Най душа племені нашого не порожніє. Бо душа спорожніє — спорожніє світ, відсахнуться від неї боги і в землю ізійде рід наш… Прийми, великий Світовиде, наш хліб, і наше моління, і наше слово подяки, не оскуди пам'ять нашу і рід наш, аби світ воздав нам своїми плодами і утвердив на землі…
Віночниці обвили навколо Світовида вінком, Остромов легенько провів по ньому рукою, а жінки-в'язальниці зняли довжелезний вінок і понесли із капища. Волхв услід їм посипав зерном із жмені…
Тільки тепер Остромов попрямував до гостя.
— Бачу, Добрине, знову у нас. З чим приїхав?
— Обида лопотить крилами над нашою землею. Поляни просять дулібів столкуватись. З нами Сівер і Рось.
Остромов поманив пальцем двох старійшин.
— В толковини[46]просять нас поляни. Рать тримати разом.
Сухий, зігнутий, ніби перебитий пополам в череслах[47] Годин наставив долоню над вухом.
— Супроти кого?
— Зараз не відаєм. Степ рушив на нас. Чорний степ. — Маємо вєть[48] держать!
Добрин осміхнувся кутиками вуст: тоді так само йому сказали — вєть держать. А потім — відмовили. Тепер Годин повернувся знову з таким же лукавим лицем.
— У нас пущі. Велика орда не продереться крізь нашу землю. — Сухий смішок затріщав йому в горлі, немовби лелечий клекіт. — То уличам і тиверцям треба кочовників боятись. Та вам.
— Сіверцям також. Їх можуть дістати з Дінця, — кашлянув у великий порепаний кулак Прибин. І сам він здавався Добрину старим порепаним гарбузом,
Остромов стояв осторонь, знав, що слова сії будуть гіркими для полян. І це вже вдруге! Але підставляти плечі дулібського племені під мечі, які їх, безумовно, не дістануть тут, не жадав. Добрин повернувся до волхва.
— Твоя мова, волхве, веле мудра. Кланяюсь тобі, що умієш берегти звичай словенський і любов до землі. Вона щедро воздає вам за те. — Добрин схилив на груди голову в короткому поклоні. — Але якби в твоєму слові була ще одна заповідь — землю свою треба берегти і множити не лише потом і серпами, а й мечами. Так учить волхв полян і росів мудрий Славута. Пам'ять Слова можуть знищити чужі войовники, знищити разом із іменем народу. Так веліли тобі сказати старійшини полян.
Старий волхв уклонився до землі.
— Дякую старійшинам. Але у дулібів своя мудрість. Її освятив наш Світовид. Тому й живемо краще за всі племена словенські!
— Живете краще, бо за нашими спинами, волхве! — гаряче блимнув очима Добрин. — А того й не бачите, що нині плодите зраду — братів своїх в інших племенах не хочете підперти своїми мечами. Хіба Світовид ваш не навчав тому, що у зрадників ниціє душа й гниє коріння?
— Старійшини так говорять усі; немає на те нашої згоди. Чи не так? — звернувся Остромов до Година й Прибина. Ті закивали головами… — Так і скажи своїм старійшинам. Маємо порядкувати свої клопоти.
Остромов першим вийшов із капища. Добрин остовпіло стояв проти кам'яного Світовида, який одним оком невидюще підморгував комусь, а іншим лукаво посміхався до нього. Многоликий Світовиде, пощо учиш лукавству дітей своїх? Хіба дуліби, поляни, росичі, уличі не єдиного кореня — словенського?.. Пощо не навчив волхва дулібського дивитись на Небо? Невже він уміє бачити лише клапоть землі під собою і не вміє серцем чути сили й могуть всього народу словенського?..
Добрин поволі брів до узлісся, де очікував на нього Власт. До Дівич-гори несли вінок Волосу, неслі свічі в руках, що миготіли в темряві, як живі зірки, несли свої співи-заклинання. І розколисаний ними володар Неба Сварог, покинувши свої небесні клопоти, обсипав женців-хліборобів зоряним дощем. Добрин упав на теплу траву.
Коротка мудрість править словом Остромова — так і скаже він своїм старійшинам. Вознісся старець велеречивий гордістю своєю над іншими, і серце його, і розмисл його полонили надто земні жадання. Волхви — обранці богів, то й мають уміти сіяти добро не лише для свого живота і живота своїх кревних… Біда, коли мудрий муж стає ситим собою…
Від сумних роздумів його відірвала пісня. Вона була то далеко, то ніби зовсім близько. Так близько, що увійшла в серце — з отим високим дівочим голосом:
Місяцю, місячейку! Світи нам дорожейку,
Жеби-сь ми не зблудили, віночка не згубили.
Наш віночок красний, як місяць ясний,
Іще вищий від плота, ще дорожчий від злота,
Іще вищий від гори, ще ясніший від зорі…
Добрин підхопився на той голос. Невже то її, Радчин, спів в'ється до зір? Невже вона ще співає дівоцьких пісень? П'ять літ назад почув тут уперше той спів. Але тоді йому було шістнадцять весен… І не відав тоді, що в душі людини немає нічого солодшого за поклик дзвінкого голосу…
Відтоді він пам'ятав Радку. Може, тому нині й погодився знову приїхати до Лепесівки, до Остромова.
Місяцю, місячейку-у! Світи нам ізнов дорожейку…
Хай поспить дядько Власт. Хай утома вивільнить його тіло. Скоро він його підніме — мають рушати удвох до тиверців. А може, їм заїхати до Радки? Забрати і її з собою? Чому б і ні — він встигне перемовитись з дівчиною… На ранок скаже волхв: Добрин умикнув дівку, яко дикий деревлянин альбо сіверєць. Пощо не просив її в жени у старійшин? Дулібки радо ідуть за полян і за росів — ті мають по єдиній жоні і шанують її, яко єдину матір свою. Але хіба є хоч один день у Добрина? Немає і повної ночі. Мають поспішати…
Дядько Власт на своєму віку, певно, не одну жону умикнув на плясаннях та ігрищах межи весями сіверянськими. Він допоможе йому забрати Радку. Для нього це не буде відступництвом ні перед своїми богами, ні перед своїм родом.
Добрин підійшов до коня, зняв пута, скочив на нього охляп. Рушив до Лепесівки.
Свідущі мовили, що рід росичів походив од полян. Колись, у давнину, він нібито поселився на берегах тихої і лагідної ріки, що котила свої води серед росяних лугів. Від того, казали, ймення було — Рось. Тепер цей рід розрісся у великий хліборобський народ.
Могутній покровитель його — Род, якому кланяються усі боги Неба й Землі, який вдихає життя в усе живе, який оре землю сохою або плугом і запліднює її дощами, був щедрим до росичів. Він випасав ситі череди й табуни худоби пороських поселян на густих соковитих травах. Тому вони добре плодилися, збільшуючи багатство росичів. Род був щедрим і до людей — давав мужам-оратаям здорових жон, і ті народжували міцних і смислених дітей. З них виростали умілі хлібороби та відважні воїни. Змалку їх навчали добре тримати чепіги плуга та важкий двосічний меч.
Так говорили уличі про росів. Будимир все те пригадав, коли побачив перші ниви зі стернею. Росичі уже звезли весь хліб до стодол.
Над землею вставав ясний ранок. Сонце натягувало тонку шовкову основу між небом і землею, заплутувало її прозорим серпанком ранкового туману. Сонце не шкодувало свого блиску, і він віддзеркалювався в широкому плесі тихої Росі. Сонце щедро сипало міріадами сріблистих крапель, що росою осілЬ на травах… Куди не кинь оком — сяяння ранкової роси… сяяння високого неба… сяяння безмежності, від якої і сам стаєш ніби вищим, чистішим і осяйним…
Будимир напоїв Одара. Коня беріг тепер більше, ніж себе. Двох інших таки загнав у дорозі…
Видивлявся місце для переправи. Градки й оселища росичів на лівому березі… Правий берег зливався із небезпечним Степом, що межував із дніпровою заплавою й Великою улучиною.
Висушений вітрами, обпалений сонцем широкий безмежний Степ починався від берегів Понтійського моря, яке ще називалось Руським, а на сході сонця з'єднувався з просторами каспійських рівнин. Звідти, з глибин ніким не бачених ще азійських безмеж, він завжди котив хвилі кочівників. Ніби океан котив чорні буряні вали.
Тому з правіку племена словенської мови боролися з кочовим Степом. Численні його орди зі списами, луками, інколи з мечами в руках не знали ніякого іншого заняття, окрім війни.
Народи-орачі, що селились на Подніпров'і і в припонтійських степах, були завжди тіснимі й гнані кочівниками. Вони відсунулись зі східного, лівого, берега Дніпра на правий, у смугу лісів і лісових річок.
Як і раніше, усіх їх єднали спільні звичаї, спільні боги, спільна мова. Але найбільше єднали спільні вороги.
Скоро Будимир побачив на залісненій високій горі, на протилежному боці Росі, багатоверхий град. Високі вали із заборолами, із сторожовою вежею, дахи кількох теремів і капищ.
Будимир переплив річку, напоїв коня. Ось він і на землі росичів.
Битий шлях, на який скоро ступив його Одар, привів Будимира до невисокого узвишшя в передградді, яке одділялось від дороги великим глибоким яром. Йому так і сказали: спочатку буде гора Теребка і Холодний яр.
На вершині Теребки височів дев'ятиглавий терем, Дев'ять гостроверхих дашків його сяяли проти ранкового сонця червоно-жовтими, немовби золотими барвами. Здаля видавалося, що терем схожий на вугластий барвистий камінь, обтесаний якоюсь чудодійною рукою, що наче звалився з небес. Йому сказали: на Теребці побачиш капище росичів.
Між Теребкою з капищем і градом також був яр. Він знав: то має бути Совкин Яр.
Здаля розглядав роський град. Добре поставили його росичі — з усіх боків кряжистої гори, на якій він стоїть, яри і крутосхили до Дніпра. Єдиний підхід до міста — ось ця дорога, що веде прямо до воріт. Над воротами — сторожова вежа. Під гостроверхим, як у хатах, дахом — три бійниці. З них видно далеко у поле й понад берегом Дніпра і Росі. З них можна зручно метати списами й стрілами.
Будимир сплигнув з коня, аби той не втомився. По обидва боки дороги, під самим градом, подекуди стояли полукіпки.
Порівнявся зі жницею, що кинула сніп при дорозі, Обличчя її закрите, біла хустка насунута аж на брови. Одні очі синіли під ними. Жниця була молода. Тонкий стан її перетягнув вишиваний чорний пасок, біла сорочка із червоно-чорними звивистими стьожками на рукавах була ще не виношеною. Поділ сорочки також яскрів червоно-чорною мережкою.
Забачивши подорожнього, жниця спинилась, витягла в-під руки перевесло, почала крутити його, але й очей не зводила з незнайомця.
— Най боги у поміч прийдуть, — вклонився Будимир. Жниця лише закліпала очима. — До града ще далеко? — Спитав нісенітницю: град був перед ним. Жниця засміялась.
— А водиці попросити можна? — Будимирові кортіло почути її голос.
Дівчина облишила крутити перевесло, підбігла до полукіпка, витягла з-під снопів глек і кухоль, хлюпнула в нього води.
— Старійшини в граді є? — раптом згадав своє Будимир. — Я вістун.