Вона ще має силу над ним і може все полагодити.
А втім, може, вже все полагоджено.
Одна загадкова річ давала Ганні підставу так думати.
Ганна повернула зір убік, де стояв присланий невідомо від кого кошик квітів… Звичайно, квіти надіслані не Нікові, а їй, Ганні. Кому ж іще спало б на думку прислати їй незабудок, тоді, як ніхто не знав, що вона тут буде. Безперечно, Володимир. Але що це означає? Згода чи дипломатія? Коли згода, то Володимир прийде. Тоді для чого ця конспірація? Безперечна дипломатія! Володимир надіслав за себе конспіративного заступника, щоб на випадок потреби мати виправдний аргумент у приязні до Ніка. О, він хитрий пес!
І Ганна зробила огидливу міну, неначе вона ось бачила вже перед собою такого хитрого пса. Але за хвилину вона себе розрадила. Врешті ж, може, й краще, що його не буде, принаймні не бачитиме його докірливих очей, а там хай буде що буде…
Його очей? А скільки ж іще буде очей, окрім Володимира! Як із ними зустрінеться? Ганна думала вже над тим, як їй себе тримати з гостями.
Почувся дзвоник. Вона схвильовано пішла назустріч до дверей. Але то був лише Нік, що повернувся з міста з новими пакунками.
Ганна йому зраділа. Від нього віяло бадьорістю й морозом. У його присутності розвіялись усі Ганнині побоювання. Її кревний Нік від усього захистить.
— А ти так мене сьогодні й не привітала.
— Вибач, — винувато озвалась Ганна, — я така була заклопотана!
Вона припала йому до вуст довгим міцним поцілунком.
І обом стало весело. Почали пригадувати іменини минулих років. Сміялися з дивакуватого технічного директора, що завжди під кінець вечора забував про свою поважність; кпили з міщанкуватої технікової дружини, що супроводила кожну чарку, яку пив її чоловік, великими переляканими очима.
Коли почувся дзвоник, Ганна підвелася назустріч зовсім спокійна, з почуттям своєї гідності й відповідальності господині, як це було за минулих років.
Першим прийшов таки той самий технік Карпенко. Зустрівши Ганну, він здивувався, очі йому розширились, як бувало в дружини перед його чаркою. Але Карпенко зараз же отямився і поштиво привітався. Його ж дружина, Галина Андріянівна, не могла вгамувати своєї зневаги навіть тоді, коли торкнулася вустами Ганниної щоки. Цього року її дотик був коротший, ніж завжди. З тим дотиком Ганна відчула лихий подих, але Галина Андріянівна була для неї малозначущою істотою, щоб вразити. Ганна лише посміхнулася Галині Андріянівні, пригадуючи її ставлення до свого чоловіка. Вона була вірна засаді: "жінка хай боїться свого чоловіка" і до цього від себе додавала: "нехай ні в чому йому не перечить і ніколи не має своєї думки".
Другим прийшов інженер Кравченко з дружиною.
Він весело привітався до Ганни й жодною рисою не виявив ані осуду, ні здивування.
Його дружина, вихована в доброму тоні, була з Ганною дуже ввічлива. Вона заговорила з нею про драму й свідомо оминала оперу.
Ганна легко почувалася з цими людьми й остаточно набула невимушеного тону.
Незабаром прийшло ще два молодих інженери, а з ними й Вольський із дружиною. Вольський ще здалеку закричав своє співуче "а-а" з таким виразом, ніби між ним і Ганною ніколи нічого не траплялося. Кілька разів припав до руки. Ганна безцеремонно визволила руку й повернулася до його дружини.
Любов Григорівна радісно кинулась Ганні на шию, немов уздріла свою найбільшу приятельку.
— Ви все так само чудова, моя люба! Як давно вже вас не бачила!..
Очі Любові Григорівні світилися щирою втіхою, й Ганна їй у відповідь тепло посміхнулася. Ця Любов Григорівна була, здається, справді хорошою людиною, хоча досі Ганна з нею не зближувалась.
Прийшов нарешті технічний директор Олександр Іванович із дружиною Таїсою Сергіївною — обоє немолоді, обоє опецькуваті, обоє мали імпозантний вигляд від усвідомлення свого авторитету, але насправді були короткозорі на очі й на вдачу. Так принаймні Олександр Іванович, уздрівши Ганну, здивовано скрикнув:
— Так ви знову зійшлися? А я й не знав.
— Як бачите, — посміхнулася Ганна й відійшла до Ніка.
Вони говорили про Володимира.
— Ну, раз досі нема, значить, не прийде.
— Будемо садовити гостей, — погодився Нік без ніякого нарікання.
За кілька хвилин гості сиділи круг столу в церемонних позах. Ганна обдарувала всіх традиційним пирогом; після цього настала хвилина ніякової мовчанки. Ганна зніяковіла. Уся ніяковість, здавалось, іде від неї. Але ось озвався жартівливо Кравченко:
— Так ми можемо просидіти й до нових іменин. Ну, так за іменинника! За успіхи його на всіх фронтах. За повнокровне життя!
— За повнокровне життя.
Чарки дзенькнули. Постаті вдоволено замурчали, забряжчали об тарілки ножі й виделки, ніяковість розвіювалася. Нік з одного боку, а Вольський з другого ретельно виповнювали чарки, й уже раз по раз із загального гулу проривався поодинокий сміх.
Ганна випила чарку вина, і з її очей неначе зняли завісу. Електрика світила ясніше, голоси гостей були приязніші. Все товариство стало теплою родиною, на чолі якої стояли вона й Нік. Ганна була уважною господинею, дбаючи як про свою репутацію, так і про Нікову.
— Олександре Івановичу, чому ж ви нічого не берете? Дозвольте, я вам балика.
— Та як же так насухо, — турбувався в свою чергу Вольський, наповнивши чарку директора й директорші.
— Тільки з Ганною Павлівною, — запротестував директор.
— Із Миколою Матвійовичем, — додала директорша.
Коли Нік узяв до рук свою чарку, директор підвівся і, обвівши присутніх поглядом, який мав означати "слухайте", промовив патетичним тоном у бік Ніка й Ганни:
— Вельмишановний Миколо Матвійовичу, вельмишановна Ганно Павлівно! Сьогодні, Миколо Матвійовичу, в день ваших іменин, я хочу відзначити ще одну знаменну подію в вашому житті…
Директор на хвилину затнувся, ковтаючи слину, а Нік скромно схилив голову, передчуваючи, що мова зараз зайде про винахід, який Вольський уже давно розрекламовує.
Передбачаючи новий тост, Вольський квапливо почав наливати чарки.
— Що ж, усі ми люди! В кожній родині бувають непорозуміння. Але сьогодні ми бачимо вас у любій згоді, щасливих… П’ю за згоду. Бажаю, щоб ви в приязні дожили й до золотого весілля. За Ганну Павлівну й за Миколу Матвійовича. Ура!
— Ура! — підхопило кілька службових голосів. Але більшість зніяковіла, в тому числі й Ганна з Ніком.
Нік поставив свою ненадпиту чарку й, вибачливо посміхаючись, промовив:
— Олександре Івановичу, ви трохи помилились.
— Ні, ні, Миколо Матвійовичу, — строго заперечив директор, затикаючи в рота балик. — Я вас прекрасно знаю обох.
У цей час із передпокою прочинилися двері і з'явилась худорлява Володимирова постать.
Усі повернули очі в його бік.
Ганна зблідла.
Володимир так само нервово мружив очі перед світлом електрики.
— Вибачте, Миколо Матвійовичу, що я так пізно. Тільки що вирвався…
— Краще пізно, ніж ніколи. Я дуже радий! Прошу познайомитись. Володимир Андрійович Шальвій — відомий композитор, дружина Ганни Павлівни.
Директор, простягши руку, закляк у позі ошуканого дивака. Тим часом Кравченко вже щиро тис руку Володимирові, а Вольський лукаво посміхнувся.
— Ми з вами, здається, вже знайомі. Пам’ятаєте в "Ідеалі"?
— А-а! Так, так, пригадую.
Обидва привітались, як давні друзі.
Ганна підійшла до Володимира, щоб посадовити його за стіл, але Любов Григорівна, що тільки-но привіталася з Володимиром, не випускаючи його руки, вже пропонувала:
— Сідайте, будь ласка. Я хочу, щоб ви сьогодні були моїм кавалером.
І Ганна, побачивши, як Володимир безжурно посміхнувся, вже спокійніше сіла на своє місце поруч із Ніком.
— І що воно тепер за жінки, — жартома звернувся Кравченко до присутніх. — Кожна з них тепер норовить заміщати турецького султана.
— А кожен із вас — перського шаха, — додала Любов Григорівна, — так що, кінець кінцем, ми дуже близькі сусіди.
— Так за кого ж пить? — клопотався Вольський, що встиг уже поналивати чарки.
— За автономну любов, — вигукнув Кравченко, й голосний регіт підтримав його пропозицію. Тільки директор мовчав та ще навпроти співчутливо дивилась йому в вічі технікова дружина.
— Наявність таких поглядів свідчить тільки про виродження, — похмуро промовив директор.
— Олександре Івановичу, — розважливо звернувся Кравченко, — невже той факт, що я сяду з вашою дружиною і пофліртую, неминуче призведе до виродження?
— Навпаки, — додав, сміючись, молодий інженер, — тільки збільшить кровообіг.
— Я про це нічого не кажу, я маю на увазі зраду, — промовив директор і ледве втримався, щоб не кивнути в бік Ніка. Це всі помітили.
— Співжиття з тим, із ким людина хоче, — це зовсім не зрада, — промовив Нік, — це її моральне й яке хочете право. Ми, наприклад, розійшлися з Ганною Павлівною зовсім свідомо, й це нам не заважає зоставатися в дружбі.
— Шановний Миколо Матвійовичу! — промовив Володимир. — Я ніколи не сумнівався у вашій шляхетності й сьогодні радий висловити вам свою приязнь.
— Я також дуже радий вас бачити в себе.
Вони церемонливо цокнулись.
Нік повернув обличчя в бік Ганни.
— Я хотів би, щоб Ганна Павлівна підтримала нас.
Ганна, що досі уважно стежила за рухами обох чоловіків, квапливо підвелася.
— Я з охотою!
— А ми що? — заметушився Вольський з пляшками.
— За потрійний союз. Ура! — вигукнув Кравченко.
— У-р-ра! — вибухнуло в кімнаті.
Під цей салют Нік зворушливо тиснув руку Володимирові, а Ганна замиловано дивилася на них обох.
Пиятика розійшлася шумливою зливою, розмови збилися в один монолітний гул. Навіть директор почав веселіше перемовлятися з техніковою дружиною. Кравченко розмовляв із Любов’ю Григорівною, а Кравченкова з Вольським. Коли ж Володимир повертався на своє місце, Любов Григорівна щось палко доводила молодому інженерові, та лише Володимир сів поруч з нею, як вона вже посварилася жартома з інженером і повернулася до Володимира.
— От невгомонна жінка, — добродушно посміхнулася Ганна, глянувши в її бік.
У цю хвилину Ганна була навіть вдячна їй, що вона так енергійно взяла в свої руки Володимира.
— Мені подобається ця Любов Григорівна, — промовила вона вголос, нахилившись до Ніка, — глянь! Глянь, яка вона чудова!
Любов Григорівна в чомусь переконувала Володимира, сильно задивлялась йому в очі, ніби хотіла передати в них жартівливі іскри власних очей. І Володимир добродушно посміхався.
Ганна від щастя екзальтовано стисла Нікові руку.