Проходячи вагоном, Жанна побачила в одному з відділів Бочкарьову і зрозуміла, яким способом до підпоручника потрапив список батальйонерок. Бочкарьова була вкрай п'яна. Офіцери підпоїли її й тепер розпоряджалися батальйонерками, як хтіли.
В тому закутку вагону, куди пройшла з офіцерами і Франею Жанна, сидів ще один уже літній офіцер в чині штабс-капітана, що був на підпитку. Корзухіна приєдналась до їхньої компанії й усі були задоволені, а особливо штабс-капітан, який одразу закохався у сміливу батальйонерку.
Офіцери почали частувати батальйонерок вином і різними смачними наїдками. Під стукіт коліс поїзду, що біг лісами, в освітлену місяцем ніч, у вагоні лунали сміх та вереск батальйонерок, дзенькання острогів і пляшок та вигуки сп'янілих офіцерів.
Корзухіна і Франя від захоплення своїми кавалерами, дозволяли цілувати себе, і проробляти різні штуки, що від них Жанна несамохіть червоніла. Вона сиділа трохи осторонь і молодий прапорщик старанно залицявся до неї, нагороджуючи її безліччю компліментів. Він поводився з нею не так сміливо, як його приятелі з її подругами, і Жанна була задоволена з цього. Вона трохи сп'яніла й навколо неї приємно хитався вагон, наповнений вишуканими компліментами прапорщика, але вся її постать і вигляд примушували офіцера стримувати свої зазіхання на неї.
— Ви дочка професора Барка? — ввічливо питав її прапорщик. — Я його знаю. Він виступав у нас з лекцією. Яка для нас несподіванка — у нашому скучному житті несподівано з'являється така красуня! Я готовий ніколи не їхати з фронту, лише б коло мене були такі прекрасні жінки, як ви, або коли б їх можна було зустрічати на фронті. Випийте це, Євгеніє Михайлівно!.. Дивіться, ваші подруги почувають себе дуже добре.
— Вона в нас дуже несмілива! — весело зауважила Франя. — Жанно, чого ти така скучна?.. Вона дуже боїться чоловіків, особливо гарних! — посміхнулася вона до прапорщика.
— І зовсім не боюся! — сказала Жанна, раптом наче зважившись на якийсь відважний вчинок. — Налийте мені вина, пане офіцере!..
Жанна наче збожеволіла. Вона стала сміятися й шуміти більше за всіх, пила вино й навіть пробувала танцювати з прапорщиком, що став сміливіший.
Через таку поведінку Жанни, що раніш трохи стримувала своїх компаньйонів, тепер у вагоні стало зовсім весело. Батальйонерки, щоб їм не було парно, порозщібували комірці у своїх уніформ, і офіцери, побачивши під зеленим полотном біле мереживо сорочок та інші ознаки жіночого одягу, тепер зовсім почманіли. Вони одверто почали обнімати своїх дівчат і ввесь офіцерський вагон військового поїзду, тепер, мабуть, дуже нагадував сальон тьоті Соні. З усіх кутків вагону лунали веселі крики та вереск і хіхікання батальйонерок.
У вагоні стало зовсім жарко. Жанна теж розщібнула комір, а Франя і Корзухіна скинули свої зелені куртки, що заважали їм вільно дихати, і тепер вони були лише в білих, трохи брудних сорочках, що дозволяли бачити їхні голі руки та плечі. Вікна не можна було відчиняти, бо вітер гасив свічки, що горіли на столиках вагону.
Прапорщик, що став зовсім сміливий, обійняв Жанну й вона деякий час дозволяла йому це. Але незабаром вона відчула, що це не те, про що вона мріяла, що це якийсь самообман, який навіть не дратує нервів. Їй цей прапорщик був зовсім байдужий. Вона відштовхнула його й вийшла на тамбур вагону, щоб подихати свіжим повітрям.
Поїзд швидко летів лісом. Свіжий вітер приносив пахощі сосни і квітів. Місяць зійшов на небі й блищав у вітах дерев, створюючи повні тіні. Хащі стогнали від гуркоту поїзда, що збуджував заснулі луни. Жанна прихилилась до вікна й, ламаючи пальці та кусаючи вуста до крови, шепотіла:
"Чому?.. Чому це?.. не..?"
Останнє слово гинуло в гуркоті коліс.
X. Бій амазонок
— Вперед!.. Вперед! — лунала команда в шерегах.
— Підтягнись там!.. Не відставай!..
Дорогою, що була зруйнована до щенту колесами гармат та військових возів, ген до обрію посувались військові частини. Піші загони йшли вперемішку з батареями та валками військових возів, навантажених горами амуніції.
Металевий гуркіт од гармат, що підстрибували на вибоях, скрип возів, пирхання коней, брязк казанків об рушниці та хода сотен солдатських чобіт лунали дорогою, що покрученою, погризеною мишами ковбасою зникала серед горбів. Іноді лунала команда вершників, що швидко проїздили вздовж частин, і тоді вся валка або стомлено зупинялась, або знову рухалась вперед, здіймаючи гамір та куряву.
В кінці валки, позаду батареї ішов жіночий батальйон, за ним тяглися вози з амуніцією й, нарешті, кухні, що диміли своїми чорними бляшаними димарями.
Зустрічні загони солдатів, що йшли на відпочинок, або сапери, що налагоджували поламані гарматами дерев'яні містки, здивованими вигуками зустрічали кінець валки. Спочатку вони не відрізняли жіночого батальйону від загальної маси частин, але потім якийсь нюх підсказував їм, що тут не все гаразд і, зрозумівши в чому справа, вони виявляли своє здивування веселими вигуками.
— Дивись! Та це ж баби!.. — вигукував якийнебудь сапер, наче Колюмб, що відкрив Америку.
— Справді баби!.. Невже на фронт?..
— Ні, на танці! — відповідали, сміючись, батальйонерки.
— Нагодує вас німець своїми ковбасами!..
— Слухайте, дівчата, чи не бачили ви моєї Приськи? — питав бородатий в подертій шинелі дядько.
— А як же!.. Твоя Приська вдома свині годує!..
— Це нам на підмогу!..
— Додому не потрапиш — так тепер буде сімейне життя в окопах!
Деякі солдати робили руками безсоромні жести, і батальйонерки, червоніючи, хіхікали.
— Заткніться, рогаті дівчачури! — відповідали жвавіші дівчата.
— Як вам у штанях?.. Не муляють? — під загальний регіт, лунав у відповідь новий дотеп.
Так вони посувалися вперед, все частіше зустрічаючи загони солдатів, що відпочивали, або працювали, риючи шанці, то полагоджуючи дорогу. Все більше відчувалась близькість фронту. Каша з солдатів, возів, коней і кухонь, що до неї іноді врізувався автомобіль з вищим офіцерством, свідчила, що десь зовсім близько відбуваються військові операції.
Жанна йшла в середині шереги батальйонерок. Вона була, як і всі батальйонерки, брудна, в пилюзі та стомлена. Не зважаючи на це, вона, крім звичайного військового вантажу, рушниці, мішка і скатки, несла ще кота Агасфера. Франя часто допомагала їй, силоміць відбираючи в неї кота, бачучи, що Жанні вже не сила. Вони навмисне йшли в середині шереги, щоб не впадати в око з котом зустрічним солдатам, бо тоді їхні дотепи обертались у цілу зливу гострих і неприємних слів.
Поїзд підвіз увесь жіночий батальйон якомога ближче до позицій. Але далі їм треба було ще зробити останні переходи пішки, щоб дістатися на місце призначення. Вони мали стати на передові позиції в напрямі Крево та Сморгоні.
Лише надвечір вони підійшли до зруйнованого вщент містечка. Стіни будинків пообвалювалися, безсоромно показуючи своє порожнє й зруйноване нутро. Жанні було дивно дивитися на ці будинки, їй здавалося, що якийсь розбійник величезним ножем порозрізав біленькі й симпатичні животи будинків, і тепер вони стікали кров'ю цегли та пошматованого каміння. Лише посеред цих руїн стояла напрочуд ціла дзвіниця церкви. Церква була зруйнована, а дзвіниця цілою свічкою стояла коло неї, неначе стерегла цю руїну.
— Ось тобі й фронт! — сказала Франя, оглядаючи вже знайомий її очам краєвид.
Квартир'єри розташували ввесь батальйон по підвалах зруйнованих будинків. Там уже було брудне й зім'яте сіно, що на ньому спали солдати, які відпочивали тут перед батальйонерками. Батальйонерки трохи підчистили ці стайні, принесли свіжої соломи й розташувалися тут на ніч. Кілька батальйонерок пішли з відрами по вечерю та по пайку, що належала їхньому відділу. Останні розмощувалися у підвалі, а деякі з-поміж них оглядали містечко.
Бородаті солдати з брудними обличчями, в замащеній грязюкою уніформою, незабаром познайомилися з батальйонерками й, бачучи, що це публіка не шкідлива, а особливо, що вона не копилить губу й поводиться, як своя, почали ставитися до батальйонерок приязно й по-товариськи, змінивши дуже гострі дотепи на теплу іронію.
— Ви, дівчатка, коли ходите, тримайтесь ближче будинків, бо німець часто обстрілює містечко шрапнелями!.. — радили вже підкурені порохом солдати.
— Починає він стріляти несподівано, серед дня, уранці, або вночі! — пояснював батальйонеркам неймовірно худий солдат.
— І одразу засипає все містечко горохом. Просто пройти неможливо!.. Хоч кричи, хоч у землю заривайся! Єдине сховище — так оці підвали. А коли почне пускати свої чамайдани, то вже ніде не сховаєшся!
— Чого ти дівчат лякаєш?.. Ще повтікають додому! Сам досі живий ще!.. Ну, і їм нічого не буде!
— А чого це вас послали воювати? Мабуть, у наших уже сил немає, що жінок посилають на фронт? Незабаром, мабуть, мир буде. Довоювалися вже до краю! — говорив вусатий дядько, що мав вигляд сільського філософа.
Ця думка солдата сильно вразила Жанну, в ній було дуже багато правди, хоч висловлювалася вона наївно.
— Багацько нашого народу побито!.. Чоловіків уже не стає — так оце послали, мабуть, жінок, щоб уже останні дні довойовували! — казав солдат. — Таки німці побили наших! Куди ж нашою зброєю проти їхньої! Вони, як загатять з своїх гармат, а нашої артилерії — так, мабуть, і горобець не боїться!
— Тільки наші добре в атаку ходять! — встряв у розмову ще один солдат, що досі стояв осторонь і слухав. — Як попруть, то ніщо їм не страшне! Самі на кулемета лізуть. Німці здорово бояться нашої атаки. У них шкура ніжніша за нашу, не витримує багнетного лоскоту!..
— Це вірно!.. Але я оце скажу, що прислали воювати жінок. Куди ж їм воювати! Хіба, що вдома з чоловіком!
— А в столиці за мир нічого не чути?..
— От переможемо німців, тоді буде мир! — відповіла Жанна.
— Доки сонце зійде, роса очі виїсть!.. Ти щось дуже вже хоробра! — неприязно заговорив солдат. — Довго тобі воювати доведеться!
Раптом десь далеко вдарила гармата. Зруйновані будинки містечка приглушеним стогоном відповіли на перший постріл. Потім ударила друга, третя гармата й, нарешті, канонада зросла в безугавний гул і хряск.
— Знову починається! Тепер уже будуть гатити цілу ніч.