Ті непривабливі риси були закладені в "психічну конструкцію великої співачки",— писав про ці особливості Адам Климович у своїй критичній статті, присвяченій спогадам Яніни Королевич. Свою статтю він назвав "Автопортрет примадонни" і писав, між іншим, таке: "Спогади Королевич-Вайдової зворушують своєю наївною щирістю автопортрета примадонни, намальованім так, як вона сама хотіла себе бачити. І дійсно, є щось розчулюючого у факті, що, маючи вже сімдесят років, зберегла вона свіжість почуттів дебютантки, що відчувала ще солодкість перших подарунків від поклонників, заздрість до конкурентів через піввіку і ненависть до своїх ворогів через тридцять років. Величезна любов до себе заставляє її віднімати собі роки і додавати їх зненавидженій Мельбі, на якій сухої нитки не залишає тільки через те, що тоді, коли вона сама подвизалася на світовій сцені, старіюча Мельба ще була зіркою першої величини. З того самого приводу тенденційно висвітлює окремий час свого перебування в опері Варшавській і викидає з цитат прізвище зненавидженого нею Млинарського".
4 5-1437
97
Не важко уявити, що то була за вдача і як вона могла впасти на голову людині в тому невеличкому навіть за розміром місці, як Львівська опера. Причини її дружби з Євгенією Штрассерн сама Королевич пояснює досить відверто: "Після Крушельницької другою ученицею, котра дебютувала, була Штрассерн... Був то незвичайно вдалий дебют, оскільки її роль вимагала великого сценічного таланту, а Штрассерн його мала. Мала добрі зовнішні прикмети, але була набагато менше музикальна, ніж Крушельницька. їй було важко вчитися, і вона мала великі труднощі з музичною інтонацією".
На той час, коли Соломія повернулася з Італії до Львова, Королевич мала дуже гарні стосунки з Мишугою і певний час на нього впливала. Те, що Соломія все ж поїхала в Італію вчитися, дратувало багатьох у театрі, особливо у консерваторії. Були такі, що сприймали це як власну образу: "Ах, нас вона має за ніщо", і такі: "А що це, вона хоче бути кращою за всіх?", і такі, що просто заздрили, бо самі не мали можливості не тільки матеріальної, але й сили волі, щоб перемогти труднощі.
Після першої ж проби її давній учитель і наставник Валерій Висоцький раптом роздратовано кинув:
— Що це ви зробили зі своїм голосом? Вас неможливо слухати!— і, не чекаючи відповіді, вийшов із зали.
Бідолашна Соломія стільки вистраждала, переламала в собі страх, напрацювалася до памороків, переучилася на лірико-драматичне сопрано, принаймні сподівалася на похвалу. І раптом — почути отаке! Це був справжній удар. А тут і Мишуга не забарився. Йому не сподобався зосереджений вираз Соломіїного обличчя.
— Чи не заважніли ви занадто, панно Соломіє?— спитав іронічно.
— Зовсім ні,— гостро одізвалася Соломія,— рівно настільки, щоб сумлінно виконувати свої обов'язки.
Вона ледь дочекалася кінця репетиції, яка пройшла для неї наче в тумані. Але потім, коли Соломія вийшла з театру, тверда хода поволі приводила її до пам'яті. Треба знову приборкати свої нерви і почуття, зосередитися на роботі і нізащо не дати збити себе з пантелику, а найстрашніше — не забути те, чому вчила її Фауста Креспі.
Дома на неї чекав лист від Павлика. Ах, яка вдячна була вона йому за ту хвилину підтримки! А таки вона не одна! Мусить витримати не тільки за себе, а й за тих людей, що вірять у неї, сподіваються од неї чогось значного,
потрібного. "Мене лякає те,— писав друг,— що я про Вас не находжу звістки ні в одній газеті. Що це значить? Чи то нова тактика львівської театральної критики — на смерть замовчати Вас, чи Ви вже зовсім не виступаєте? Будьте ласкаві, конче відпишіть мені і нічогісінько не робіть собі з критиків — Ви то все перебудете! Мені ж простіть усякі мої прогрешіння".
Соломія з болем відповідала: "Знаєте, дуже поколотилося в моїй душі, ще не загартованій, оце власне, що я вернулася до Львова.
На вид різних гарячих обов'язків, які я з поверненням в рідню по півроці ще виразніше зрозуміла, надурно силувалася бути спокійною. З зимною кров'ю дивитися на нужду родини, на хворого брата та ще й від подібних людей в артистичнім світі дізнаватися прикрощів на кожнім кроці і слові — на це мене не вистачало. Писати тоді до Вас було неможливо".
Переживання переживаннями, а робота роботою, і восьмого травня 1894 року відбулося відкриття сезону з участю Соломії Крушельницької в ролі Маргарити. Давали "Фауста" Гуно. Вона не запросила Павлика, боячися провалу, тим більше, що роль Гретхен імпонувала їй якнайменше. Але Павлик приїхав спеціально з Коломиї і прийшов на прем'єру. І вже наступного дня одписав їй листа.
"...Я ждав нетерпеливо, коли появиться на сцені Гретхен,— ніхто її так гаряче не ждав, як я, бо це я Вас уперше мав побачити зблизька (я сидів на номері 173), та ще й в такій симпатичній ролі. Нарешті вийшла стрійна і граціозна особа, і я вже не спускав очей... Співала взагалі добре, але ще, видко, треба їй школи і праці: дрожащі місця і грудний голос виходили необроблено. Та в голосі мене найдужче врадувало те, що найнижчі тони дуже добрі — знак, що голос триватиме довго (у Мишуги вже підгниває), так само сильні і найвищі. Грала взагалі краще, ніж я надіявся, а все-таки треба ще іноді більшої грації в рухах. Та це все прийде з наукою. Характеризована була найкраще в тюрмі. Я їй зразу бив браво — тільки в душі (воно для мене вартіше), а потім, після того як мені жаль стало її конаючого брата... я став бити і руками браво Гретхен, особливо в тюрмі, чуючи до неї глибоку симпатію, як до нещасної людини, і щиро бажаючи, щоб Ви самі ніколи не зазнали такого".
Павлик ще не знає, що людське горе й нещастя вже торкнулися Соломії, і хоче своїм побажанням уберегти
4*
99
молоду дівчину. "Гретхен,— продовжує він,— чудесно сміялася і прекрасно кланялася публіці, і я ті всі поклони грабував до себе... хоч Ви, мабуть, і не знали, що я тут... Вам, очевидно, нігде було показати свого співочого таланту, бо "Фауст" опера слабка і в обстановці львівській виглядає на шопку*. Все ж таки найсвітліша поява була Гретхен.
Дивлячися на Вас, мені було так, як ніколи в житті, я був страшенно гордий, що в тій Гретхен мій друг, і побачити мені її страшно бажалося. Та не так-то воно легко".
Між тим здоров'я Антона погіршується, погіршуються стосунки Соломії з дирекцією театру. "Я б рада,— пише Соломія,— бути зараз в Америці".
На одній із репетицій Мишуга відмовився співати з Кру-шельницькою, сказавши, що її голос дратує його, що його нерви не витримують. І як може співачка сама це витримувати? На той випад, усміхнувшися, Соломія відповіла, що має нерви як дроти і що просить на майбутнє з цього приводу не турбуватися. Ці дрібні кусання і кпини нищили її, а після того як побачила брата, Соломія була на грані нервового зламу.
Батько про братову хворобу сказав тільки одне, що їх Антін, чистий, справедливий, з його ідеями соціальної рівності, її коханий брат, що стільки раз виручав і направляв її в житті, на якого вона мала надію більшу, як на себе, "став жертвою необережного темпераменту". Це все, що зміг пояснити їй батько. Антона майже неможливо було лікувати, бо він не хотів лікуватися і відмовлявся від їжі. Він не хотів жити. Вважаючи себе зганьбленим, на грунті цих переживань він втратив розум. Антін не впізнав Соломію.
Не знав Павлик, що партію Гретхен Соломія співала через день по одвідинах брата! Не знав, але відчув. І це його розуміння розчулило Соломію, вона відкрилася йому. Павлик відповів негайно. "Дуже і дуже дякую Вам, що вперше пишете і про свої душевні муки і клопоти, і прошу мені писати про все і все, що Вам приходиться переживати-переболювати.
* Тут у значенні новорічного вертепу.— В. В.
...Бідні Ви, бідні з своїм братиком! Я, власне, найбільш про те писав Вам якось, та лист вийшов такий сумний, що я не смів віддати Вам і подер його. Як їхав фіакром від Вас із театру — усіяв їм дрібно цілу дорогу десь аж до Бригі-док, а буря лютилася навколо мене. Але кріпіться, що ж подіємо? І наше життя — як павутиння: нині є, а завтра розірве якась сила. Отже, терпім і терпляче жиймо!..
...Буду старатися Вам радити, як зумію, а заплати мені аж надто, коли я знаю, що, наприклад, мої листи, як кажете, були Вам дуже потрібні під час Вашого перелому. Жаль мені Вас страшенно, та не падайте духом, а бережіть свої душевні сили надалі, бо знайте, що Вас чекає ще не один такий перелом, не одне гірке розчарування; бережіть свою душу, а тоді вона після найтяжчих проб і мук "оживе і засміється знову", як каже Шевченко про Прометея".
Отак писав їй учитель, і його слова знаходили відгук у .Соломіїній душі, і та змучена, ще не призвичаєна втрачати душа клялася ніколи не забути і вічно бути вдячною людині, в якої вистачало мужності додавати сил іншим, цінувати їхню вартість.
Розділ II
ЗУСТРІЧ. Прийшовши на "Фауста", Павлик у фойє зовсім несподівано для себе зустрівся з Окуневським. Чемно привітавшись, Окуневський сказав:
— Панна Соломія і старий Крушельницький питалися, чи ви будете. Вони хочуть з вами особисто зазнайомитися... Просили передати, ми після вистави будемо у Гривінсько-го, в ресторані.
— Дякую, я обов'язково прийду,— коротко сказав Павлик і відійшов. Його стосунки з Окуневським не були такими, щоб багато хотілося між собою говорити. Ця напруга викликалася більше громадськими справами, ніж особистими претензіями. Ще в лютому 1894 року відбулися вибори до сейму. Австро-угорська монархія нацьковувала поляків на українців, влаштувавши комедію з виборами до сейму і спровокувавши справжню боротьбу за депутатські місця. Під час виборів Павлик висунув свою кандидатуру в Бродах, але його як соціалістичного агітатора і людину, яка була ув'язнена за політичні погляди, навряд чи могли вибрати. Тоді Окуневський почав умовляти Павлика зректися на користь іншого кандидата, як писав Павлик, "такого політичного зера, як нотар Громницький, котрий остаточно мусів сам зректися. Та не тільки те: др. Окуневський домагався від радикалів, щоби вони всі з'їхалися до Бродів і агітували за Громницького, бо інакше пройде Барвінський. Я згори сказав, що не зречуся і що мені не ходить про мандат, а про пропаганду радикалізму в Бродщині.