Сам сів на табуретку, а близню поставив по обидва боки собі.
— Ну, близня, кажіть: не боїтесь передати струменти дядьові Павлусеві? Кажіть прямо. Га?
— Не боїмось! — твердо сказав Івашко.
— А ти, Любко?
— Не боїмось! — так само, тільки дзвінко промовила Любка.
— Так геройські ж діти, я вам кажу, — весело загув чужий дядьо з кутка.
У цей мент клацнула клямка в дверях кухні. Тато відсунув набік дітей і швидко пішов до кухні. То вернувся молодий заводський.
— Ну, що? Є?
— Є! Все! Ось.
Тут мама підійшла до близні, притягла до себе й почала так жадно, так рвучко й мовчки голубити та цілувати їх, що Любка раптом голосно заплакала. Але Івашко кулаком у бік штовхнув її, й вона зразу ж замовкла. Та й тато наспів і забрав близню від мами.
Тато провів аж до містка близню і молодого заводського. Чужий дядьо ще раніше пішов у другий бік. Він мав забігти додому, захопити рушницю і, ховаючи її під пальтом, засісти збоку. А молодий заводський повинен був перейти через місток на той бік і берегом пробрести аж напроти заводу. Та, підождавши трохи, заспівати Павлову пісню.
Коли він одійшов, тато кумедно пошарував обома руками по головах близню, відштовхнув і з якимсь чудним усміхом у голосі сказав:
— Ну, катайте, герої!
Близня зараз же пірнула під місток. Дорога була знайома. Коли б близні стільки карбованців, скільки разів вона тут лазила і вдень і ввечері, так вона б десять голубників собі справила. А що темно було, так то ще й краще, — ніхто вже не міг побачити. Босяків тепер теж не могло бути на березі, бо солдати та поліція, як став завод та пішов бунт, вичистили берег од босячні й заборонили ходити тут.
Та як одійшла близня від ліхтарів моста та трошки звикла до берега, то й видніше стало. Навіть стежечку понад очеретом можна було розібрати і ступати нею тихенько-тихенько. От тільки чортові жаби з плескотом плигали з берега в воду, а то б зовсім як дві кішечки на м'якеньких лапках пробрались аж до самих вікон.
Заводський мур понуро чорнів праворуч, темніший за ніч. Ліворуч холодом повівала річка і поблискувала хвильками, як риба лускою. Очерет легенько шелестів од вітру, неначе щось повзло в ньому гадюкою.
Івашко час від часу намацував клунок із струментами, що був у нього на грудях під пальтом, та озирався на Любку. Молодця Любка, не боялася. Тільки все швидко водила головою то туди, то сюди, наче от-от її хтось ухопить збоку.
Та ось уже й ті вікна. Світяться, а нічого крізь шибки не видно, тільки ґрати чорніють. Шість вікон. Усі однакові, усі жовті, усі таємні. І від усіх лягають на землю смуги світла. Ех, погано! Як же його підійти до вікна, коли видко буде через ці смуги?
Раптом Любка сильно потягла Івашка за рукав і присіла. Івашко теж припав до землі: від рогу муру попід самими вікнами йшов солдат з рушницею. Він то поринав у темноту між вікнами, то виринав у смугах світла. Ішов повільно, ледаченько, неначе проходжувався собі тут без діла.
Близня, не дихаючи, лежала на стежці за кущем очерету і стежила очима за солдатом. Коли він повернув назад, на тім боці хтось голосно заспівав:
Гей, не спиться й не лежиться,
І сон мене не бере...
Солдат круто зупинився і зняв рушницю з плеча. Близня завмерла. Але солдат постояв, переступив ногами та й поклав знову рушницю на плече. А з того берега ще голосніше співало далі:
Гей, пішов би до дівчини,
Так не знаю, де живе...
Солдат кашлянув і пішов так само повільно, тільки вже не ледаченько, а все поглядаючи на той бік річки.
Близня жадно нишпорила очима по вікнах. Невже ж дядьо Павлусь не почує? Зачинені прокляті вікна, — може, й справді не чути туди.
Та вмить у крайньому вікні (що до містка) неначе замиготіло щось, тінь якась. Потім вікно розчинилося, і світло в ньому стало ясніше, прозоріше, а в світлі тому голова, плечі й груди дядя Павлуся. А за ними ще хтось, та й ще хтось.
Та солдат зараз же озирнувся, швидко підійшов і гукнув:
— Зачини там вікно! Слиш?
А голос дядя Павлуся йому у відповідь:
— Та ну? От сердитий який.
— Зачини, кажу, вікно!
— Та дай подихать воздухом, чудак чоловік.
— Не полагається.
— І воздухом дихать не полагається? Ото як уже стало. А кому ж полагається? Панам та їхнім барбосам? Солдат скинув рушницю з плеча і взяв її в обидві руки.
— Зачини січас же! А то стрілять буду!
Дядьо Павлусь похитав головою і почав зачиняти вікно.
— Ех, хам ти, хам! На, подавись ти разом з панами своїми воздухом своїм. На свого брата ружжо, сволоч, наставляєш.
І, грюкнувши вікном, зачинив його.
Пісня на тому боці затихла. Солдат ще трохи постояв, потім поклав рушницю на плече й посунув далі.
Івашко притулив губи аж до самого лиця Любці й прошепотів:
— Треба підождати. Нехай солдат трохи походить. Тоді полізеш аж на самий край, подалі від вікна дядя. Чуєш? Та добре плач.
Любка хитнула головою. Очі в неї були зблизька великі-великі.
Вартовий уже знову ходив вільно, заспокоєно й ледаченько. Тоді Івашко штовхнув Любку і зашепотів їй у вухо:
— Скажеш йому, що заснула на березі, та тепер прокинулась та налякалась і не знаєш, куди йти. Та старайся так повертати солдата, щоб він став спиною до мене. Чуєш?
Любка часто закивала головою.
— Ну, лізь тепер. Та нічого не бійся. Солдат — дурний.
Любка просунулась повз Івашка і поповзла навкарачки далі стежкою. А Івашко вийняв клуночок з струментами, обдивився і знову засунув за пазуху, але так, щоб одразу можна було вихопити його. Щось дуже довго повзла Любка. Чи не злякалася та засіла в очереті? Та ні туди ні сюди тепер.
Але раптом край заводу зачувся дитячий плач. Івашко прудко став навколішки й виставив голову з-під куща. Солдат стояв у смузі крайнього вікна лицем до річки і вдивлявся в щось.
Плач ставав дужчий та дужчий. Вартовий неспокійно заходив коло рогу й щось гукнув, усе придивляючись до річки.
Тоді Івашко прихилився і швиденько поповз на руках та на колінах до дядьового вікна, стараючись повзти по темному, між двома світляними смугами. Часом він припадав до землі й обережно дивився до солдата. Там не припинявся жалібний плач дитини, і видко було, як вартовий, стоячи спиною до Івашка, нахилився до Любки й розпитував її.
Івашко знову рачки, як хиже звірятко, стрибав уперед і повз до вікна.
Ось уже й мур. Ось уже й вікно. Тепер тільки підвестись, простягти руку, постукати в шибку й просунути між ґрат клунок.
Солдат усе стояв спиною, плач усе не вгавав. Тоді Івашко одною рукою вихопив з-за пазухи клунок, другу руку просунув крізь грати і тихенько затарабанив пальцями. Потім притиснув струменти до самої шибки й прилип до темної стіни, скоса дивлячись то на клунок, то на солдата.
Вікно тихенько відчинилося, чиясь рука вхопила клунок, і вікно знову зачинилося.
Тоді Івашко зсунувся до землі, став рачки й поповз назад до берега. Повзучи, він бачив, як солдат узяв Любку за руку, вивів на край заводу і, показавши на щось рукою, підштовхнув її. Любка з плачем зникла за муром.
Тоді Івашко зсунувся зовсім до стежки й весело та прудко поповз до містка, де на нього ждав тато.
А вранці рознеслася чутка: частина арештованих якимсь чудом дістала струментів, одімкнула вночі двері своєї камери, пройшла заводом на другий етаж, там вилізла крізь вікно і втекла. Якраз ті, що їх мали перевезти цього ранку до тюрми.
Івашко та Любка цю новину знали ще вночі, бо дядьо Павлусь просто з камери прибіг аж на піч до близні, коли вона вже спала глибоким сном. Прибіг, трохи не задушив їх в обіймах і, нашвидку обнявши тата й маму, побіг знову кудись. А близня хоч і не хотіла, провалилась у сон.
А вранці, коли рознеслася та чутка, близня буйно ганяла по подвір'ї, полохала Лейбиних качок у повітці, дражнила Кадона, шарпала Йоську, перекидалася, ходила на руках. А коли зібралися хлопці з Льонькою та Васьком дивитися на голубів, близня зовсім як здуріла: реготалася, танцювала, показувала язика, виробляла ногами й руками такі штуки, що Кадон аж гавкав на них. А хлопці тільки очима кліпали й нічого не розуміли. Сказать би, що соромно було близні, що ніяких голубів не було? Так ні, не видко того було. А грядка все ж таки була.
— Ну, а голуби ж де?!
— Голуби? — скрикнув Івашко. — Які голуби?!
— Та ті ж, що ви хвалилися. Десять пар. Та й гривун.
Івашко й Любка перезирнулись і так і попадали з реготу.
— А вам хочеться голубів? Та ще й гривунів? Та нє? Та їй-богу?
— Та Любка сама ж казала, щоб прийшли дивитися.
— На що?
— Та на голубів же ваших, що задавалися...
— На голубів?! І-і, голуби наші полетіли! Всі як один полетіли. Правда, Любко?
А Любка як не заплеще в долоні, як не затанцює.
— Обдурили дурнів! Обдурили дурнів! А що? А що?
І ще й язика показала, рожевого, соковитого, насмішкуватого.
Та так регочучись і дражнячись, побігла собі близня в хату. Хлопці, як дурні, покрутились та й пішли з двору, лаючись: от чортова близня, навіть грядку построїла, щоб тільки піддурити.
А близня сиділа біля вікна за завіскою і пильно-пильно дивилася, як хлопці відходили від грядки, з якої вилетіли сеї ночі всі голуби.
"ГЕЙ, ЧИ ПАН, ЧИ ПРОПАВ..."
Так на день-два близня відбилася від ворогів, — ошелешила їх своїм сміхом. Але потрохи очуняли чортові хлопці, почали пригадувати то те, то се та й вивели, що близня дійсно хвалилася разом з грядкою й голубів мати. Та грядка справді була, а голуби... ще десь літали. Обдурити обдурили, та тільки з брехенькою, з соромом собі на всю округу.
І вже зовсім не стало проходу Івашкові та Любці, хоч не ходи ні до школи, ні до річки, нікуди. А тут ще, як на те, сталася їм така штука. Ішли вони собі якось надвечір Бузюківською вулицею. Поганенька була та вуличка — вузенька, заросла будяками та бур'янами, ні одна хата лицем до неї не стояла і ніхто нею ніколи не їздив. Та й близня раніше не ходила там. Тепер, тільки щоб уникнути хлопців на Садовій, звернули в неї. Ішли собі помаленьку, не хапаючись. Івашко мляво тяг палицю по парканах над будяками, і вона, стрибаючи зо щілини в щілину, торохкотіла й лякала горобців. Любка ступала босими ногами по поросі й озиралася на відбитки своїх підошов. (А сині, віясті очі її були сумні-сумні).
І раптом Івашко аж одстрибнув на Любку: в бур'яні під парканом щось сильно затіпалось. Любка теж кинулась убік і широко витріщила на бур'ян очі.