Я! Зрозумів?
Він повільно, немов сподівався, що й Махов піде за ним, вийшов з канцелярської кімнати. Махов непорушно сидів, підперши голову пухкими кулаками. Він сидів, дивлячись на картонну теку, на якій два роки тому написав зеленим чорнилом уже збляклі слова: "Власні дослідження".
Баландін та Дорошенко працювали в серологічній кімнаті.
Баландін порався біля станини, на якій було змонтовано вакуумний насос ВН-461-М. Він пригвинчував до станини новий електромотор, замість того, що згорів. У кімнаті панував страшенний розгардіяш — тут лежав не потрібний уже старий мотор, всюди були розкидані інструменти; на підлозі, біля "Макбета", валялося три капсули з одгвинченими головками. Баландін та Дорошенко намагалися не дивитись одне на одного. Лише зрідка вони перекидалися найнеобхіднішими словами — коротенькими шифровками, які видалися б сторонньому слухачеві зовсім безглуздими. Дорошенко фарбувала фуксином свинок для експерименту — вона, торкаючись тоненьким пензликом шерсті, залишала червоно-лілові сліди на головах, на правих передніх, правих задніх, лівих передніх, лівих задніх лапках, на спинках та черевцях,
— Треба замінити трубопровід, — сказав Баландін,
— Як там мотор?
— Зараз підключу.
Він уже приладнав до клем мотора трикінцевий жмуток проводів силової лінії. І знову Ігор відзначив не чуване й не бачене раніше: Баландін лагодив камеру в білому, а не синьому халаті, як завжди, коли він ставав схожим на майстра з механічного цеху. Ігор зіщулив лукаві, короткозорі, зсередини освітлені, жовті, як у молодого щеняти, очі і сказав:
— Як вам така ідея подобається? Розпилювач і тварин вміщуємо в камеру. Треба буде зробити нову. Корпус герметично закритий. А назовні виводимо гумові рукавички. Просто і безпечно.
— Старе, — буркнув Баландін. — Таку камеру побудував Розбері. В п'ятдесят третьому. А ця краща. Капсулу пригвинтив — і працюєш. Поставимо аварійний сигнал. В разі потреби автоматично вимикатиме мотори.
— Годиться, — поблажливо погодився Ігор, дивуючись із простоти рішення.
Сам він до техніки був абсолютно глухий; не любив нічого, що мало якесь, навіть побічне, відношення до математики. Кокетуючи, любив подейкувати, що в медицину штовхнула його стихія заперечення, а не ствердження; заперечення математики. Його дуже засмутила звістка про те, що зараз настала нова мода — вимагати, щоб у медичних дисертаціях обов'язково велася статистична обробка одержаних даних; над головами лікарів, як дамоклів меч, нависнуло в другій половині XX віку це безпристрасне поняття: вірогідність. Математичний апарат нещадно ревізував, перетворюючи на трухлявину, найблагородніші ідеї, побудовані на хисткому грунті високих слів (Пастер! Кох! Мечников! Павлов! Мічурін!) і неточних арифметичних розрахунків. Не хотілося, а все ж таки довелось Ігорю записатися в гурток вивчення варіаційної статистики.
Дорошенко працювала мовчки. Ще з ночі її мучив головний біль, але вона була цілком захоплена монотонною роботою: впорскувала черговій серії морських свинок (відтягувала шкіру на животі і встромлювала туди голку — зразу ж спухала біла, вкрита пушком, горошина) — Дорошенко впорскувала суспензію вірусів Джосера. Свинки були вакциновані два тижні тому.
Баландін вийшов з кімнати.
Дорошенко підвела голову.
— Де Сергій?
— Працює.
— Що він робить?
— Закінчує дисертацію. Хочу, каже, вмерти кандидатом.
— Поможіть. Тримайте міцніше.
Повернувся Баландін. "Заслужений боксер республіки, — подумав Ігор. — Невже він ніколи не займався боксом? Бреше, мабуть. Соромиться. Не може бути, щоб не боксував. Гарна у нього морда".
— Я гадаю, треба покликати Махова, — ні до кого не звертаючись, сказала Дорошенко. Вона закрила клітку, в якій, наче циркові дресировані коники, гасали заплямовані фуксином морські свинки. — У мене все готово.
— Нікого чекати не будемо.
Баландін підійшов до рубильника.
— Стежте за відсмоктувальною системою. Обійдемось самі.
Він ввімкнув рубильник. Загуркотіли мотори.
...Гуркіт моторів вивів Махова з заціпеніння. Він оглянув кімнату і побачив силу речей, які мали пряме відношення до його близької смерті. Він побачив двоє простих лікарняних ліжок з ватяними, горбкуватими матрацами і тонкими шерстяними ковдрами; градусник у картонному футлярі-сопілці, що лежав на письмовому столі; поруч з градусником часопис у глянцевій обкладинці — Джорнел оф Амерікен Медсін Ассошіейшн (Ігор іменував його недбало: Джі-Ей-Ем-Ей, а Махов називав інакше: Журналь Амерікан Медікаль Асоціаціон). Цей журнал теж мав пряме відношення до смерті Махова: в ньому була надрукована стаття Форреста Джосера, Д. М. (Відділ вірусології, Університет Теннесі, Носквілл, Національна лабораторія, Оук Рідж, Теннесі) про спалах нового захворювання, викликаного невідомим нейротропним вірусом: хвороби, що охопила п'ять ферм і дала стовідсоткову смертність. Карта України теж мала безпосереднє відношення до смерті Махова: тут можна було відшукати нічим не помітне, надруковане найдрібнішим шрифтом слово: Стефанівка. Особливо іритувало Махова ліжко Ігоря. Зім'ята подушка, ковдра, зіжмакана в якомусь вакханальному пориві, зірване простирадло (виднілася смугаста сорочка матраца) і фуфайка, залишена на постелі, — все це мало відношення до смерті Махова, до безглуздої, стихійної випадковості, не передбаченої Маховим, хоча він, треба віддати йому належне, багато чого вмів завбачити, навіть те, як домогтися, щоб науковим керівником дисертації став Осадчий — зауряд-професор, — а не блискучий академік Верхратський, до якого сходилися юрми дисертантів. Махов був навчений життям, він умів бачити те, чого ще не бачили інші. Він пишався цим вмінням зазирнути вперед; він обрав Осадчого. Різниця в роках (Осадчому йшов п'ятдесят п'ятий), в стані здоров'я (Верхратський торік переніс інфаркт), а також деякі інші особливі обставини із всією недвозначністю підказували Махову найпевнішу відповідь.
Постоявши трохи, Махов накрив часопис аркушем чистого паперу, зачинив шухляду. Термометр сховав у книжковий стелаж. Потім Махов узявся за Ігореве ліжко. Розгладив, як міг, простирадло, але все ж конверт вийшов зіжмаканий. Фуфайку Махов почепив у передпокої.
А в серологічній кімнаті гуркотіли мотори.
XII
Махов обідав після всіх. Сьорбав простиглий гороховий суп. По зеленкуватій поверхні плавали золоті краплі жиру, Махов полював на ці краплі, обережно занурюючи в суп ложку. Незабаром всі краплі було виловлено.
— Що на друге? — спитав він.
— Біфштекс із картоплею, — відповіла Ліля. — Є солоні огірки. На третє — компот.
Ліля сиділа над ванною — великою металевою скринею з товстими бортами: у ванні, в теплій воді, стояли штативи з пробірками. Всі вже пообідали. В препараторській кімнаті тримався сухий, ледь гіркуватий запах припаленого агару. Ліля уважно стежила за термометром.
Махов одсунув тарілку.
— Не хочете більше?
— Не хочу... От якби борщ...
— Беріть друге. Так, так. Це.
Ліля долила в ванну трохи гарячої води. Ртутна ниточка поповзла вгору, зупинившись на цифрі 38. Реакція зв'язування комплемента вимагала температури в 38 градусів.
— А ви снідали? — спитав Махов, накидаючись на м'ясо.
— Ні.
— Чому?
— Нічого не лізе, — сказала Ліля. — Дивуюсь. Як тільки ви всі можете їсти?
У неї сьогодні було неприродно біле обличчя. Вона скидалася на артистку з театру пантоміми—всі барви виразні, різкі, жодних напівтонів, умовна кольорова схема обличчя: чорне волосся, чорні брови, чорні очі, біле обличчя, яскраво нафарбовані кармінові губи.
— Ви мені порадьте, Сергію Онисимовичу. Що робити? Я вирішила вступити до інституту. Підготуюсь і поступлю. Мені ось тільки фізику треба підігнати... Як ви думаєте? Куди?
— В медичний, — дзвенькнув виделкою Махов, здивовано подивившись на Лілю. — Куди ж іще?
— Нізащо! Проситимуть — не піду.
— Тоді на біологічний. Найвірніше.
— Ні, — похитала головою Ліля. — Я сама не знаю, чого хочу. Мріяла колись про театральний. А вступила до фельдшерського училища.
— В театральний важко, — сказав Махов. — Адже там талант треба мати.
"І вроду", — подумав.
— Ні, йдіть у медичний.
— Я знаю, куди піти: до фізкультурного. Мене приймуть. У мене перший розряд з волейболу.
("Перший розряд з волейболу, — подумала вона. — Через три місяці я ледве ходитиму, стараючись не посковзнутися на горі, лякаючись переповнених трамваїв, не сміючи зробити жодного необачного руху").
— Знаєте, яка в мене реакція на м'яч?
Махов, доївши, присів біля ванни. В пробірках, що стояли у воді, нагрітій до тридцяти восьми градусів за Цельсієм, відбувалися дивовижні процеси: якби у сироватці вакцинованих морських свинок виявилися особливі захисні білки — антитіла — проти вірусів хвороби Джосера, вони сполучилися б з іншим білком, який носив пишну назву "комплемент"; тоді баранячі червонокрівці — кульки, наповнені червоною начинкою гемоглобіну, — залишилися б неушкодженими і, зчепившись, опустилися б на дно пробірки. В іншому ж разі вони мали загинути. Це було тонке і дотепне рівняння з одним невідомим, вигадане дотепними французами ще на початку століття за всіма правилами любовної драми: Він та Вона, ошуканий чоловік та ревнивий коханець — доля всіх героїв п'єси залежить од таємничого всесильного Мандрівника; таким Мандрівником була глобулінова фракція білка, здатна боротися з вірусами хвороби Джосера.
Махов поклав долоні на теплі боки ванни.
— Для мене м'яч — це все, — сказала Ліля. — Коли була маленька, стояла в під'їзді і м'ячиком об стіну — бац! І ловила його. Буває, він під ногою проскочить, а потім вже його доженеш. Так натренувалася, що із заплющеними очима ловила.
— Я в селі ріс, — сказав Махов. — У нас м'ячиків майже не було. Це тепер всюди в футбол грають. А ми в цурки.
— Сама собі дивуюсь. Заплющу очі, а все ж відчуваю — куди він летить. Руки самі тягнуться. Мене хлопці на ворота ставили. Дві цеглини коло сарая. Б'ють, б'ють. Стемніє, м'яча не видно. А вони все б'ють. А я ловлю. Не бачу його, а ловлю.
— Здорово, — чемно сказав Махов.
Ліля нахилилася над ванною, придивляючись до термометра. Важкі півкола її грудей злегка торкалися ванни. Махов засунув руки в кишені. Ліля кивнула:
— Погано температуру тримає. Нікуди не годиться. Треба ще підливати.
— Я піділлю.
Махов вилив з колби, яка стояла на газовій плитці, всю гарячу воду.
— Досить, — злякалася Ліля, беручи його за руку.