Він випив сам свої універсальні ліки, зробився молодий і прекрасний, волосся під носом розквітло, як гіяцинти, ями на обличчі поросли замість щетини райським крином,* і він теж став підлазити до прекрасної Альчести.
Та вона саме встала й була коло цебра з водою. Так сталося, що добрий древонасадець відразу витверезився від любови і від настоя-ного на спирті зілля і, мокрий, але ввічливий, спитав звичайненько в прекрасної Альчести, чи не пора наставляти самограйчика, щоб напи-тися їй чайку.
XXVI
А ніч, передчуваючи свою скору загибель, творила далі чудо за чудом. Селянин Черепаха і хазяїн Клим остаточно замирилися і, по-цілувавши один одного в вухо, постановили іти ловити рибу. Забрали з собою дві пляшки горілки і одну цибулину і, підготовані так, були пішли на Дінець. Забули тільки взяти вудки.
Але ніч творила диво за дивом і вудки їм не знадобилися. Селя-нин Черепаха так і не зміг перейти через дорогу.
Це була зачарована ніч. Високо-високо він підіймав ногу, щоб ступити на шлях, але нога спускалася і він знову був у траві. І так че-рез усю ніч він підіймав ногу аж до зірок, що сяяли просто над ним, і нога знову падала в траву, а він не посувався вперед ні на ступінь, хо-ча спину його міцно підтримувала й підпирала земля.
Клим же навпаки не міг підняти ногу. Нога його так добре спи-ралася на землю, що тільки землю пробивши, можна було її підняти. І зірок не бачив Клим, ані однієї. Перед очима йому була темна, вогка, беззоряна ніч, до того сира й піскувата, що земля набивалася йому межи зуби і в ніздрі.
XXVII
Від подиву й гніву й страху перед такими чудесами ночі селянин Черепаха і хазяїн Клим заснули, не дійшовши Дінця.
А ніч, конаючи, творила далі чудо за чудом. Потяг народив на станції цілу купу малих дитинчат, не таких, що боязко чіпляються за материні клунки і обтирають віскряки об спідницю, а веселих, сміли-вих дитинчат, що тільки народившись від потяга, захопили станцію і перон, мав ластівки, що з мільйоновим цвірґотом обсідають поночі очерет Білого озера.
Із ними на перон вийшов невеликий чоловічок з чорними вуса-ми, у засмальцьованому кепі. Це й був слюсар Шарабан і він почав натоптувати в люльку тютюнець. Він чекав світанку.
Та до світанку ще було неблизько, і ніч знову творила чудо за чудом.
Студент Перебийніс дещо тривожно спостеріг, що місцевість геть змінилася навколо. Де були стежки, поросла буйна трава. Де бу-ли прогалини в лісі, буяв необхідний, непролазний підлісок. Світла дорога виширилася в цілу колосальну смугу стерні і розчинилася в колючих борознах. І скрізь була вода. Порозливалися нові величезні озера, що їх ні обійти, ні перейти вбрід. Усяка чорна смуга була — очерет і за очеретом була вода. Перебийніс уже вимок до пояса, але все не ставало мілше. Він поплив, але й плисти не можна було — ла-таття обплутувало ноги і тягло його вниз. Нарешті він покинув шука-ти сухої дороги і пішов просто туди, де блищала чиста вода між чор-них берегів. Там можна було хоч пливти вільно, і він допливе до ста-нції.
Але ніч творила чудо за чудом. Чиста вода, що блищала попере-ду, була — пісок серед сосон — сухий, білий пісок, але це ж був дру-гий бік Дінця — задінецькі хутори. За цю заворожену ніч береги по-мінялися місцями. Пісками пішов студент Орест Перебийніс, але ку-ди, то знала тільки ворожка-ніч.
На тому не спинилася ніч і зайшла ворожити аж у самий Зміїв. Кооператори, зібравшися на передбазарну нараду, установили ціну на цибулю, і ціна та, нічним чудом, була вища від приватницької.
Конаючи, творила ніч дивніші від найдивніших чудеса. Бахтин-ський селянин Григорій Труш, начитавшись з іншими баптистами в біблії, пішов трусити ятері і побачив у болоті чорта. Чорт брьохався в болоті, як кінь, він сам був чорний, як болото, і селянин Григорій Труш утік додому. Уранці ж він знайшов розкиданий ятір і ні одного карася. Тільки в березі були сліди немов зверхлюдської ноги і смер-дючий недокурок у три щиколотки завдовжки, покинутий анциболо-том неначе в наругу людському родові.
Та коли ніч зайшла з чудесами аж до залізничної станції і деякі з дитинчат почали плакати й проситися до мами, у справу встряв слю-сар Шарабан і почав боротися з ніччю збройно.
Для цього він зформував зі своїх героїв два партизанські полки по вісім душ у кожному і вирядив двополковий загін у бір з наказом збирати бирки. Наваливши купу бирок, викопано в піску печі і йнято гріти чай та пекти картоплю. Сам же слюсар Шарабан ліг у пісочок коло вогню і знову став натоптувати в люльку тютюнець, розважаю-чи, як би йому одним вимахом покінчити з ніччю та її недоречними чудесами. Він, конкретний і матеріялістичний, як шайба, має припи-нити цей середньовічний балет.
XXVIII
Він довго лежав так, аж, придивляючися до місяця, зауважив, що на місяці була щілина для одкрутки, правда вищерблена й поко-пирсана чиїмись невмілими руками, але все ж таки щілина. Місяць же явно показувався головним чудодієм і ночевим пособником у її міс-тичних фиґлях.
Не гаючи ні хвилини, слюсар Шарабан добув одкрутки з своєї бляшаної кошівки і став примірятися до місяця, дивлячись уздовж сталевого жала на світло. І от іжевська одкрутка з нютованим держа-ком прийшлася акурат на ту щілину.
Слюсар Шарабан завів жало достеменно в щілину і, надушивши, що мав сили, щоб не поколупати місяця, став поволі повертати од-крутку. Шруб заївся і заіржавів, але слюсар Шарабан тиснув чимраз дужче, і нарешті одкрутка стала поволеньки повертатись. Далі пішло легше: слюсар Шарабан викрутив місяця і поклав коло себе на пісок. На місці місяця залишилася в небі бліда кругла пляма серед вікодав-ньої чорної іржі.
На тім не заспокоївся слюсар Шарабан і взявся виґвинчувати зо-рі, він понавикручував їх цілу гору, а на небі все ще залишалося їх сила.
Слюсар Шарабан закурив люльку. Трохи навіть шкода було ста-рої машини небесної, але час ішов і зрештою однаково все це піде на мартенівський брухт. Отже слюсар Шарабан дістав сталевого пробоя і почав вибивати зорі ударами молотка. Раз! зоря покотилася з неба. Раз! зоря покотилася з неба! Раз! Раз! Раз! зорі коритися за темний край землеварстата. Раз! Раз! Раз! по зорях зоставалися тільки бліді сліди на темно-іржавому небі.
Отаким способом він повибивав мало не всі зорі з нічної ризи. Але одна не хотіла піддаватися і тільки грілася від ударів молотка. Раз! Раз! Раз! Зоря сиділа на місці і тільки розпікалася червоним сяє-вом. Слюсар Шарабан утямив, що то була ранішня зоря, і відняв від неї пробоя.
Натомість він став до ковальського міха і почав дмухати на зо-рю. Зоря жевріла і розгорялася, а над землею пішов з міхурів перед-розсвітний вітерець.
XXIX
Вітерець розбирався і убивався в силу, а слюсар Шарабан усе стояв коло міхів. Нарешті занесені вітром від зорі, іскри упали на крайнебо і воно зайнялося. Піт цебенів з слюсара Шарабана, вітер ло-потів у його сорочці, на ходу висушуючи її, а він усе дув і дув у міхи. Попіл хмарами звивався над горном і вітром здувало хмари ген за об-рій, і все ще стара машина не хотіла горіти, а тільки багровіла іржа-вою загравою.
Зненацька десятки дитячих лап нависли на шворці і стали допо-магати Шарабанові; поволі, але чимраз дужче почало розгорятись крайнебо. Слюсар Шарабан обтер рукавом піт з лоба і прокинувся. Сходило сонце.
XXX
Прийнявши прекрасна Альчеста двох коханців, заснула солодко й глибоко й не бачила снів. Вона спала тим мертвим сном, про який шопергауеріянець Леонардо казав, що в тім сні людина переживає майбутню і минулу правду як ясновидюща і тільки забуває все це за фалшивими і фантастичними снами засинання і пробудження.
Вона була в рідній своїй Італії, у неї був син — чорні вії й бла-китні очі, — і чоловік її, доктор Леонардо Пацці, мав нікльовану таб-личку на дверях у Мантеньї. Так глибоко спала вона, що й не зчулася, як розверзлись тартарари і поглинули її, не забувши проковтнути ма-нто, губний олівець і флякон з падуанськими ароматами.
Учений доктор Леонардо боровся довше. Він саме прокинувся перед світом, коли досвітній вітерець заворушив сіно і сповнив тіло його холодним тремтінням, а подих розкішною як яблуко радістю і відчув, як під ним поволі почала роздаватися і розпадатися призьба, спускаючи його вниз. Він падав, немов у сні, в колодязь.
– Згинь, тартаре! – благав доктор Леонардо. – Адже я не тільки трагедійний хор у цій фльоро-фаунній комедії. Ні, я головний коха-нець цієї книги, її нещасливий П'єро і коли мої ремарки, коментарі та глоси є декоративна книги оздоба, то любов моя реальна, тепла й жи-вуща, і вона дає мені право жити серед цих долин і пагорбів вічно.
Але він неухильно спускався чимраз нижче і був уже нарівні з землею.
– Я блукав і страждав! – з одчаєм вигукнув він і схопився за ро-сяне сіно, сіно розповзлося під його руками, і тільки сухе більце чеб-рецю зосталося в його пальцях — з чебрецем на спогад про Слобо-жанську Швайцарію поглинули його тартарари.
Вийшовши уранці з берданкою перевіряти, чи не вкрадено дош-ки, добрий древонасадець побачив провалену призьбу. Спотонову він зробив пантаґрюелічні, ґуліверівські висновки* про силу любови док-тора Леонардо і прекрасної Альчести, але швидко дібрав у чому справа і боязко відступив від чорної щілини в призьбі.
— Не жахайся, добрий древонасадче, — пролунав з-під землі далекий голос доктора Леонардо. — Твоє обличчя, барвистість твоєї мови і твоя обрізана берданка врятували тебе від тартарар. Задума-ний, як селянський резонер, ти управився вирости в тим і житимеш у своїм шале аж до самої смерти. Живи!
Але добрий древонасадець до того злякався, що заліз у льох і просидів там до вечора. Аж увечері він узявся до лопати і засипав призьбу, "що провалили якісь фулігани".
Студент Перебийніс уник тартарар у ту нічну мить, коли вирі-шив плисти глибокою водою аж до станції і через це вийшов на сухий пісок. Пісок був сухий як сонце і сипучий як сон — не раз пробували розверзтися тартарари, і знову та знову їх засипало піском. Тепер він був уже недалеко станції.
Селянин Черепаха, хмільний і сонний, удосвіта запріг коня і по-їхав на станцію. Він так і не зчувся тієї загрози, що нависала над ним з його вірним конем Володькою. Правда, обіруч дороги перед його очима, то з'являлись, то зникали подовгі чорні щілини, але він добре пам'ятав, що вчора випив, і не йняв нічому віри.
— Треба було не так наполягати на бурячки, — сказав він.