Ще не вечір, портьєри ще не запнуті, в очі кидається світло лямп на стелі й по стінах, освітлені постаті за столиками.
І раптом Леся зупиняється і, не рухаючися, прилипає очима до трьох людей у кутку каварні: Соня, Гунявий і Свистун. Гунявий сидить, а Соня й Свистун стоять біля нього. Чогось домагаються від нього, Соня з м'якою настійністю, а Свистун з роздратуванням. Він же вперто помалу крутить головою. Соня бере за руку, тягне. І Лесі видно, як вираз лиця в Соні незвичний, теплий, ласкавий, майже ніжний. Але Гунявий з силуваним усміхом визволяє руку, знову крутить головою й щось з виразом вибачення каже. Свистун, як молоденький півник, майже настрибує на нього, аж кулачком по столу стукає. Гунявий на це інакше посміхається і подає Свистунові капелюха. Тут же простягає Соні руку. Обоє виходять, Соня з тим самим виразом м'якости й жалю, а Свистун з обуренням.
Леся швиденько відходить від вікна й стає лицем до вітрини крамниці, скоса слідкуючи за дверима каварні. Нема нікого. Вийшла якась парочка. Не вони. Що значить? Повернулися? Умовляють далі? Лишилися з ним?
Нарешті з'являється струнка постать Соні із своїм пишним чорним хутром на шиї, в яке вона змерзло кутається. За нею в мильну воду пірнає маленьке жвавеньке тільце Свистуна. Вони, розпливаючися в тумані, перерізають тротуар і підходять до авта. Ледве видно плями їхніх тіл. Коробка авта сірою тінню ворушиться й зникає в тумані.
Леся ще якийсь момент стоїть перед вітриною, потім помалу рушає й проходить повз вікно каварні. В кутку, крутячи пальцями чарку на столі, у глибокій, понурій задумі сидить Гунявий.
Перед входом до каварні Леся на мить зупиняється, глибоко зідхає, неначе набирає повітря в груди, і рішуче входить, весело та спокійно підвівши голову.
Удаючи, що не помічає Гунявого, вона проходить у його куток, шукаючи вільного столика. Вільних столиків багато, але їй хочеться вибрати найзручніший.
І раптом бачить перед собою витягнену на ввесь зріст, високу, плечисту постать Гунявого. Він, немов перед появою найвищого свого начальства, стоїть не то з переляком у здивованих круглих очах, не то з побожним захопленням.
Леся весело дивується.
— А! Несподівана зустріч. Яка страшна погода! Зайшла хоч погрітися трохи.
Гунявий і винувато, і розгублено, і радісно посміхається.
— Надзвичайно погана погода. Дозвольте вам запропонувати місце за моїм столиком?
Дивно, як він насмілився на таку пропозицію.
— З приємністю. Але я вам не заважаю? Може, ви когось чекаєте?
— О, ні! Бог з вами! Чи той... Ні, абсолютно, як можна... Ось тут, у куточку. Вибачте... Пальто скинути не хочете?
— Ні, я на хвилинку. Я тільки вип'ю чашку кави, загріюся й піду. Що за туман! Але, з другого боку, я люблю це. Все стає таке таємне, загадкове. Ви не погоджуєтеся?
Гунявий цілком погоджується, абсолютно, без вагання погоджується. І замовляє гарсонові для Лесі кави, а собі ще чарку лікеру.
Ні, він сьогодні все ж таки не такий несміливий. Очі чогось сяють, часом сміливо припадають до неї, тільки, розуміється, зараз же відстрибують убік, коли натикаються на її погляд.
— Тільки ж ви правду кажете, що нікого не чекаєте? Гунявий знову аж скидується.
— Та даю слово, нікого! Та Господи! Та от тількищо тут був зо мною пан Свистун і тяг мене на Великі Бульвари в якесь кіно. Так я відмовився. Аж розсердився він.
Про Соню ні слова!
— Він часто, здається, на вас сердиться?
Гунявий добродушно посміхається, зібравши круг носа гумористичні горбики.
— Часто. Він — сердитий. Маленькі люди часто бувають дуже сердиті.
— Але ви з ним у добрих взаєминах?
— В найкращих! Знаменита людина. Надзвичайна.
Леся здивовано зиркає на Гунявого: серйозно чи жартує? Посмішки нема, очі радісно-здивовані, а гумористичні горбики ворушаться.
— Правда, правда! Це — людина, яка нікого й нічого не боїться. Ви розумієте? Людина, для якої всі люди, — як отой безплотний туман, він іде крізь них без найменшого вагання. Хто б не був! Ви бачили, який він іноді буває поважний? Надзвичайно! Я просто німію перед ним, як перед містичною таємницею. Леся обережно вставляє:
— Мені він здається трошки... нахабним. Гунявий радісно-здивовано підхоплює:
— Колосально, феноменально-нахабний! Ви не можете собі навіть уявити розмірів цього нахабства! З найбільшим ученим-астрономом буде провадити диспут, прочитавши популярну брошурку з астрономії, а, може, і не прочитавши.
Леся ще обережніше знову вставляє:
— Мені він здається, крім того, трошки... егоїстичним. Гунявий вибачливо прикушує усміх.
— Ви його ображаєте, Ольго Іванівно, цим "трошки". Кращого зразка егоїзму я не бачив за все своє життя. Я знав багатьох злочинців (я ж колись адвокатом був!). Вони — цуценята перед ним щодо жорстокосте, тупости й відсутносте будь-якого уявлення про чуже страждання. Він здатний на будь-яке люте злочинство за невеличкий гонорар. Аби тільки, розуміється, безпечне для нього.
Леся в непорозумінні перестає мішати ложечкою в чашці.
— Ви — серйозно? Гунявий посміхається.
— Абсолютно.
— І ви вважаєте, що він — знаменита людина?
— Так. Вважаю.
— Хіба мало таких?
— Дуже мало.
Гунявий чудно, якось м'яко й радісно дивиться на Лесю добрими очима, і горбики в нього так мило морщаться, наче він розповідає про якусь ніжну, зворушливу ідилію, що з ним трапилася сьогодні.
— Ви жартуєте? Правда?
— Ані трішки. Тільки я не сказав іще однієї його риси: що б він не зробив (а зробив він немало великої й малої капосте на своєму віку!), він ні за один свій акт не почуває ні каяття, ні сорому, ні досади, нічого. Так, бувають і в нього невдачі та прикрості. Але щоб помилки, або злі вчинки? Боже борони! Все, що він робив, робить і робитиме, непомильне й найкраще. І не те, що він з амбіції так каже, абсолютно ні! І навіть не самохвальство це. А дійсно він так щиро думає. Правда, правда! Ну, хіба таких людей багато? Дурнів, мерзотників, злочинців можете знайти скільки хочете. Але кожний з них неодмінно з якимсь ґанджем, а надто з отим ґанджем мук сумління. Вульгарний народ, шабльонний. А це — виняток, справжня надзвичайність. І в той же час абсолютна мізерність, кри-хітність і нікчемність з усякого погляду. Крім ось цієї суто-божеської риси.
Леся потуплює очі й починає швидко мішати в чашці ложечкою, щоб цим себе втримати від запитання:
"Так що ж за стосунки, в такому разі, між вами?!"
Гунявий випиває рештку лікеру й киває гарсонові, показуючи головою на порожню чарку.
Леся зиркає на нього й уже виразно помічає, що й сьогодні очі в нього більш добрі, ніж здивовані. Значить, і сьогодні він п'яний? Так тому він такий сміливий і балакучий!
— Ну, та Бог з ним, з цим феноменом! Вибачте, будь ласка, Ольго Іванівно, що я вас такою розмовою частую. Я страшно радий, ви знаєте, страшно радий, що туман загнав вас у це кафе. Готов вірити в містичні сили. Так рідко доводиться без допомоги містичних сил зустрічатися наодинці з гарною людиною. А надто...
Гунявий зупиняється, немов вагаючися, казати чи ні. І, наважившися, тихо й схвильовано додає:
— ... а надто, коли хочеться поділитися якоюсь своєю радістю.
І вже зовсім сміливо, тихо й сяйно дивиться їй в очі, виразно ждучи, що вона запитає про цю радість.
У Лесі, невідомо чого саме, сильно починає битися серце. Але вона радісно-співчутливо розгортає фіолетові очі й весело скрикує:
— Правда?! Як це рідко й приємно бачити людей, що хочуть поділитися радістю. Це сьогодні сталося? (Невже знайшов свого компаньйона й хоче про це говорити? Збожеволів?).
Гунявий проводить рукою по лиці й зупиняє її на очах, неначе його сліпить щось. Потім помалу здіймає руку й знову чудним, повним вогкого, м'якого хвилювання на момент скидує очима на неї. (Дійсно, радість. Вона переливається через очі в нього!).
— Ні, не сьогодні це сталося...
(Аж голос потьмянів, захрип від хвилювання, — прокашлятися мусить).
— ... Вона вже давно в мене. Тільки сьогодні... якийсь такий день. Туман цей — чи що? Чи такий затишний куточок тут? Дивіться, вже темно надворі.
Ґарсон ставить чарку з лікером перед Гунявим. Гунявий зараз же випиває з неї половину й швидко обтирає губи та вуса хусткою. І раптом злякано затримує хустку біля кишені.
— Алеж ви поспішаєте кудись?
Леся живо й заспокійливо крутить головою.
— Ні, ні! Абсолютно нікуди. Тут, у цьому кафе, справді, так затишно та тихо, як рідко буває в паризьких каварнях. І куточок, дійсно, такий милий. Я з охотою не вилізатиму з нього якомога довше в той туман та вогкість. Так що можете ні трішки не турбуватися, що затримуєте мене.
— Ну, спасибі. Я надзвичайно, страшенно радий.
І Гунявий знову прикладає долоню до очей. І знову зараз же здіймає її.
— Власне, нічого такого особливого в моїй радості немає. І вам, може, навіть смішно та ніяково стане. Просто я хочу... мені хочеться сказати вам, як хорошій людині, що...
Гунявий потуплює очі, і голос чи від притишености чи від хвилювання стає зовсім гунявий, як у деяких, бувало, старців на Україні.
— ... що я тут у Парижі зустрів одну прекрасну людину. Вона — жінка.
Він раптом винувато, ніяково посміхається.
— Бачите, здавалося, що можу говорити про це такими словами, що... повинні звучати як орган у храмі, а виходить просто... мізерно.
— Ну, ради Бога, що ж тут мізерного?
— Мізерні наші слова людські, Ольго Іванівно, крихітні, сіренькі, постирані, як цвяшки на підошвах. Соромно про цю людину говорити ними. Образливо! Коли душа молиться до неї псальмами, які страшно вульгарні прості хоч і, найпалкіші слова. Ну, я скажу: "люблю її". Ну, що це? Хіба це те, що я повинен сказати?
Леся почуває, що десь дуже зблідла й злегка нахиляє лице, ховаючи його в біле пухнасте хутро.
— Ну, скажу, що молюся до неї, благословляю її. Мало, не те. Коли, бува, я доторкнуся до її сукні, я цілий день ходжу з солодким холодком у тому місці, що ним доторкнувся. Богові моляться раз-два на день, вранці-ввечері. А вона зо мною завжди. Богові моляться, щоб допоміг, простив, ради користи якоїсь. Я молюся їй без користи. Ви спитаєте, яка вона з себе. Не знаю. Може, дуже гарна. Може, не дуже. Може, добра. А, може, і ні.
Леся хрипко, дивлячися вниз, кидає:
— За що ж ви любите її? Гунявий якийсь момент мовчить.
— За що? Гм! За те, що вона прекрасна.