видовби теж схожі на якесь сузір’я.
– О, ви тонко завважили! Що, знаєте астрономію?
– Трохи.
– Ви не помилилися, – зрадів Вілкінс. – Справді, то сузір’я Геркулеса. Якщо провести лінію від нижньої зірки до тієї, верхньої, матимемо лінію, що й покаже напрямок до схованки Сюркуфа. Опівночі, коли сузір’я заяскравіє на небосхилі, слід відміряти відстань. – Тут він, ніби між іншим, замовк, мабуть, від нас приховуючи, в якому напрямку і скільки треба відміряти метрів, щоб підійти до схованки.
Дивак! Даремно він од нас щось утаює: розібратися в його премудростях не кожному під силу. Я так і сказав Вілкінсу. Це зачепило його за живе. Обурений у своїх потаємних почуттях, він почав доводити безпідставність моєї заяви, – що я, мовляв, не перший, хто так поверхово судить про ці кам’яні брили, яким ціни немає. Тільки він, містер Вілкінс, знає їхню вартість, бо, якби не знав, хіба ж відважився б на такий титанічний труд!
… Він копав то в одному, то в іншому місці, але нічого, крім десятка монет та ще, як він каже, печатки Сюркуфа, не знайшов. Річ у тім, що протягом останніх двох століть на Сейшелах сталися численні зсуви, землетруси. Якщо й були тут колись піратські схованки, то тепер вони зруйновані. Проте ніщо не могло похитнути віру містера Вілкінса в успіх.
І він копає. Щороку в нього працює бригада з десяти-двадцяти чоловік, а буває й по півсотні.
Плантація кокосових пальм – єдине джерело прибутку Вілкінса. Та останнім часом горіхів ледь вистачає, щоб прогодувати сім’ю. Сім’я у нього велика – шестеро дітей, дружина. Раніше дві жінки, не вірячи в успіх його діла, покинули Вілкінса. Але це не злякало шукача. Коли вже не лишається й цента, а копачі вимагають платні, Вілкінс вирушає до Африки і – шапку по колу! – серед багатіїв знаходить меценатів. Отримавши підмогу, знову береться до роботи. Так було вже кілька разів. Та навіть у ті важкі часи робота не припинялася. А зараз вона в розпалі: цьогорічний врожай кокосових пальм приніс Вілкінсу чималий прибуток – можна найняти ще десяток копачів.
Підійшли до гурту людей з кирками й лопатами в руках. По пояс у воді, вони довбають скелі, вичерпують воду, вовтузяться біля насоса. Містер Вілкінс задоволений – усе йде за планом.
Світайло поцікавився: як це Вілкінсу вдається умовити людей працювати – адже справа невигідна і непевна.
– О, люди свідомі! – відповів той. – Вони вірять, що праця врешті принесе їм чималий капітал.
– Отже, є стимул?
– Аякже, – підхопив Вілкінс. – Скарби я знайду неодмінно, хоча б мені довелося рити ще тридцять років. А золота тут стільки, що вистачить і мені і моїм людям. Коли я віднайду його, в першу чергу розрахуюся з боргами, які вже надто зросли; потім дам винагороду копачам за їх сумлінну працю; ну, а решту залишу собі.
– І на все це вистачить золота?
– Якщо воно задовольняло тисячу піратів, то мене теж задовольнить. Адже тут закопано 350 тонн коштовностей.
Вілкінс спитав, чому я цікавлюсь його роботою. Світайло розтлумачує, та в перекладі з української, певне, допускає поточність. Вілкінс зрозумів, що і я теж шукаю скарби, тільки в Примор’ї.
– Уссурійський край? – спитав він. – Не певен, що там щось є. Та спробуйте шукати біля Каспійського моря. Там мають бути скарби.
Не було сумніву, що перед нами людина, озброєна неабиякими знаннями. Він знає як своїх п’ять пальців, де і які скарби закопано у найвіддаленіших куточках землі… За вартістю піратських багатств Сейшели, мовив, займають сьоме місце – після Перу, Багамських островів, Гаїті та інших. Але Вілкінс шукає на Сейшелах, бо в його руках достеменний план піратських схованок, а ще через те, що сюди рідше навідуються різні шукачі, хоч їх останнім часом і збільшилося.
Попросив блокнот, в якому я занотував його розповідь. Написав: "За статистикою, у світі на десятиріччя часом одному-двом шукачам вдається віднайти скарби. Я бажаю, щоб одним з них були ви, а другим – я".
І, повертаючи мені записник, додав:
– Якщо я знайду скарби Сюркуфа – а я знайду неодмінно! – я і вам дам трохи.
Я подякував містерові Вілкінсу за таку щедрість. І ми. попрощалися.
Не знаю, від кого ж коли почув я давню притчу про чоловіка, який хотів озолотитися, але вона лишилася в моїй пам’яті. Зустріч на далеких. Сейшелах ще раз підтвердила жахливу оманливість, про яку розповідалося в тій притчі, – одначе то була зустріч не з вигаданим жаднюгою, а з живою людиною, з якою звела мене моряцька доля.
ЧЕРЕПАХИ ТРОМЛЕНА
Сейшельські острови зникли за кормою, розтанули в імлистій далині. Тільки обриси їх, здавалось, передались хмарам, які кучугурилися високо над щоглами і були схожі на рухливий архіпелаг, що плив і плив, невідступно супроводжуючи наше судно.
Дороги вели на південь, у безмежну водяну пустелю. Океан і кликав і лякав. І світовідчуттям своїм кожен з нас нагадував, мабуть, парашутиста, що стрибонув у безвість, в нічну темряву й невідомість. Вражаюча велич стихії приголомшувала; дедалі більше зникала вартість нашого "я", бо у порівнянні з океаном найграндіозніше здавалося піщинкою. І цій нездоланності мали протистояти наше завзяття, наполегливість і наш розум. Ми кинули виклик океану, і в цьому вже була перевага й сила.
Судно зупинилося. Крутилися котушки, розмотуючи сотні метрів троса; застугоніли електромотори, зарипіли блоки лебідок. Дночерпаки, драги вже в котрий раз пішли на розвідку в безодню.
З каюти вийшов боцман. Оглянув захаращену залізяччям палубу, мовив:
– Геологам бракує дрібнички – уламка корінної породи, – щоб остаточно довести: під дном Маскаренської улоговини, над якою стоїмо, не мул чи глина, а гранітна товща – опущена частина мадагаскарського материка. Сейсмологи своє сказали: під дном залягає кора материкового походження. Тепер слово за геологами.
Я теж чув, що геологи збираються повести вирішальний наступ, щоб з’ясувати колишній зв’язок материків, існування легендарної Лемурії, перешийка, який, гадають, близько десяти тисяч років тому з’єднував Африку з Мадагаскаром і півостровом Індостан.
Ключик до розгадки цієї таємниці материків десь глибоко на дні. Він не дається в руки. Як його дістати? Сотні кілометрів тягнеться Маскаренська улоговина – прірва, яких чимало в Індійському океані. Розкинулась вона одразу за північно-східними берегами Мадагаскару. Звідусюди її оточують острови – Сейшельські, Амірантські та Маскаренські. І цим улоговина схожа на лагуну коралового атолу, яку теж обрамлює кільце островів. Принаймні так здалося мені, зачарованому красою недавно відвіданого атолу Аду.
Про це я й сказав уголос.
– Нічого собі лагуна! – відповів штурман, розшифровуючи стрічку ехолота. І, підвівши голову, додав: – Лагуна і ця улоговина, хлопче, так схожі між собою, як ставок і океан.
Схилившись над стрічкою, що весь час рухалася, я побачив, як самописець креслить хвилясту лінію, позначаючи на ній цифри: 4200, 4500, 4900… Глибина збільшувалась. А ми, сновигаючи з краю в край серед клятої пірви, шукали місце, де б можна було промацати дно і дістати зразок корінних порід.
За кілька днів після виходу з порту Вікторія досягли дванадцятої паралелі. Стали неподалік північного берега Мадагаскару. Раптом океанське дно вигорбилось, і ехолот засік незначні глибини, придатні для спуску драги. Вовтузилися цілу ніч, а вранці дізналися, що драга вернулась порожня.
Опускали ще тричі і підняли тільки шматок глини – корінних порід так і не було.
Геологи ходили похмурі. Запевняли, що ось у такій і такій точці неодмінно повинні бути корівні породи – їх треба лише підняти. "Витязь" лягав у дрейф, і знову бралися до роботи. І все марно. Тільки згодом з’ясували, що саме тут проходить Південна Екваторіальна течія. Вона зносила наше судно до Мадагаскару. Не встигали знайти потрібне місце, як течія підхоплювала його і несла далеко на захід.
Так кілька днів борюкалися з хвилями, аж поки драга не повернулася з уловом. Отоді й дали повний уперед, лігши курсом на південь.
Я скочив у воду й побачив: крізь білу, що клубочилася, як туман, коралову каламуть проступали руді плями саргосових водоростей. Дно було нерівне, всіяне величезними валунами. Кожен – завбільшки з багатоповерховий будинок. Широкі тераси, химерні виступи й заглибини, котрі протягом тисячоліть висікав океан, створювали враження, ніби тут затонули якісь напівміфічні міста.
На всьому лежало тавро забуття. Та коли набігала хвиля і прибій, скуйовдивши, розгойдував синьо-зелені довгасті пасма порослої на підводних урвищах трави макроцистис, запустіння раптом зникало і мертве місто починало жити своїм, схованим від стороннього ока, життям. Це було справжнє підводне царство, як то оповідається у казках: дивовижні риби, краби-клишоноги, граціозні, з довгою фатою медузи… "Витязь" став на якір за кілька кабельтових од берега. І ми тепер човном наближалися до суходолу.
Після Маскаренської улоговини хотіли було пересікти підводний, теж Маскаренський, мало досліджений хребет, побувати на розташованому там архіпелазі Каргадос-Карахос. Але висадитись не наважилися.
– Останній з півночі в цьому архіпелазі острівець Альбатрос, до якого шапкою докинути, – сказав капітан. І всі, хто стояв на палубі, побачили низинний, порослий чагарями суходіл, мало обстежений, але висадка там неможлива.
Ми повернули на захід, майже впритул підійшовши до острівця Тромлен.
На березі наш човен помітили. Кілька остров’ян кинулись у воду. Переганяючи один одного, поспішили назустріч.
Коли до берега лишалося з кілометр, штурман, що був за старшого, дозволив охочим проплисти цю відстань.
Ото я й стрибонув з нетерплячки… Ворушачи ластами, легко, мов птах, повис над підводними скелями й урвищами. Як гарно в цій ласкавій, прогрітій тропічним сонцем, купелі! Воєдино зливаєшся з океанам, почуваєш себе частинкою його. Помах ласт – і ти вже в глибині або плинеш над пісками нових і нових хребтів.
Дно поволі переходило в широке, встелене бурою травою плато.
Чи то справді страх має великі очі, а чи тому," що крізь скельця маски під водою все збільшувалось удвічі, – але я жахнувся. Прямо переді мною раптом виникла страхітлива потвора. Це була небаченої величини жаба! Передніми серповидними лапами вона махала в скаламученій прибоєм воді, а голова – сплюснута голова змії, що закінчувалася дзьобом і двома лютими очима, – погойдувалася з боку, в бік на довгій міцній шиї.
Не тямлячи себе, випірнув з води.
– Рятуйте!
Голосу мого, звісно, ніхто не міг почути, бо човен уже пристав до берега, а судно бовваніло ген вдалині.
Маска зсунулась на шию, крізь трубку, яку не встиг продути, наковтався води.