А Твердохліб вертався до хати — все у ньому аж кипіло. До чого додумався, песиголовець — куркульською вовчицею учительку обізвати!..
І враз аж у груди штовхнуло: пригадав, звідки син узяв оті два слова! Ускочив у хату, не до сина — до комоду метнувся, де всі документи лежали. Ось тут вона має бути... Ось тут... В оцій ось книжечці записній, складена учетверо... Перелистав, потрусив навіть — нічого не випало.
Грюкнув щосили шухлядою, ускочив до другої кімнати:
— Ану признавайсь: рився в шухляді?!
І, вже не стримуючись,— лясь! лясь! Кіма по щоках, У того так сльози і бризнули. Вискочив із-за столу, за щоки вхопився, на батька з ненавистю дивиться.
— Самі написали, та ще й б'єтеся! А-а, сам!..
Не знав, що і зробив би, аби син не догадався із хати втекти. Ухопив підручник, шарпонув і одразу ж опустилися руки: пожовклим, аж поруділим од часу метеликом випурхнула звідти газетна замітка. Погойдалася в повітрі, лягла на підлогу.
Колись він її вирізав дбайливо з газети, пильнуючи, щоб не пошкодити жодного слова, а особливо підпису, набраного товстими, жирними літерами. Тішив себе думкою, що не тільки в рідному селі — по всьому району віднині знатимуть: живе у Тарасівці комсомолець Володимир Твердохліб, непримиренний поборник світової революції та радянської влади. Всіх ворогів класових, а особливо ж куркулів та їхніх полигачів, бере під нещадний класовий ніготь і чавить безжально, аж бризки летять! Попалася Тетяна Світлична, дочка попа, жінка куркуля Івасюти — давай під ніготь і Світличну! Ось так її, так, куркульську вовчицю! Щоб не калічила бідняцьких дітей своїм попівсько-куркульським дурманом!
В той час вважав, що виступив правильно, з класово вірних позицій. То ж і зберіг цього дописа-
Нині ж перечитує і відчуває себе ніяково. Не за ті далекі часи, не за того Володьку, що марив світовою... Тоді інакше й не можна було, тоді йшли стіна на стіну: або ми вас, або ви мас... Тоді було не до сентиментів... Але зараз... Зараз уже не ската в би так категорично, що раз Світлична з попівського роду, то й геть її з школи...
І Іс раз і не два, коли Кім став ходити до школи, розпитував сипа, чому там навчає дітей їхня учителька.
<Л що вона каже про Бога?" — "Бога немає!" — відповідав категорично син. "Та-а-ак... А земля яка?" — "Кругла!"
Спускав сина з колін, штовхав у потилицю: ну, паняй, побігай по круглій земельці!
Одного разу здалось Твердохлібові, що він таки застукав учительку на гарячому.
Було це рік тому, коли син ходив уже до третього класу.
Морочився над якоюсь задачкою, що її Світлична задала дітям додому. Врешті звернувся до тата за поміччю.
— Давай її сюди!.. Ми її враз!.. Значиться таю "В одному колгоспі видали на трудодень по шість кілограмів пшениці",— почав читати уголос. Почав і одразу ж затнувся... "Постій-постій, як це по шість кілограмів?.. А державі?.. А на посівну?.. А на фураж?..".
Одразу ж заворушилася підозра: для чого б це учительці надавати дітям отакі задачки?
Став читати далі. Вже мовчки, про себе:
"Жита ж видали на чотири кілограми більше, аніж пшениці, а картоплі удвоє більше, аніж жита. Питається, скільки було видано на трудодень жита й картоплі?"
Та-ак... Зрозуміло, до чого веде отаке запитання! Бач, де кіітик виткнувся! Рішайте, дітки, оцю на перший погляд невинну задачку та й задумуйтесь: а чому вашому татові видали хліба усього по вісімсот грамів на трудодень, коли в отому он колгоспові аж он по скільки дають?.. Ясно, до чого йдеться?..
Узяв зошит, сказав здивованому синові зачекати. Пішов не до Світличної — одразу до Колядка: ось подивись, директоре, що твої учителі витівають! То мені самому дзвонити до району, чи ти це зробиш?..
Повертався додому вкінець розгублений. Колядко спершу перелякався: аж руки трусилися, коли читав оту задачку у зошиті. А потім кинувся до етажерки. Дістав задачник, став гарячково гортати сторінки. Знайшов й одразу ж полегшено зітхнув:
— Ось, Володимире Васильовичу!. Те ж саме і в підручникові!..
Читав Твердохліб і очам своїм не вірив— та ж сама задачка, цифра у цифру!..
— Та-ак,— одклав задачник понуро.— То що вони там: державі жодного грама не здали, а на посів і зернини не лишили? Та за таку задачку голова колгоспу аж загуде до тюряги!..
— Що поробиш, Володимире Васильовичу,— зітхав Колядко.— Не ми їх складали...
— Я б отих складачів хоч на тиждень у колгосп1 — сердився Твердохліб.— На жнива або прополку!.. Сидять по кабінетах, хлібом розкидаються! Сюди пуд, туди пуд,— а ви хоч бачили, як він родить?! Інтелігенція!..
Синові ж сказав, зошит на стіл жбурнувши:
— Передай своїй учительці, що я заборонив тобі такі задачі рішати...
Отже, й тут Світлична виявилась не винна... Хоча хто його знає... Могла ж навмисне оту задачку підібрати?..
Однак із дописом цим вийшло нехороше... Погано вийшло!..
— Де він? — запитав про сина.
— У дворі десь сховався,— дружина засмучено.— І що з нього буде?
— Бандюгою буде!.. Скільки казав: не балуй хлопця! — гримав уже па дружину.— От і догралася!.. Витурять із школи — у свинопаси оддам... Давай уже спати, божа заступнице...
Полягали спати. Твердохліб, натомлений, засмиканий, одразу ж і заснув, а Маруся ще не раз уставала з постелі, виходила з хати: кликати сина. Однак Кім, хоч би і як мати гукала, все одно не почув би: давно уже сидів у Ганжі.
Просився:
— Я у вас заночую... Можна?.. Ось тут, на лавці...
— Ночувати можна, місця не перележиш,— погоджувався наче Ганжа.— А що твій батько скаже?
— Я додому все одно не вернусь!
Дивиться на хлопця Ганжа, на чуб наїжачений,— ну,
викапаний татусь, як одкинути років п'ятнадцять! Чи, може, й
більше. Татусь світовою революцією марив, а у цього що в
голові?.. *
— Чим же це тобі так дома не вгодили?.. Батька побив, чи мати віника понюхати дала?
Слово по слову — дізнався про все.
— Я вчительку тільки так не обзивав! — гаряче Кім.— Я тільки Миколі показав, а він і доніс!..
— А навіщо було показувати?.. Краще уже прямо сказати, ніж отак — спідтишка! Знав же, що учительці буде неприємно, якщо довідається?
— Я ж тільки Миколі...— бурмосився Кім.
— Хоча б і Миколі.
— То ж не я — тато писали.
— В батька твого було тоді розуму стільки, як оце зараз у тебе! — не втримався Ганжа. Поліз до кисета. І аж коли докурив, спокійно звернувся до Кіма: — Що ж тепер нам з тобою робити?
— Не знаю.
— А я, думаєш, знаю?.. Тільки я на твоєму місці до вчительки обов'язково сходив би. Розказав би їй, як було насправді. А то кому вона тепер вірить — Миколі?
— Я Миколі морду наб'ю!
— То теж діло хороше... Але спершу треба сходити до вчительки.
— Не піду!
— Що ж, не підеш, тоді й мені з тобою ні про що говорити. Я, брате, боягузів ще змалку терпіти не міг!
— Я не боягуз!
— Як не боягуз!.. Боягуз: нашкодив — та й у кущі... А вчительці тим часом легко думати, що ти її отак обізвав?
— Я Тетяну Олексіївну не обзивав! — вже мало не плаче Кім.— Тільки Миколі показав...
— От ти їй про це і розкажеш...
Торгувалися, торгувалися, врешті таки дійшли згоди: підуть до вчительки вдвох. Кім, щоправда, спробував хоч сьогодні ухилитися од неприємної для нього зустрічі: пізно ж уже, вчителька, мабуть, і снить. Та Ганжа відповів, що вони подивляться. Як буде у вікні світитись, то зайдуть, а ні — відкладуть на завтра.
У вікні ще світилося.
— От, Олексіївно, прийшли із повинною,— мовив з пороіу Ганжа.
Світлична спершу не помітила Кіма — ховався за спину Ганжі. Та ось Ганжа одступився — і Кім виліз на світло:
— Я не казав... Я тільки Миколі...
— От, от: захудукав, як одуд... Можна присісти? Сів до столу, навпроти учительки.
— А ти, хлопче, постій!.. Раз завинив, то постій!
— Чого ж, хай сідає,— Світлична натомлено. Не те що розмовляти — бачити нікого не хотілося! Та не виганяти ж з хати.— Сідай!
— Я не казав...
На вчительку не сміє й глянути. Вуха аж горять. Мовби їх добре насмикали. А може, й смикали вдома?.. Дивиться на хлопця Тетяна, і немає у ній уже тієї образи, що досі кипіла. Ні на Кіма, ні навіть на батька, який колись написав отого скаженого дописа... Міг би, здається, прийти разом із сином, коли вже так трапилось, міг... Та куди ж: хіба піде голова кланятись якійсь там учительці! Замість нього Колядко прибіг... "Тетяно Олексіївно... Тетяно Олексіївно..." — хоч до рани тули. А тепер і Ганжа. Теж, мабуть, посланцем од Твердохліба.
Що їм ще треба од неї?.. Сказала ж Колядці, що не виганятиме Кіма з класу!
— От прибіг серед ночі: вдома не житиму,— наче прочитав думки Світличної Ганжа.— Бачили героя?.. Закурити у вас можна?
— Куріть,— Світлична байдуже.
— Хлопець уже спить? — кивнув Ганжа на широке, двоспальне, а то, може, й триспальне ліжко під стінкою. Ліжко — не ліжко, а щось середнє між ліжком і полом: на козли покладені дошки, а на дошках уже постіль.— Ото поки сплять, доти й нема з ними клопоту,— так, наче сам мав сім'ю і виростив не одного сина.— А роки біжать. Незчуєтесь, як і цей стане дорослим... Старший хоч пише?
— Пише Андрійко,— відповіла Світлична, і обличчя її одразу ж пом'якшало.— Взяли до полкової школи...
— А чому б і не взяти... Середню ж освіту хлопець набув...
— Так це ж на рік довше!.. Три роки замість двох...
— Не журіться, Олексіївно: промайнуть оці три роки, і незчуєтесь. Та що три роки!.. Чи давно ви у Тарасівку вперше попали? А вже син он у армії!.. Отак і все наше життя: пробіжить, не встигнеш і оглянутись... Іноді як пригадаєш, як надумаєшся, то аж не віриться, що все те із тобою було. Мов колись снилося чи так хто розказував... А людей скільки пройшло — не лишилося й тіні... Химерна-таки штука — життя! — аж головою похитав Ганжа. Дивився прямо на лампу, і в його темних очах ледь відбивалося світло. І вже не вперше подумала Світлична, що Ганжа дуже постарів за останні роки.
"А я? — подумала одразу про себе.— Теж, мабуть, не краща..." І коли провела несподіваних гостей ("Так ви ж уже не сердіться на нього, Олексіївно, з ким не буває!", коли замкнула двері та повернулася до кімнати, то взяла ,в руку лампу і підійшла до дзеркала,— в кутку, біля умивальника. Дзеркало давно уже поснувалося павутинням тріщино^ і, як Тетяна не протирала його, лишалося тьмяне, аж каламутне. Може, тому й здалася Тетяна сама собі особливо старою.