Те, що ми натягали на ноги, окрім хіба що Толі старшого, можна було назвати тільки взувач-кою, а не взуттям. Справжнє взуття почервоніло б од сорому, коли б побачило оту ганьбу, в якій ми щоденно шмаляли до школи.
Та я не пригадую, щоб ми відчували якусь незручність чи сором од того, що теліпалося на наших ногах. Майже всі учні ходили до школи в татових, материних стоптаних чоботях, взували латані-перелатані черевики й ботинки старших сестер-братів, що з них часом вилазили не тільки пальці, а й п'яти. Про таку взувачку казали, що вона "просить каші".
Літнє ж взуття мені вперше придбали, коли я пішов до восьмого класу, вже не в Студенку, а в Ізюмі. Мамуся купила найдешевші черевики з білої парусини, з гумовими підошвами.
Не знаю, де зараз душа того нелюда, що винайшов оті черевики: взути в них мертвого, і той задриґав би ногами, щоб пошвидше од них звільнитися. Тож якщо душа того нелюда в пеклі (а таки, мабуть, у пеклі, бо такий гріх не спокутати жодною молитвою), то вона не кипить у смолі, не смажиться на сковороді, а день і ніч бігає в отих черевиках. Кара, од якої і в чортів шерсть стоїть дибом. З твердющими, як залізо, носками, з гумовою підошвою, що палить пекельним вогнем.
Та ще їх, чортів, щоденно треба було чистити зубним порошком, щоб маскувати руді плями от поту.
Так що ми були взуті не гірше од інших, а от харчувалися, мабуть, найгірше в селі.
Бо в нас не було корови, яка виглядала майже з кожного двору. І паці ще не встигли завести, не кажучи вже про гусей та курей. П'ятнадцять соток, відведені тьоті Ані, ще лежали під снігом, і мамусі наші тільки збирали насіння та багатіли думками про майбутній врожай.
А поки що ми їли супи та борщі, де картоплина з картоплиною гралися в піжмурки, а од м'яса був лише сумний спогад. Раз на тиждень, в неділю, готувалася святкова страва: картопляне пюре, заправлене молоком (смачнішої страви я досі не знаю), накладалися повні з верхами миски і ми об'їдалися так, що очі рогом лізли, а на животах можна було грати, як на бубнах. Хліб же купували в крамниці: чорнющі важкенні цеглини, що глевтюхами лягали до шлунків. "Зате на'щний!" — хвалив його Сергійко. Коли б я нині скуштував того хліба, то напевно викликали б швидку допомогу, а тоді — хоч би що: наші вовчі шлунки могли перетравити що завгодно і скільки завгодно, лиш би воно хоч чимось нагадувало страву.
Пригадую, як мамуся привезла одного разу сухого, в порошкові, киселю. Скільки його там було — брехати не буду. Принаймні мамуся сказала, що вистачить на всю зиму. Дала нам попробувати і сховала в комод:
— Більше не можна, бо так позаклеює, що й гвіздком не продовбаєте.
Мамусині б слова та Богові у вуха! Не встигли за нею зачинитися двері, як торба з сухим киселем вже лежала на столі, а четверо триглодитів, озброєних столовими ложками та кухлями, повними сирої води, сиділи довкола.
То був банкет, якому позаздрив би славнозвісний Лукулл. Один з-поперед одного тягали ми повні ложки киселю, не забуваючи запивати його водою. Шлунки наші аж прицмокували од небаченого наїдку, язики не встигали перемішувати сухий порошок. Одвалилися од столу лишень тоді, коли в торбі не лишилося й крихти. Кожен із нас нагадував скорше велику каструлю, в яку по вінця натовкли отого порошку, а щоб більше улізло, залили ще й водою. Але нас ні розірвало, ні позаклеювало, бо коли настав час, орлами сходили до вітру, тільки дуже захотілося спати. Ледь долізли до ліжок та й уляглися валетами.
Отож молочна ріка обтікала нас стороною, а кисилеві береги ми впорали, як то кажуть, за один присіст. М'ясо старанно минало наші горнята, але тим журилися тільки наші мамусі. Ми ж цілком вдовольнилися тими хирлявими калоріями, що, заблукані, потрапляли в наші супи та борщі, а якщо згадати про чай, то й зовсім відчували себе королями.
Чаювали щоранку й щовечора. В ті роки цукор був не спресований з чорті-чого в крихкі біленькі квадратики, які не встигнеш і в воду опустити, а вони вже й розчиняються,— продавався такий рафінад твердющий, що був він на колір аж синій і його треба було перед тим, як сідать чаювати, колоти ножем.
Тож пили ми вприкуску. Кожному з нас виділялася грудочка цукру, чаю ж — од пуза. Розтягаючи насолоду, ми одгризали по мікроскопічній крихітці, кожна молекула цього солодкого дива клалася обережно на язик і, змочена чаєм, всмоктувалась до останнього атома. Ми пили, повторюю, вприкуску, Сергійко ж завжди пив уприглядку: клав грудочку перед собою на стіл і, не зводячи з неї очей, випивав по два, по три кухлі чаю.
Потім весь день, до самісінького вечора, ссав оту грудочку. Покладе обережно до рота, раз-другий сосне і до кишені. Побіга, побіга і знову цукринка мандрує до рота. Вона все меншає й меншає, все більше втрачає рафінадний свій поблиск,— під кінець це вже брудненька горошина, знайдена випадково в пилюці, але ми й тоді не одставали од нього:
— Дай соснути! Дай!
І Сергійко, добра душа, не відмовляв:
— Сосни, тільки раз!
І ця брудна горошина здавалася нам набагато солодшою од тих грудочок, з якими ми пили чай.
І ще одне свято для наших ненаситних ротів.
Очоливши будівництво школи, мамуся водночас уособлювала собою й завуча, й прораба, й педколектив, і прибиральницю, й сторожа, і, нарешті, бухгалтера та касира. Тому не одержувала зарплату на хуторі, а раз на місяць їздила за нею до Червоного Лиману. І ми вчотирьох обов'язково ходили її зустрічати: мамуся купувала щоразу білу хлібину й кілограм смачної-пресмачної халви. Ще біля поїзда ми забирали в мамусі сяючу сонцем хлібину і запаковану в цупкий білий папір халву. Хлібину по черзі несли я, Толя і Кость, ревниво пильнуючи, щоб ніхто не спокусився одщипнути хоч крихітку, халва ж по загальній згоді довірялася Сергійкові: він єдиний із нас міг не піддатися лукавому, який всю дорогу нашіптував то в одне вухо, то в друге скуштувати ласощів. Спокуса, перед якою і святому не встояти. Тим більше, якщо він, той святий, щоденно не тренувався, п'ючи чай уприглядку.
Про те, що ми одразу і з'їдали принесене, не треба й казати. Навіть Сергійко не їв халву вприглядку.
Отут доведеться вдатися до невеликого відступу: не раз проситиму вибачення за непослідовність своєї розповіді. Спогади набігають, як хвилі, і часто те, що досі здавалося особливо важливим, змивається безслідно з пам'яті, як сліди на піскові. До того ж (я уже згадував) я встиг набагато раніше написати і видати "На коні й під конем", де зібрав найкарколомніші пригоди, що траплялися в моєму житті протягом шкільних років та служби в армії, і зараз дуже трудно не повторюватись. Тож старанно відсіюючи те, про що вже написав, я мимохіть збіднюю свою повість, роблю її дещо фрагментарною, спокутуючи те, що поспішав "поперед батька в пекло".
Уже в Студенку я ледь не залишився на другий рік у п'ятому класі. Ганьба, яку я, може, і пережив би, а що мамуся моя не пережила б, то це вже напевне.
Досі я якщо не був круглим відмінником, як мій двоюрідний брат Толя, то все ж мав добрі та дуже добрі оцінки ("відмінно" тоді ще не було). Погану оцінку заробив два рази за всі чотири роки навчання: перший раз у другому класі, коли голосно свиснув посеред уроку, вдруге — уже в третьому, коли ненавмисне вистрелив з пугача в ногу учителя (учитель стрибнув аж під стелю), і мамуся щоразу казала, що мені не минути в'язниці. "В кого ти і вдався такий? — журилась мамуся.— В нашому роду таких іще й не було". А так у моєму щоденникові рясніли тільки "добре" та "дуже добре", бо мені було легко учитись: у п'ять років я вільно читав та писав, у шість знав напам'ять таблицю множення, умів додавати та віднімати, ділити та множити в межах цілої сотні. Адже я, відколи мамуся стала вчителювати, часто-густо сидів із Сергійком на її уроках, і вона, мабуть, таки була педагогом од Бога, коли навіть такого шибайголову змогла заохотити до навчання.
Тож я досить успішно перейшов до п'ятого класу і там продовжував нормально учитися, поки не зіткнувся віч-на-віч з алгеброю.
І досі не можу спокійно чути про цю дисципліну. Мені й нині здається, що її вигадали дуже злі тьоті та дяді, які ненавиділи дітей, тож усі муки здавалися їм замалими. Отоді в їхніх звихнених мізках і зблиснула думка замість цифр поставити літери та й примусити малолітніх злочинців додавати ті літери та множити, ділити і віднімати. "А + Б = С". Ну, хіба може щось подібне спасти на думку нормальній людині? Коза плюс корова дорівнюють коневі. Коли до Костя додати Сергійка, то вийде наш собака Котько.
4 А. ДІмаров
97
Коли нашого вчителя алгебри помножити на директора школи, то вийде чорнильниця! Я так і понаписував у зошитові з алгебри, скрегочучи зубами на оте "А + Б", за що і одержав дуже погану оцінку. Такою оцінкою ніхто ще не міг у нашому класі похвастатись.
— Скажи спасибі, що тебе ще з школи не вигнали! — дорікала мамуся.— Отаке понаписувати!.. І за що мене так Господь покарав?..
А мене? Мене за що так карає? Чим я так завинив, що змушений додавати А до Б? Вся душа моя, все єство аж кричало проти тієї наруги...
Іще одна дисципліна, яку уже весь клас дружно ненавидів,— німецька.
Німецькою мовою не володів жоден учитель нашої школи, тож викладати її в п'ятому класі доручили молоденькій хімічці Катерині Григорівні. Вона знала ту мову не більше, ніж ми, то й навчила нас вимовляти слова буквально так, як вони були надруковані. "Тіеш" замість "тиш", "папіер" замість "папір", "Деутхланд" замість "Дойчланд". Ми засвоювали намертво оті слова-покручі, оті каліки-слова, і як же важко було потім, уже у восьмому класі, в Ізюмі, де мову викладала справжня німкеня, їх переучувати!
Пам'ятаю, коли вона вперше викликала мене прочитати якусь фразу і я її врубав студенецькою вимовою, то в учительки і волосся на голові заворушилося.
— Вас?.. Вас?..— тільки й могла вона з себе видушити. Бідна німкеня! Скільки вона попомучилась, добиваючись
од мене правильної вимови! Щоразу після уроку німецької вона виголошувала:
— Дімароф, підеть до мене на дом. Я, я, нах гауз. Вона жила в такій чистій кімнаті, що страшно було до
неї й ступити. Я й дихнути боявся, щоб чогось не порушити в цьому ідеальному царстві чистоти та порядку. Вона ж садовила мене на стілець, засланий білосніжною серветкою (щоразу, коли я виходив од неї, мені здавалося, що я лишав на серветці брудний одпечаток своєї сідниці), вгощала чаєм і особливо смачними тістечками, що так і танули в роті, а потім розкривала підручник.
І якою ж втіхою засвітилися її очі, коли я вперше прочитав правильно віршик!
Тінте, фенстер, унд папір Гат ін юбер піонір.
— Гут! Гут! Зер гут!
Чи згадувала вона мене в тридцять дев'ятому там, у таборах Колими або Печори? Ми ж у той час і не знали,
що її заарештували.