икула вискочив на окіп і глянув на поле в лівий бік. Із зередини і лівого крила козацького обозу висипалися справді козаки, як рій з улія, і бігли за турками. Турки втікали на цілій лінії, Микула стиснув шаблю в руках і побіг до громади. Ся громада щораз росла і росла і настигала туркам па п'яти. Тих напав невиданий переполох. Втікали без ладу, куди хто попав, аби тілько чимскорше допасти до свого обозу або в ліс.
— Бий! бий! — крикнув хтось коло самого Микули.
Він оглянувся: се їхав Сагайдачний, коло нього Могила і Шемберк. Передні козаки справді вже били турків по плечах та по головах і бігли далі, перескакуючи трупи та раиених.
На горбах під лісом, де стояли турецькі пушки в кошах або поприв'язувані ланцюгами до дерев, заметушилися козаки: частина їх почала рубати колеса від пушок і коші; менші пушки скидали в яри; грубші, прив'язані ланцюгами, загвожджу-вали; а інші козаки бігли далі. Ось уже намети, уже турецький обоз. Турки розступаються, втікають на боки; козаки біжать, мов улицею, і спадають на намети, як гайворони. Всюди переполох. Місцями малі бійки, кров ллється, але найбільше шалена утеча.
Уже ревуть недалеко стада волів і мулів, завертані в поле, уже рушаються вози в обозі і па мети падуть, мов від бурі.
— Рабуй! — верещить хтось до козаків, але козаки уже й самі господарюють по наметах, забирають добпчу: одежу, зброю, гроші, усе ховають, де можна, при собі або й виносять оберемками.
— Кинь! бий турка! — кричить Сагайдачний, бо боїться, що за здобичею козаки забудуть дальше гпати турків.— Пане Могило, їдь до Ходкевича, проси о поміч! Сегодня можемо війну скінчити. Нехай кине кілька нолків. Не рубай! бий! гони!
Могила повертається конем у польський обоз; тим часом козаків годі вже вивабити з наметів: рабують, де лиш можна.
Минає з півгодини, козаки вбилися клином у середину турецького обозу. Інші ззаду пруть лавами. Ціле ліве крило турків завертається, Сагайдачний з Шемберком стоять на конях на горбку і зглядаються, чи не йде поміч з польського обозу.
— Коли б тепер Ходкевич прислав поміч! Хвилина така добра! — каже Сагайдачний мов до себе.
Але минає ще з півгодини; турки опам'ятуються, стягуються справа і зліва і починають страшенну боротьбу на життя і смерть з козаками. Здобичу треба кидати і боронити життя. Сагайдачний посилає одного післанця за другим до Ходкевича; поміч не надходить. Починає бути круто, бо всі турки завертаються...
Тим часом Микула забіг на саме ліве крило турецького обозу, де сподівався найти ясир. Лави козаків поривали його з собою в обоз, та він перебивався через них, щоби тілько добігти до ясиру. Бажав конечно знати, де находяться бранці, щоби, в потребі, віднайти їх легше, післати когось абощо. Здавалося йому у воєннім запалі, що ось побачить там свою родину, відіб'є її і заверне в козацький обоз. І справді: побачив ясир, та не такий маленький, як він сподівався. Кільканадцять тисяч людей гонила в поле товпа кінних вояків, мов череду, щоб не попалися ворогові в руки. Як тут найдеш родину у такім зборищі людей? І в спокійний час треба би її кілька днів шукати, а не то тепер...
Микула станув і дивився з розпукою, як відходив ясир у поле. Там, з правого боку в обозі, кипить боротьба, усе біжить в той бік: і турки, і козаки, а він тілько сам-один має йти на ясир! Чому козаки не відбивають ясиру? Ой боже, боже!
І він завернувся на бойовище. Не біжить, тілько йде спокійно і бачить усе так виразно, як ніколи не бачив: увесь запал його щез. Ніхто його не чіпляється, і він не має кого. Та й нащо? Родини не відіб'є.
Іде і дивиться: уже сонце на заході, в самі очі б'є... На полі валяється стілько трупів, коней, зброї! Попри нього біжать ще остатні козаки в турецький обоз, але ті небавом стають, бо інші вже вертаються. Та в обозі діється, видко, щось незвичайне, б'ють козаків... Нехай б'ють... Що йому до того?
Але ось з обозу вибігає відділ турків, немов проводжає козаків збоку і б'є їх. Біжить просто в сторону Микули. Напереді на коні якийсь баша чи хтось інший так багато одягнений, у білім шлику на голові. Микулі годі тут ждати; треба бігти до товаришів. Шкода життя. Біжить. Помічає се сей кінний турок і хоче на нім спробувати свою шаблю; гопить за ним. Микула стає з піднятою шаблею і жде. Постановив собі вдарити турка по руці, щоб шаблю випустив з рук. Сам чудується, як він то спокійно тепер розважає. В послідній хвилі зриває ще майже несвідомо лівою рукою кучму з голови і мече коневі просто в очі. Кінь скаче вбік, турок замахнувся в повітря. От тепер — мах! Лежить тур-кова шабля на землі. Він і свою кидає — і прискакує до коня, хапає за уздечки і сіпає так сильно, що кінь стає дуба. Турок випадає з сідла. Микула—до турка, хапає його ззаду за руки, аж той крикнув з болю, і каже: "Наперед!" Турок видирається з рук. Микула дивиться, чи нема в нього зброї якої в руках,— нема! Пускає йому руки, хапає за жупан на грудях і тягне його по землі, як мертвого. І все те робить так спокійно, так, здається йому, помалу — хоч усе те сталося у хвилині,— тілько злість чув у грудях, злість скажену, що із рук його робить зелізні кліщі і напружує йому усе тіло, як тятиву на луці.
Із турецького обозу вертаються тисячі козаків. Поривають, як вода, і Минулу, і його турка. Турок мусить іти, інакше потопчуть його на смерть. Микула тягне його за собою, як норовистого коня, і додає йому охоти стусанами в бік. Турок уже проситься, щось говорить, але Микула не розумів по-турецьки, одно тілько розуміє, що мав його — хоч би не знати що сталося — затягти в козацький обоз. Приходить йому на думку, що отсего якогось турецького старшого можна буде виміняти пізніше хоч за одного бранця. За матір? ні, за жінку! Е, ні! за матір! А з хлопцем що?.. Треба буде віддати сего бранця старшині.
От уже козацькі окопи. Микула просто переносить турка через окіп і кидав його на землю. Пускає його навіть, як кіт миш, але стоїть коло нього і наказує йому: "Ані не рушся, бо смерть твоя!" Турок сидить скулений і тремтить. Говорить щось, та хто його знає що...
Козаки входять в обоз. Микула не рушається 8 місця. Бачить: їде Сагайдачний із Шемберком. "Вставай!" — кричить на турка і веде, майже несе його напротив гетьмана.
— Передаю вам, пане гетьмане, якогось турецького старшого.
Турок складає руки на грудях і говорить щось скоро-скоро.
— Що він каже? — питається Шемберк Сагайдачного.
— Каже, що він баша і що дасть мені такого коня з нарядом, якого сам султан не має, коли його пущу.— Ні,— сказав гетьман по-турецьки,— я тебе не пущу! — і додав знову по-українськи до Шемберка: — Пішлю Ходкевичеві за те, що мені не поміг. От розум! От проклятий лад у вас! Сегодня можпа було нагнати всіх до сто чортів і весь обоз забрати, а він зі своїми стоїть і дивиться. Кількасот людей пішло мені марно.
— Не дивуйтеся,— говорив Шемберк.— Він би сам, може, і рад, та король спутав його дорадниками. Дурницю зробили; я сам бачив.
— Нас не шкода, а вас шкода! — гнівався гетьман, але здержав зараз свій гнів і казав Микулі взяти собі ще кількох козаків до помочі та відвести башу до гетьмана Ходкевича.
Микула передав башу козакам, а сам вернувся до полку Дорошенка. Пригадав собі батька, і відхотілося йому йти чвапитися перед польським гетьманом, що зловив башу. Чорт його побери! От що там батько поробляє, се ваяшіше.
Батька не шукав довго, найшов у обозі. Через день ховався старий із кобзарем в ярі в якійсь ямі; тепер вийшов із сховку і був там, де вранці. Просив Микулу провести його до замку, бо там безпечніше,— і Микула зараз таки пійшов з ним туди понри польський обоз.
Сопце вже зайшло за буковинські ліси. Кругом настав спокій. На бойовищі конали недобиті, але їх стогпів ніхто не слухав; кождий волів відпочивати по тяжкім дні.
VIII
Дзерона під замком не застали. Старий Ярошенко порадив заночувати між волохами в рові; одно, що там затишно і тепліше вночі, а друге, зголодніли дуже, не ївши зранку досі нічого. В рові було глітно: сотні черні з польського обозу зібралися тут та співали по-п'яному.
Ярошенки присілися коло одної волошки, що продавала горівку, сухарі, солонину і вудженицю. Се добро держала вона у скрині, на котрій сидів єї чоловік чи знакомий, і відмикала її тілько в потребі. Очевидно, боялася, щоби п'яна голота не розтягла всего без грошей.
— Що даш за сей жуиаи? — спитався якийсь чура.
— Ду те ла драку! 1 — закляла волошка.— Каїку тобі, відчепися, не хочу твого жупана і не дам нічого.
Але чура пе відходив, сварився і торгувався.
— Мені придав би ся такий жупан хоч на ніч! — відозвався батько Микули.
Микула купив жупан від чури. Справді, ночі були холодні, а старий не мав чим накритися. Попоїли і поклалися спати один коло другого.
— Ох! який же я втомлений! Всі кості болять! — нарікав Микула.
— Гроші візьми під себе! Ще всі маєш? — упоминав батько шепотом.
— Якось не погубив.
— Коли б хоч на що здалися!
— Бог ласкав! Тепер уже знаю, де ясир, але як до нього дібратися, як приступити?
— Бог поможе, синку! Вернемося ще додому і будем жити спокійно.
— Дай боже! Я отак у тій метушні забуваю на хвилину, по що я сюди прийшов, що маю робити; та, буває, як згадаю, серце мені крається: де тепер бідна мама, де Роксаида, де син? Не нажилися ми вкупі... та й хто знає, чи вже зійдемося колись.
Батько тілько зітхпув. Мовчав добру хвилину, згадуючи свої літа і свою недолю.
— Краще було мені лишитися в Кам'янці і не йти в Молдову. В Кам'янці безпечно, приступити до нього годі,— і жив би собі без страху. А я його покинув і з того часу і спокою не маю. Оженився, вас привів па світ, думав хоч па старі літа спочити собі у своїй хаті, між діточками... Микула не відзивався, сон ломив його.
— Спіть, тату!
Але старий літав гадками то по Кам'япці-Поділь-ськім, де пробув свої молоді літа, то по Молдові, де прийшлося йому доживати віку:
— Коли вернемося,— говорив він ще,— треба буде пійти до тестя, до Чамчана, щоб нас зарятував. А то ж у нас у хаті нічого не буде... Зима приходить, худібки нема, вбіжжя нема, нічого нема...
— Пійдемо, пійдемо. Він, здається, пемало заробить тепер.
— Ну певно! Та се ж майстра понад пього нема. Недаром господар покликав його зразу до роботи.
— Не знати, де він тепер? В Сучаві?
— Ей, де І Десь з військом. Н