за повік.
Капітан уважно глянув на старого. Приклавши палець до шиї й не почувши пульсу, він констатував:
— Каюк!
З-за спини виглянув лікар зі "швидкої" – і закрутилася карусель.
Дали телеграму синові у Сибір, але надвечір прийшла відповідь, що Брушнівський-молодший за вказаною адресою не проживає.
З'явився священик, зовсім молодий, проте з розкішною бородою, що старила його років на десять, дав вказівку сусідам, що похорон розпочнеться об одинадцятій ранку. Протестувати було марно. Вони були замучені невизначеністю свого становища.
В останню ніч біля Брушнівського ніхто не сидів, хоча світло у кімнаті горіло, а двері були відчинені.
На похорон прийшло мало дрогославців. Революційний вихор поглинув їх з головою. Вирізнялися два упівці в одностроях. Ще міцні на вигляд діди з посрібленими життям вусами в унісон змахували непрошену сльозу.
Сусід знизу, директор технікуму, здогадався закликати своїх учнів, а то нікому було би виносити Брушнівського на вічний спочинок. Їм, утім, довелося добряче попотіти, аби знести труну зі старим вузькими коридорами з п'ятого поверху хрущовки.
Один упівець сів у вантажівку, на якій везли труну, інший з двома сусідами – на заднє сидіння священикової машини, водій рушив услід за вантажівкою – оце й увесь почт, який проводжав в останню путь мученика сталінських таборів.
Заїхали до церкви. Здавалося, все робилося поспіхом, ніби хотіли спекатися Брушнівського і чимшвидше відправити його туди, звідки не повертаються.
Лютував мороз, і церемонія на цвинтарі відбулася за скороченою програмою.
Священик довіз парафіян до найближчої маршрутки, вибачився, бо поспішав у село до батьків.
Упівці вийшли у центрі Дрогослава, зайшли до найближчої кнайпи і, бідкаючись, що занадто пізно дізналися про смерть бойового побратима, взяли по сто грамів горілки і по канапці з ковбасою, густо политою гірчицею, і прокрученою з хвилину у мікрохвильовій пічці.