А третій знов стає і впоминається, щоби самі громади собі вибирали панотців, а не пани.
— А то справді не зле було би! — замітило кілька голосів.
— Та ще нарікали дуже на панів зі Львова, таки наших русинів, що з поляками пішли рука в руку, бо відома річ: від поляка поли втинай і втікай!
— А ще о однім була там мова: насамперед,— замітив Славко.
— Ага! — підхопив Головатий живо.— Говорили, щоби ми всі мали право голосувати на своїх послів, а не лиш самі виборці. "Що то? — казали.— То рекрута ми давати годні, а голосувати всі — то вже не годні?" Отого я добре не розумію: де-де нашим людям до того! Як прийде вибір, то половина теперішніх виборців сидить у хаті, що вони, звичайно, люди заможні і цікавіші, а потім як буде?.. Не знаю, чи то їм удасться.
— Як буде? — спитався один старший селянин простодушно.— Так буде, як досі. Кого староста покаже, того ми і виберемо. Адже пани лучче знають, що хто варт... Пощо нам журитися?..
Славко слухав з усміхом сеї простодушної замітки.
— Чуєте? — спитав Головатий Славка.— От маєте наших людей! І робіть з ними, що хочете!
— Або що? — здивувався той селянин.— Не правду кажу?
— Але ж правду, куме, щиру правду! — відповів Головатий з глумом.— Та й говорили ще на вічу, щоби закладати братства при церквах.
— Та вже таке маємо,— відізвався парубок Іван Дорош.
— То не таке; у нашім братстві ладу нема; а то мало би бути братство... не знаю, як-то вони казали...
— На статутах,— піддав Славко.
— Ага, на статутах. Що то таке ті статути?
Славко пояснив усім се чуже слово і радив таке братство в Заліссі заложити. Відтак оповідав, як у багато селах позасновувалися читальні, християнські крамниці, шпихлірі, і як з тим людям добре.
— Та в нас була читальня ще тоді, як бився москаль з турком,— замітив старий дяк, що сидів під піччю і курив люльку.
— Була?
— Була. Кілька разів скликували нас єгомосць і читали нам за ту війну — сходилося людей досить — а потім кинули. І шпихлір був, та люди розібрали щось сорок кірців збіжжя і не звернули.
— Наші люди взяти знають, а віддати — ого! — відізвався один господар.
— Ну, а що, якби ми заложили собі нову читальню або братство? — спитався Славко.
— Годі, паничу! — відповів дяк.— Темні наші люди! Читати не вміють...
— Молодші вміють,— відповів Іван Дорош.— Я парубків стягну докупи.
— Я приймуся вчити парубків і дівчата співати! — сказав Горошинський.
— Та вони і так уміють співати! — відізвався голос.
— Ні, сусіде,— пояснив йому Головатий,— вони співають... от, знаєте, як вони співають... а пан учитель вивчили би їх так, як своїх школярів.
— Що ж, коли своєї церкви нема! Де будуть співати?
— Почекайте, буде і церква.
Зійшла бесіда на церкву. Славко радив, що скоро вийде по різдві контракт з Мошком Зільбером, треба відібрати від него ломи каміння і взяти їх у свій заряд. Пора вже почати возити камінь на церкву. Братство нехай би зайнялося будовою церкви. Церква має бути мурована. Три тисячі є з асекурації, тисяч двісті має братство (добре, що Кости-шинові не вдалося вкрасти), на ломах каміння можна заробити (адже Мошко заробляє!); при братстві треба крамницю заложити і дохід з неї складати на будову церкви; на потоці можна побудувати млин — і так близько в околиці млина нема — аз него також дещо капне; потім вибудується власну цегольню, аби своя цегла була, а й дідич мусить помогти...
Господарі слухали сего оповідання Левицького, зітхали: "Гей, боже, коли то в нас буде?" — і махали недовірчиво головами.
А Славко чимраз більше запалювався і змалював зібраним таке взірцеве село, на яке і сам не мав надії. Він бачив уже Залісся в добробуті, просвічене і заможне, цікаве до книжки і до школи, оборотне у громадських справах, сягаюче думкою і поза межі свої.
Головатий, єго син, молодий Дорош і ще деякі люди усміхалися з вдоволення, але коли Левицький замовк, майже гуртом відізвалися, що до такого ладу в Заліссі ніколи не дійде. Левицького чудувало, що селяни про своїх громадян думали далеко гірше, ніж він сам. Они справді тілько слухали, зітхали і помалу відходили з безнадійним видом, немов байдужі або безпомічні. Одно їх лиш переконало, що треба справді тепер відобрати від Зільбера камінні ломи, бо громаді самій потрібно каміння на церкву.
— Як до них найліпше братися? — радився Левицький у Горошинського, коли оба верталися вечором від Головатого.
— Бог знає! — казав той.— Вже вісім літ придивляюся селянам і не можу зміркувати. Але мені видиться, що най-радше хапаються того, що їм дає матеріальну користь.
— Се я знаю.
— А відтак, думаю, треба махнути рукою на старих, а з молодими починати. А там нині були майже самі старі господарі.
— То Головатий їх спросив.
— Я раджу тобі з молодими починати; зі старими не дійдеш ладу; я їх знаю. Ти бачив, що найрадше слухав тебе молодий Дорош?
— Ну, єго вже і брат-професор привчив троха. Але інші ?
— І інші парубки скорше тебе послухають.
Що Горошинський говорив правду, Левицький небавом переконався, коли задумав зложити читальню і не міг навіть зібрати підписів на статути. Підписало двох-трьох, а інші — навіть ті, що були тоді в Головатого — не хотіли покласти свого підпису. Сердило то єго через кілька днів дуже, але вкінці погодився з тою думкою і став збирати коло себе молодих. Горошинський зацікавив їх співом; почалися в громадськім домі немов вечорниці для парубків і дівчат, не такі свобідні, як то устроїли би они собі без надзору, та знов і не надто скучні. Чудувалися тому старі і з невдоволенням помахували головами.
Удалося також Левицькому намовити Івана Дороша, щоби отворив у своїй хаті крамницю, бо братської ніхто не хотів вести. Поміг єму Славко її заложити, показав, як рахунки вести, навчив, звідки товар спроваджувати — і знов селяни тілько чудувалися, але купувати до Дороша мало ходили, воліли купувати у Мошка або аж у місті. Що у Мошка діставали гірший товар, що на дорогу до міста тратили даремно час, се у них нічого не значило; Мошко дав і танше, Мошко і поборгував, а Дорош, казали, захотів нараз на людях маєток зробити. Та й таки, говорили, крамарство, то річ жидівська, а не християнська; Дорошеві і не до лиця цим ділом займатися.
До одного місяця зміркував Дорош, що крамниця не йде, і став перед Славком жалуватися на се. Той додав єму надії, що помалу люди привикнуть, але сам надії не мав, і коли почув, що Зільбер глузує собі з них обох, єго брала і нетерплячка, і гнів на всіх заліських селян.
А ще й батько збільшав Славкове невдоволення.
— А що? не казав я тобі,— говорив він,— з нашими людьми не зробиш нічого!
— Хто ж тому винен, як не ви самі бодай в часті? — сердився син.— Двадцять літ сидите тут і не виховали собі навіть маленького кружка своїх людей!
— Ой, дитино, дитино! гаряча голово! — жалував батько сина, що такий недосвідний.
А мати, з наймолодшою донькою на руках, додавала:
— І десь у тебе охота береться до того? Намовив Горошинського мішатися у такі справи, а то ще готово єму пошкодити. Ти не чув, які польські інспектори шкіл?
А бабуся Клавдія все своє повторяла: радила їхати або до Аановича, або до Черминського, або до Красницького — і ще вичисляла єму цілу купу знайомих священиків, у котрих були доньки. Она знала при тім розповісти, яке положення кождої з тих родин, з ким посвоячені, які вигляди на посаг, які протекції можливі, які самі панни, що у котрої добре, а що лихе — все те бабуся вважала своїм обов'язком розповісти, хоч Славко запевняв її уже сотий раз, що шкода єї слів.
— Ти собі тут з нашими хлопами голову морочиш,— говорила мати,— а тим часом найліпші панни тобі з рук вирвуть.
— Оно би не було зле,— казала бабуся,— зробити щось для тих бідаків, навіть треба, але звідки ти, такий молодий, приходиш до того? Та хто таке видав? Женитися не хоче! Хто? — питомець! Видко, що вас так тепер в семінарії виховують...
— Я чекаю, аж Наталка вийде замуж! — шукав Славко викруту.
— Що тебе Наталка обходить? — питалася мати.
— Обходить мене, бо вона моя сестра!
— Але не ти її будеш замуж видавати!
— Певна річ, але трудніше їй вийти замуж, як мені оженитися. А, може, я буду для неї і для інших сестер потрібний?
— З ним не договоришся! — кінчив о. Левицький нетерпеливо.— Заїхала єму та Стефка, як фіра сіна в голову, і він зовсім здурів.
— Добре, добре! — відповів Славко, і невеселий вертався до двора.
"Справді,— думав він собі,— коли би мені так дальше не вдавалося нічого доброго зробити, так тоді шкода би тратити житє на пусту роботу. Виходило би, що треба би собі шукати якоїсь ближчої цілі: жінки, родини...
Коли родичі намовляють єго до того, навіть з можливою шкодою для себе і інших дітей, то в тім, безперечно, ВИДКО їх добре серце... Але як же можна брати сю річ так тверезо, як вони? Мов яке купно!..
Від кого помочі сподіватися?
Від Заборовського? Він так само думає про громаду, як батько. Від єго доньки? Та як она й поможе? Піде у хлопську хату агітувати, чи що?
Яка ж би та поміч мала бути?
Матеріальна! Отеє селяни розуміли би. Коли б вони були заможні, то були би цікавіші і до просвіти... Чи справді так? Адже є в селі кілька заможних родин — вся родина Костишиних — а вони зовсім до просвіти не цікаві...
Треба їх учити самопомочі! Гарно! Хотів собі помогти Іван Дорош і як поміг? Адже без помочі громади він сам у тім ділі собі не поможе!
Що воно за круговорот такий, що з него розумного виходу нема при таких слабих силах, як мої?" — думав собі Славко, вступаючи у свою хату в дворі.
Сів читати "Народа" і лютився на автора статті, котрий круту справу народного добробуту рішав одним скликуванням віч...
Між тим і свята надійшли...
Польське різдво у Заборовських було скучне. Не було в дворі і звичайно гамірно та весело, а під час свят якось ту скуку відчувалося ще більше. Мав приїхати на свята поручник Заборовський, але не приїхав. Якусь там подав причину до того і тілько видер у батька сотку, очевидно, на гулянку. Гостей у Заборовського не було, лише він виїхав був з донькою і сином на один вечір до сусіда. Тілько було все і роз-ривки.
Маня і Стасьо і в святий вечір і на другий день плакали, нагадавши собі, що се перше різдво без матері. Старався їх утихомирити і Заборовський, і Левицький, зводячи все розмову на веселіші речі.
Між іншим зацікавила тоді Заборовського вістка, вичитана в "Ргге§1ас1-і", що сусідні Новосілки, село о милю від Залісся купила якась вдова Маєранська, про котру він не чував.