Велика січа була з мадярами у болгар. І великий плач лунав у народу опісля. Мадяри побили Симеона. Але на другий рік він веле побив їх! Олег знав цих мадярів. Кілька років тому вони проходили ордою повз Київ і стали вежами під стінами града. Хан Альмош захотів тоді підкорити київську землю. Олег вийшов до нього зі своєю дружиною — та був оточений з усіх кінців. Мусив просити миру. Мусив давати все, що Альмош вимагай: і викуп в десять тисяч гривен, і узороччя, і меди, і хліб, і красних дів полянської землі. Угри-мадяри дістали все, що просили, і покотили свої вежі на захід. А нині, бач, син Альмоша — Арпад — шматує Болгарську країну і замахується на самого Симеона. — Але ж... чому цар болгарський не візьме ряду і миру із Святополком Моравським? Се великий воїнник! — вигукнув Олег. Чув колись багато про Моравську державу Святополка і потай у душі прагнув наслідувати його шалену і підступну відвагу. Олег знав, що шлях до влади Святополк прокладав віроломними убивствами і зрадами. Але хіба він не домігся вершини владарювання? Святополк поставив на коліна німецького короля, відбився від влазливих цареградських владик, утвердив могуть Моравської держави на Дунаї. Хто після цього не простить йому кривавих гріхів і зрад? Адже він підніс і себе, і велич держави! Отець Гавриїл від подиву аж занімів. Святополк Моравський!.. Як сказати про нього? Хто він був для слов'ян моравських і для всієї слов'янщини? Відважний воїнник, лукавий мудрець, честолюбець захланний і хтивець чи людина, велика у своїх гріхах, у своїй ницості — і в своєму прагненні до влади? Та що говорити нині про це! — Немає вже Святополка Моравського, володарю,— зітхнув Гавриїл і прикрив темними віями свої очі, налиті темною печаллю. — Як нема? — Олег мало не присів од несподіванки.— Його вбили німці? — Ні, він сам себе вбив. Німців переміг і угрів переміг. А сам за гріхи свої великі пішов до схимників у гори... і зламав свій меч. Його розчавили великі гріхи. Багато зла сотворив... душа не витерпіла. — Але ж... і багато добра! І велич для землі своєї здобув. — Неправедною кров'ю здобув. А що неправдою здобувається, те й гине безслідно... — Як безслідно? Адже його держава залишилась. — Немає вже і держави Святополчої. Повоювали її мадяри й німці. Немає нічого! Злом творив свою державу, зло й пожерло її. Олегове обличчя потемніло. Невже і його чекає така ж розплата за його вбивства і захланність? Але яким огидним йому став раптом цей самовпевнений темний чоловічок — такий нікчемний, малий, а судить про таке велике. Ні-ні, не він суддя володарів і держав. А суддя — великі веремена-веремії, які котять по землі тяжкі кола доль — і державців, і їхніх держав. І переконано заперечив: — І все ж... літописці запишуть їм у пергамени не хулу, а хвалу. І та хвала пройде крізь грядуші времена. Гріхи ж державців нащадки забудуть. — Нащадки нічого не забудуть. Бо нічого не зникає в пам'яті людській — все повертається, всьому буде воздано по честі. — Тако не буває, отче. Може, то у твоїй землі літописці пишуть так, як вони самі те розуміють. А в нашій землі як повелитель захоче, так і воздадуть йому славу. — І хули! — додає священик Гавриїл. — О, хула не для повелителів. А коли буде так, як ти кажеш, їх розтопчуть разом із їхніми пергаменами! — гаряче заперечив Олег. Його чоло взялося гарячою росою, згадав-бо, як він рубав, як кігтив пергамени в Оскольдовому храмі! Як горів той храм, де сміли воздати йому, завойовникові Києва, хулу. Немає тепер нічого — ні храму, ні пергамену, ні самого літописця... Священик примовк, опустивши голову. Сперечатись із володарем, який тримає його в полоні, не випадає. Та й Олегові не на часі сваритись із цим святителем. Він мусить бути в його очах добрим і справедливим. Болгарське дівча-княжа — це як золотий ланцюжок, що приведе його до справжньої величі. — Я гадаю, що Оленка гідна стати великою київською княгинею, отче. Спадкоємцем Києва є_син знаменитого новгородського князя Рюрика. Це князь їгор. Скоро він прибуде сюди. Не поспішай тікати звідси. Він тобі сподобається, Оленко,— звернувся Олег уже до дівчинки. — Але ж я... дала слово Сурсубулу... Моє слово вірне. Олег усміхнувся — дівча ще вірить у слова, у честь. Гай-гай!.. Чи вірив колись він у це? Не пригадає. Скільки слів на своєму віку давав, скільки ламав обіцянок! Знав би про це отець Ганриїл, що сказав би? Чи довіряв би йому свою чесну оповідь? Мабуть, не розімкнув би й вуст. Але йому, Олегові, дуже важливо зараз увійти довірою в душі цих людей. Болгарія, лише велика Болгарія підіпре Київ у боротьбі з ромеями. Олег має відібрати в них данину, яку давали Києву за Оскольда. Тоді перед Олегом схиляться і зваряжений Новгород, і боярський Київ! — Коли б з'єднали свої раті руси-країнці і болгари, перемогли б ромеїв! Царгород не дає Києву данини уже п'ятнадцять літ. — Київський владця має взяти свою правду! — гаряче сказав Гавриїл. — І я так хочу. Але це найліпше зробити нам разом з Болгарією. Силу сила ломить. Чи не так? — Так, звісно, це так,— швидко погодився Гавриїл. І Оленка теж ожила, засвітила оченятами. Воні були істинними болгарами, а хто із болгар не жадав перемоги над своїм віковічним ворогом-визискувачем? — Коли вже ви хочете їхати до Іскоростеня. то передайте князеві деревському моє слово: я кличу його разом іти в похід проти РомеІ! — раптом заговорив Олег. Ця думка осяяла його блискавично: справді, рушати в похід проти ромеїв можна було або підкоривши деревлян, або разом з ними у спілці, щоб їхній меч не зависав над Києвом. Силу свого меча він уже випробував, пощербив його об шоломи уличів і деревлян. Свого ж — не домігся! Тепер вік брязкає золотом в тих ромейських міхах, які вони можуть забрати у спільному поході. Але ж чи повірять йому іскоростенські мужі? Чи не побачать тут нового підступу від нього? Запорукою його чесности може бути оте вперте дівчакняжа та її люди, які, мабуть, таки підуть з Києва в Іскоростень. Тоді нехай передадуть його слово Маломирові. Може, й справді, сила слова міцніша від сили меча? Хай ідуть, коли така воля богів. Але волі богів Олег не відгадав. Вони готували йому іншу винагороду за його милосердя до полонених людей. * * * Нарешті над Києвом розпогодилось. Небо розіслало над містом свої яскраві сині полотна, сліпило в самі зіниці золоте сонце; крутий осінній вітер сивив трави і зривав останнє золотаве листя у гаїв і дібров, затрушував ними стежки. Над дніпровськими заплавами навіть удень розсіювався легкий туман. Прохолода бадьорила дух, бурунила кров у тілі, вивільняла його від гарячої літньої млости і лінькуватости, манила в прозору далину й обіцяла перемогу над усіма незгодами. Ясніше робилось в очах, відважніше в серці, душа повнилась жаданнями чогось недосяжного, великого. А мисливська кров кликала на полювання. В ліси! Чи є на світі заняття, гідніше для мужа, коли він може помірятися у спритності й зіркості з найдосконалішими істотами світу, перемігши тура, чи дикого коня, чи ведмедя, чи рись? Тоді ловець ніби вивищувався над світом і на якусь мить відчував себе врівень із самими небесними силами. Кілька днів на Княжій Горі провадились приготування до виїзду полювальників. Метушилися конюхи, добираючи для Олега і його ловців кращих коней; сокольничі перев'язували шворками спини мисливських соколів-рарогів, щоб у погоні за здобиччю не зірвались у лет. Стрільці гострили навершя списів і наконечники стріл; набивали тули стрілами — короткими і довгими; загонщики, тіуни, повари і різна двірська челядь і собі переймалась тими приготуваннями. Усе було, як і належить о такій порі. Новий княжий сокольничий Щербило уже помчав зі своїми помічниками по Боричевому узвозу, виїхав на Боричів Тік, проминув придніпровські гаї й вибрався до густого бору. Осінь не торкнулась його своєю позолотою. Він стояв притишений і грізний у своїй незайманості. Сокольничий не видивлявся на красу темного бору. Звідси, знизу, було добре видко терем боярина Бодця. Здалося, що якесь верхнє віконце його ніби світилось зсередини. Він знав, що там живе болярична Гордина. Відтоді як Щербило зі своєї доброї волі опинився на Горі, не раз бачив її здаля. Але болярична його не впізнавала. Та й не можна було його впізнати! Це був уже не той простолюдин, подільський парубок у вовняній чузі і в постолах. Тепер мав на своїх плечах боярський каптан, і вузькі ногавки із синьої вольниці, і чоботиська із волової шкури. Не такі, звісно, як у князя чи в боярина, а все ж чоботи, не шкуряки. А вже про шапку — і не здумати, яку тепер мав. Верхнє денце золотилось брачиною, а обідок із пишної куниці. Від легкого подуву вітру так і ворушиться, немов живий. Агей, дівчино-красо, виглянь-но у віконце на доброго молодця! Чи не здогадаєшся, задля кого ото вигарцьовує конем молодий чорновусий сокольничий! Не сокольничий — княжич із материної казки. Отакі химерні думки про себе жужмом крутилися у голові Щербила. Дослухався до свого серця, якось дивно тенькало воно від споглядання того високого теремного віконця. Незчувся, як наздогнали його мечники витязя Свенельда. Сам він, здавалось, ніби боком сидів у сідлі, був розхристаний, обличчя усміхнене, погордливе. Піднявся у стременах і гукнув до воїв: — Гей, ви чули? Син у мене народився — Свенельдич! Маю уже нащадка. Го-го! — і зареготав. Мечники загукали йому славу, піднявши догори мечі. Хоч дивно трохи — немолодий витязь, а радіє, як дитина. Таким його ще не бачили. — Котра ж із жон тебе ощасливила, витязю? У тебе ж їх три чи чотири. — Веселинка ота. — А як сина наречеш? — Мстиславом! — гордо випинав груди. Щербило чомусь остовпів. Відчув, як у його тілі почала зникати теплінь. Відібрало руки, ноги, ніби крижана хвиля підступила йому до горла. Вороже споглядав, як мечники обступили витязя, як тягли до нього руки. Все раптом стало йому чужим. Чого він тут? На що сподівається? Кому приніс свою силу і чисту, незаплямовану душу?.. А сіль пам'яті роз'їдала його спогадами й прозрінням. Любистковий погляд Веселинки проймав його наскрізь, переміряв його душу і його життя... Погнав коня в зарості бору. Випустив без потреби сокола, що тримав на плечі. Мчав, продирався у нікуди, бо від себе ще жодна людина не втекла.