А вона!...
Сіли до столу. На столі гаряча картопля з салом, квашена капуста й огірки. Мати виставила пляшку казенки – ви ж, мабуть, домашньої не п’єте? Гості відмовляються й від горілки, але жінка дуже просить хоча б по одній за Любине здоров’я. Гаразд. Випили за здоров’я й за творчі успіхи. А далі цілком логічно визрів тост за упокій. Як-ка була жінка! Як вона нам допомогла! Любонька її портрет намалювала – чи його забрали до Києва з її речами? Вона його взяла від нас у день своєї смерті.
Так, це вже цікаво. Ніколи не знаєш, де раптом несподівано виникнуть нові орієнтири на шляху до істини. Отже, ви кажете, Мар’яна взяла з собою картини Любоньки?
– Взяла, взяла! Вона нам дала гроші від вашої фундації, ви ж це знаєте!
– Звичайно! А чому вона від вас поїхала в Комбінатне?
– Вона попередню ніч спала в школі мистецтв. А далі їй треба було їхати до Над’ярної.
– До Дружбонародівки?
– А ми її звемо по-старому – Над’ярна. Кажуть, її скоро знов так назвуть. Туди можна їхати через Комбінатне. Там я знала жінку, яка здає кімнату. Я ту жінку знаю через поліклініку. У неї теж хвора дочка. Тільки ще й того... – Любина мати крутить пальцем біля скроні.
– А ви нам не скажете, чому Мар’яна чекала електричку на годину раніше, ніж за розкладом?
Батько повернувся від дочки з майже повною мискою.
– Знову не їсть?
– Не хоче.
– То в нас записано неправильно! Ми їй сказали: двадцять п’ятнадцять! А насправді двадцять одна п’ятнадцять.
– Так, 21.15, ми сьогодні перевірили на станції.
– Ото я їй неправильно сказала. Але не зо зла! Вона нам сказала, що переночує в Комбінатному, а поїде до Над’ярної вже вранці. Говорила, що дуже погано спала в кімнаті для гостей у школі. Ми їй ранкову електричку сказали правильно. І чого вона поїхала ввечері?
Поспішала на ніч до директора над’ярненської музичної школи, – обмінялися поглядами Лариса й Чеканчук.
– І була б переночувала й поїхала вранці, то й не впала б на рейки в темряві, – засумував батько.
– Це вже в кого яка доля, кому скільки Бог відміряв, – сказала Лариса, хоча й думала по-іншому. Але їй здавалося, що простим людям притаманно переносити відповідальність за нещастя на трансцендентні сили.
– Та що вже та доля, і що вже той Бог? Ми з батьком не віримо в долю. І в Бога, хай він тільки простить нас, не віримо. Ну скажіть, чого в нас Любонька така? Чим ми прогнівили Бога? Тим, що завжди чесно працювали? Тим, що я горілки й в рот не брала, поки була дівчина, а батько зовсім трохи, і то тільки насвято? А в алкоголіків Рудакових троє дітей одне краще одного! Двоє в Києві працюють! Ні, все в світі випадково! Чи ж ми свою дитину не доглядали? А вона вся покручена, і ніжки в колінцях так і не розігнулися!
– Так, якщо все в цьому світі від Бога, то й не розбереш, що той Бог мав на увазі. Як він міг допустити загибель Мар’яни Миколаївни, якщо він є?
Чеканчук звичний до засадничої нерелігійності простих людей. Він вирішує поглибити тему загибелі Мар’яни Миколаївни.
– То вона того дня таки брала у Любоньки картини?
– Брала, брала! Ми ще з батьком їх пакували! Ми і для вас приготували мотузки перев’язати картини... Нам передали, що ви купите щось із Любиних картин...
Любина матінка полегшила нелегку для Лариси й Чеканчука задачу. Вони обоє й не знали, як розпочати ту розмову. Думали, після виставки в Мюнхені Козові більше проситимуть за Любоньчині роботи або й зовсім відмовляться їх продавати. Але для них і досі по п’ятдесят "зелених" за картину – величезні гроші. Тим більше, готівка в покупців при собі, вони можуть розплатитися відразу. Від них вимагається тільки розписка в отриманні грошей. Віст наказує брати розписку за все, придбане в обдарованих дітей. Щоб потім не було ніяких претензій. У комп’ютері фундації зберігаються спеціальні бланки, де заздалегідь видруковано, що автор добровільно продає свої вироби фундації GIFTED CHILD INTERNATIONAL і абсолютно згодний із запропонованою ціною, а нижче подається табличка, куди мають від руки вписуватись назви картин.
Вони відібрали вісім картин. Спакували їх по чотири. Любонька сказала, що можна брати й "Муку жінки", вона намалює ще. А от чи відтворить вона портрет тьоті Мар’яни?..
– Чого ж ви не лишаєтесь ночувати? Вам треба окремо? Ви могли б у нас, а жіночці було б зручно за два доми в нашої куми. А в школі не хочете? Я ж там прибиральницею, от на вечір піду. Там є дві кімнатки для гостей. Правда, Мар’яні Миколаївні там дуже не сподобалось... Спасибі, що витрачаєте на нас стільки часу. Ох, може, й телефона зможемо провести, а то дуже важко бігати на станцію...
Батько й мати Козові ледь стримують радісне хвилювання, перераховуючи "зелену" готівку. Все це піде Любоньці на ліки й на посилене харчування. І, можливо, влітку зможемо прибудувати до зали велику веранду із кольоровими вікнами – Любонька дуже хоче. Дай вам, Боже, щасливої дороги! І не забувайте нас! Батьку, проведи їх до автостанції. Там як не автобус, то маршрутка.
Не було ні автобуса, ні маршрутки. Холодні каламутні сутінки обступили зусібіч Новожахівський автовокзал. Під’їхав великий "Ікарус", це останній автобус на сьогодні, що йде з Новожахова, і везе він до обласного центру. Виникала серйозна спокуса сісти саме в нього, виїхати з цих холодних згубних місць, і сьогодні ж їхати назад до Києва. Вони вже виконали завдання свого боса. Але спокуса шукати істину далі, нехай навіть у брудній каламуті цих немощених доріг, виявляється ще сильнішою. І вони домовляються з приватним авто по 5 гривень до Комбінатного. Водій не іде, вперто чекає третього пасажира. Вони платять йому 15 за двох, і стара "Волга" вирушає в дорогу, швидко залишивши позаду дім Козових при дорозі.
– Вам куди в Комбінатному?
– На вокзал.
Далі вони їдуть мовчки. Стало зовсім темно. Не видно ні поля, ні гаю, ні димних обрисів мертвого комбінату. Тільки блимають вікна вбогих людських жител. І Олександр Чеканчук чомусь подумав, що, якби з ними раптом зараз їхав Юра-Джордж Молданскі, він би неодмінно запитав: чому ці люди живуть тут? Чому вони не поїдуть звідси?.. Лариса витягає з-за пазухи мобільного телефона – це та сама лінія, користувачем якої була Мар’яна, тільки замінили розтрощений у ту страшну ніч апарат. Лариса набирає телефонний номер Кубова: ми вже їдемо, скоро сідаємо в електропоїзд. Кубов відповідає, що чекає на них, може навіть заїхати за ними у Комбінатне, яке він знає дуже добре. Але Лариса каже: не варто – вони доїдуть тою електричкою, на яку так і не сіла Мар’яна. Кубов сміється: хотів полегшити вам життя, моє діло запропонувати, ваше діло відмовитись. Лариса дякує, зв’язок уривається. Чеканчук нагадує Ларисі, що всі дзвоники фіксуються і будуть відомі Бісту. Перед від’їздом він говорив з босом і намагався запропонувати заїхати ще й до Дружбонародівки, адже покійна Мар’яна мала там якісь справи, які могли б завершити вони з Ларисою. Але Біст відповів, що з Дружбонародівкою він іще розбереться, а їм не варто брати на себе додатковий тягар. Він так і сказав: additional burden. Ну, тітка у мене живе в Дружбонародівці, – вигукнула Лариса, – рідна тітка! Я їй дзвонила у приватній справі! Можу оплатити дзвоник!
– Приїхали. Вокзал.
Вони розплачуються, витягають з автомобіля упаковані картини. Чеканчук хапає обидві зв’язки картин, але з двома великими пакунками рухатися дуже важко. Лариса бере собі легший пакунок, а Олександр тягне важчий і обидві сумки. Заходять у приміщення вже знайомого вокзалу взяти квитки на електричку й уточнити час відправлення й колію. Знову піднімаються на віадук, дивляться на номери платформ. Електропоїзд до Червоної Криниці із зупинкою в Дружбонародівці відходить з іншої платформи, не з тієї, з якої Мар’яна впала на рейки. Ще півгодини до прибуття електрички. Ходімо на ту платформу, Сашику.
Перше, що впало їм у вічі, коли вони спускалися з віадука, це вінок, який вони почепили вранці. Він валявся посеред платформи. Вони обоє прискорюють ходу, але з пакунками важко рухатися швидко. Так, їм не примарилось: вінок із соснових гілок, гвоздик і гербер кинуто на платформу, його навмисне хтось зірвав і грубо потоптав. Держак від прапорця, на який почепили вінок уранці, досить довгий, і сильного вітру сьогодні тут не було. Та навіть якби й був вітер, він би не зірвав вінок. Це зробив не вітер.
Олександр і Лариса не знають, чи варто чіпляти назад той вінок, де майже в усіх квітів обламані голівки. Що це є – свідома наруга над пам’яттю Мар’яни чи просто хуліганство?..
На платформі є люди. Їх дуже мало і всі вони десь далеко. Але вони є і, певно, були на момент загибелі Мар’яни. Очевидно, можна було б знайти свідків, якби їх хтось шукав... У них нема таких можливостей, вони не будуть підходити до тих людей, питатися в них, чи вони не бачили, як хтось зірвав зі стовпа жалобний вінок.
Удалечині загуркотів потяг. Обоє рвучко глянули на ручні годинники. Ні, це не електричка на Червоні Криниці, до неї ще як мінімум двадцять хвилин. Це знову товарний. Такий, як той, що переїхав Мар’яну. І от, коли вогні електровоза засяяли зовсім близько, Лариса раптом іде до краю платформи й нахиляється над рейками. Чеканчук перелякано біжить до неї, обхоплює її обома руками, тягне подалі від страшного потягу:
– Ларисо, ти здуріла? Якщо ще й ти опинишся там, мені залишиться тільки самому стрибати туди!
– Заспокойся, Сашику! Я просто хотіла відчути, як воно було їй! І тепер я можу напевне сказати: якщо не підштовхнуть, то не впадеш. А тепер ходімо на нашу колію, – Лариса кричить, бо потяг суне з великим гуркотом.
Так, скоро їхня електричка. Вони заходились шукати пакунки з Любоньчиними картинами, які лишалися біля порожньої розбитої лавки посеред платформи. Одного з пакунків нема. Господи, де він? Другий, важчий, який тягнув Чеканчук, на місці. А той, що його несла Лариса, нема. Сумки на місці. А картин нема. Нібито нікого й не було тут. Втім, поки гуркотів потяг, здається хтось вийшов з гаю, але хіба на те хтось звертав увагу? Куди він побіг? Тримай біля себе свій пакунок, а я спробую пошукати той! Та де ж ти його будеш шукати? Але як їхати без картин? Що ми скажемо Вісту? А може, ми лишили їх на вокзалі біля кас? Ні, з віадука ми обидва сходили з картинами.