Проте від дійсності нікуди не дінешся.
Усівшись по двоє на банках,[39] ми мовчки гребли, налягаючи на весла.
Кожного разу, щоб зробити гребок, мій напарник — присадкуватий, низькорослий Євмен — намацував ногами поперечний брус, у який намагався впертися. Та, не знаходячи його, черевиками попадав на мої ступні, боляче притискував їх до ребристого мата.
— Поміняйся із стерновим, — порадив я.
— Гаразд.
Євмен пішов на кормове сидіння, до румпеля, а замість нього ліворуч мене сів Савелій Гудзонович.
— То це ви помітили "акулячий" плавник? — перевівши подих, запитав він.
— Ми…
— Ну, й прогавили. Можна було б відвернути нещастя.
— Яким чином?
— Не знаю. У всякому разі — помилка ваша, що не сповістили на місток. Погано, — додав Толстиков, — про основну причину катастрофи радист не встиг повідомити на Батьківщину.
— То хоч SOS подали?
— Подали, але жодне судно на нього не відгукнулося. В ефірі "запрацювала" якась потужна глушилка, створюючи перешкоду для радіозв'язку. Знайомий почерк! — вигукнув Гудзонович.
— Авжеж, знайомий, — погодивсь я. — Хижаки замітають сліди…
Капітан, що був з пораненими та матросами-гребцями на передній шлюпці, наказав решті човнів дотримуватися їхнього курсу — прямувати на північний захід, де не сьогодні-завтра, запевняв він, ми натрапимо на суходіл.
Пливли наосліп, у пітьмі, орієнтуючись по вогнику, який жеврів на щоглі флагманської шлюпки. Хлопці-машиністи, з опіками на тілі, лежали під банкою носового люка. Коли хтось із них стогнав, заступник начальника експедиції Генріх Левкович, відклавши весло, поспішав до них з аптечкою в руці, щоб полегшити їхні муки.
Зорі всіяли небесну баню. Прекрасні зорі. Лагідна ніч. Та й океан, здавалося, був мирний. То чому ж на ньому діється зло, чигає смерть? — сам себе запитав я.
І не знайшов відповіді. Здоровий глузд не міг осягнути й зрозуміти підступного лиходійства.
Гнів закипав у моєму серці. Гнів і ненависть не до американців взагалі… Я так любив твори Джека Лондона й Хемінгуея; читав і Едгара По та Германа Мелвілла. А вони ж теж американці. Ні, не простий, не трудовий народ сіє смерть! — розмірковував я. І те, що трапилося сьогодні — виклик людській взаємності в світі,— на совісті паліїв війни, хоч, правда, совісті в них ніколи й не було!
— Ми що, Гудзоновичу, дуже близько підійшли до Маршаллових островів, де Пентагон звив осине гніздо? — запитав я Толстикова.
— Ні, "Гідролог" і "Вихор" працювали в районі, вільному для мореплавства.
— Так у чім же річ? Чому на нас напали?
— Річ у тім, що… — на півслові затнувся він. — Причалимо до берега, я прочитаю тобі на цю тему лекцію.
— Нащо лекцію — просто скажіть, своїми словами, — попросив я.
— Двома словами не скажеш, а одним можна, — стараючись додати мені бадьорості, напівжартома мовив він: — Експансія — ось як це зветься. Ти хоч розумієш, хлопче, що воно таке?
— Розбійництво, агресія, — як знав, відповів я.
— Взагалі-то і агресія й розбійництво, — погодився Гудзонович. — Але точніше (так принаймні дає словник) експансія — це загарбання імперіалістичною державою та монополістичними об'єднаннями чужих територій, ринків, джерел сировини; економічне й політичне поневолення інших країн.
— Щось забагато ви наговорили, — відказав я. — На нас напали, а ви кажете: економічне й політичне поневолення інших країн.
— Ні, без лекції тут не обійтися, — знову завів своєї Гудзонович. — Я тобі обов'язково прочитаю її на островах.
— Тільки не це! — зачувши його обіцянку, здригнувсь я.
— Що ти там бурмочеш? — поцікавився Толстиков.
— Нічого, мухи кусають…
— Мухи! Які мухи? Ти, Гайовий, часом не того?..
— Та наче ні.
Власне, пливли ми мовчки, лише зрідка перемовлялися, щоб розвіяти гнітючу тишу. Інші мовчали теж. Лише молоденький океанолог, що гріб у парі з Уткіним, усе запитував:
— Скажіть, Генріху Левковичу, а про нас дізнаються на Батьківщині?
— Обов'язково, Дмитре, — відповідав той. — Рано чи пізно стане відома правда про загибель "Гідролога".
— Хочеться пити, — знову подав голос той, кого звали Дмитро.
— Ти недавно пив! — відрубав Уткін. — Воду треба економити. У нас на шлюпці лише чотири анкерки,[40] а людей — он скільки.
Мовчання… скупі слова… рипливий помах весел.
Так ми й пливли — човен за човном — на невеликій відстані один від одного.
Перед ранком, коли зарожевів схід і океан, розірвавши пелену темряви, ніби розсунув видноколо, капітан з передньої шлюпки подав команду міняти курс з північно-західного на західний.
— За моїми підрахунками, — гукнув він, — неподалік атоли Арно, Менджуро і Де-Траверсе. На один із них обов'язково вийдемо.
Але не так сталося, як гадалося.
…Ось уже шостий день блукаємо в пустельному океані, а землі не видно.
Вчора над човнами пролетіло кілька чайок, і в кожного ніби додалося сил: значить, десь близько берег.
У перші дні плавання, хоч як ми налягли на весла, течія зносила човни на схід. Потім завихрила водокруть. Хвилі довкруг ставали дибки, ніби ошалілі коні, які на повному скаку раптово спинили біг. Їхні вихрясті гриви зміїлися на вітрі, сплітаючись у суцільні піняві пасма.
— Нехай лютують, — кинув Генріх Левкович, припинивши гребти та оглядаючи диявольський танок води. — Це, товариші, почався стик Міжпасатної протитечії та Північної Пасатної течії. Перша з них плине на схід, друга — на захід. Переборемо товчію води, і хвилі самі понесуть нас до островів, — запевнив він.
На другий день ми таки вирвалися з круговерті, потрапили в струмені течії, що плинула на захід.
Відразу стало легше орудувати веслами. Знесилені втомою, тропічною задухою та пекучим сонцем, від якого не було порятунку, кожен бажав єдиного: швидше добратися до острова, відчути під ногами берегову твердь.
Одному з машиністів, Тарасу Литвину, стало зовсім погано: тіло вкрилося пухирями. Вони почали лопатися, завдаючи хлопцеві невимовного болю. Не допомогло ні мастило, яким його натирали, ні примочки.
На десятий день плавання Тарас помер. Того ж дня померло ще двоє — матрос Куштенко та радист Данчич, які були на флагманському човні. Куштенко помер від ран (під час вибуху на "Гідролозі" його придавило розверзлим металевим настилом нижньої палуби), Данчин — від завороту кишок.
Смерть товаришів знову всіх приголомшила.
— Ми тут усі загинемо, як і вони, не побачивши берега, — заскиглив молодий океанолог.
— Не хнюп носа! — відшив його Толстиков. — Хіба так можна розкисати? Допливемо, будь-що доберемося до землі!
В океані, серед скрути, в яку ми потрапили, Толстиков ніби став іншою людиною: гріб, не перепочиваючи, відмовлявся, навіть коли пропонували підміну. На обличчя його страшно було глянути: очі запали, потріскані губи кровоточили. З-під обпаленої сонцем, темно-коричневої шкіри випнулися кістляві вилиці… Худий, зіщулений… У мене на очі навернулися сльози.
— Гудзоновичу, перепочиньте трохи, — уже вкотре запропонував я.
— Ні! Поки не розгулявся шторм, нам треба будь-що добратися до берега.
Так уже ведеться: на нас діють не слова, а вчинки, вчинки, у яких розкривається справжнє єство людини… Багато слів мовив Савелій Гудзонович на "Вихорі" про героїзм та трудовий ентузіазм, але всі ті слова були якісь порожні й безбарвні. Та ось я побачив його в ділі, і мені стало соромно за свою упередженість.
Те, чого боявся Савелій Гудзонович, трапилося.
Здавалося, хтось невидимою косою змахнув над хвилями, стинаючи піняві гребені. Океан, ще мить тому переораний вирвами хвиль, ніби вирівнявся, став пласким.
Вітер штовхнув шлюпки й поніс навздогін спіненим хвилям. Повітря, напоєне випарами води, зробилося нестерпно млосним. Кожен подих розпирав груди.
Далекий, чистий виднокіл, у небі — ні хмаринки, а довкруг сонця з'явився золотий німб.
Навала вітру була раптова, і я подумав, що це звичайнісінький скороминучий смерч або торнадо — вихори, які нерідко виникають в океані. Та минула година-друга, а вітер не припинявся.
Тепер хвилі, мов на розпрямленій пружині, звелися в небо, і за ними губився світ. Піняві бризки не встигали падати, як сипалися нові й нові — перед очима гойдалася туманна пелена, і човнів, що пливли поперед нас, вже не було видно.
Генріх Левкович, що був старшим на шлюпці, наказав усім прив'язатися линвою до сидіння — рятівних нагрудників ми й не скидали, — а весла вийняти з кочетів і покласти на дно.
Хвилі здіймалися так високо, удари їх — несподівані, звідусюди — не дозволяли зробити жодного гребка. Та якби й можна було підняти весло, його б, мабуть, відразу зламало вітром.
Ми були в руках стихії. Віковічний досвід говорив: не перечити, а спробувати перехитрити: затаїтися, принишкнути — і, отже, залишитися на плаву. Так пальми, коли налітає вітер, не стають із ним на прю. Вони гнуться, пускаючи за вітром прихилене, ковзке віття. Вітер цідить струмені крізь нього, цідить, але знищити мудрого дерева не може.
Настала ніч. З неба ринули потоки води. Вона була холодна, мов крига. А вітер гнав і гнав наш човен у безвість.
Що трапилося потім, не пам'ятаю. Лише зойк, коли розв'язався спільний канат, яким хлопці-океанологи були прив'язані до сидіння, і їх жбуронуло далеко в океан… Лише ревище бурі та водяні гори.
Голова запаморочилася, серце, мабуть, зупинилося… Більше не пам'ятаю нічого.
Розділ сімнадцятий
З МЕРТВИХ ВОСКРЕСЛІ
Отямився я на невідомому березі.
Вивільняючи засмоктану піском руку та здивовано розглядаючи небачений ніколи суходіл, зрозумів: мене сюди виніс прибій. Але як це сталося, як я плив, не захлинувшись, — не пам'ятаю.
Отерплі ноги були ніби чужі, груди стискав біль.
Я розстебнув подерту, без рукавів сорочку, збираючись оглянути груди. І наткнувся на єдине, що залишилося зі мною, — розбухлу поклажу в продірявленому целофановому мішечку.
"А…" — посміхнувся, зрадівши.
То були мої скарби — два томики лірики, фотокартка матері та записник боцмана Кузьмича.
Усе воно, на жаль, промокло, розбухло, як вата, і тим, мабуть, пом'якшило удар, який припав на груди. А в тому, що мене добряче стуконуло, не було сумніву: груди боліли, шкіру над серцем, до самої шиї, зчухрало по живому. На рані запеклася кров.
Океан, виблискуючи, засліплював очі. Боляче було дивитися й на береговий пісок, іскристо-білий, сліпучий, мов крихітки слюди.
Окраєць берега, як я вже казав, здавався рибальським гарпуном, кинутим в океан.