І вигуки: "Гірко!", і страшно наближені очі, і губи, що не уникають його поцілунку, і ще один кухоль, і знову виринає ад’ютант, і "віліс" з широчезною генеральською спиною попереду, а він поруч із Сонею, що зворушливо й віддано тулиться до нього, і синя пляма, що мчить по дорозі. Соня тулиться все щільніше й щільніше, бо ж надворі вже холодно, а вони в самих гімнастерках, і Ганочка врешті наважується обійняти її за плечі, щоб хоч трохи захистити од вітру, та, наткнувшись одразу на чиюсь руку, перелякано одсмикує свою. "Далеко?" — кричить генерал, обернувшись, і Гапочка думає, що то до нього, і не знає, що відповісти. "Під’їжджаємо!"— ад’ютантів голос по той бік Соні, і одразу ж з’являються будинки з темними вікнами, і кишеньковий ліхтарик спалахує їм назустріч гостро й вимогливо: патруль... "Де міськрада?" — лунає чийсь вимогливий бас. "Міськрада?.. Навіщо міськрада? — дивується Гапочка.— А, все одно..." Мотор легенько муркоче, і тиша навалюється, і в голові все туманиться, і злипаються важко повіки...
Хитнуло, гойднуло, поїхали...
— Вилазь, капітане!
Гапочка розплющує очі: якийсь двоповерховий будинок, широкі сходи, високі храмові двері, "Де це ми?.. Що це?.."
— Ти що, заснув? — лунає генеральський смішок.— Оце наречений!
Усі вже стоять біля "віліса", і Гайочка, лякливо здригнувшись, зіскакує теж. Земля одразу ж гойднулася, він заточується (оті кухлі таки дають себе взнаки), чиясь рука підхопила його під лікоть, чийсь голос веселий лунає у темряві:
— Соню, тримай чоловіка, а то втече!
Й одразу ж з другого боку хтось бере його за руку, горнеться віддано й пікшо.
Гайочка аж зціплює зуби, щоб не гойдатися, щосили проганяє дрімоту. Чиясь постать спритно збігає догори, одчиняє широко двері:
— Прошу заходити!
Гайочка впізнає ад’ютантів голос. І хоч Соня вже тягне його до сходів, він упирається: поруч же Батя, комдив, генерал — йому першому й іти.
— Давай, давай, капітане! — рокоче поблажливо генеральський басок, і Гапочка врешті наважується ступити на сходи.
Коридор... Що коридор... Невелика, освітлена гасовою лампою кімнита... Стіл у плямах, два обдерті стільці, товстий зошит посеред столу, чорнильниця-невпливайка, учнівська ручка... Жінка у сірій вовняній хустці поверх жакета, з заспаним сірим обличчям.
— Прошу заходити! — Ад’ютант уже в кімнаті, він хапає один із стільців, витирає долонею, підставляє генералові. Батя важко сідає, стілець тріщить, але не ламається.
— Зареєструєте нам молодят? — лунко запитує він. Скидає кашкет, проводить долонею по сріблястому йоржикові.
— Зареєструю,— відповідає жінка тихо й безбарвно.— Треба тільки документи...
— Документи є! — голосно відповідає комдив.— Капітане, лейтенанте, давайте ваші військові квитки!
Гапочка слухняно дістає військовий квиток, оддає генералові. Подає свій і Соня. .-/
— Ось вам, громадяночко, документи! — ляснувши ними по долоні, говорить комдив.— Нате, пишіть, що положено!
Жінка бере військові квитки, розгортає, кладе на стіл. Розкриває потім зошит, щось до нього записує. Перо скрипить жалісно й сумно, і лише зараз доходить до Тапочки, що все це пе жарти, все це не гра, а всерйоз, і оця дівчина, яка стоїть поруч, завмерла, про існування якої він кілька годин тому навіть не знав, стане йому дружиною. Він оглянувся розгублено, наче надіявся побачити одчинені двері, в які можна, поки не пізно, втекти, але замість дверей наткнувся поглядом на веселе й трохи глузливе обличчя ад’ютанта...
— Вітаю з законним одруженням! — сказала так же безбарвно жінка, повертаючи військові квитки.— Бажаю повернутися живими з війни...— Тут обличчя її пересмикнулося болісно, затремтіли вуста.
— Так, громадяночко, так! — Комдив звівся, одкаш-лявся, клацнув пальцями в сторону ад’ютанта: — Майоре, шампанського!
Ад’ютант послав руку за спину і наче з повітря дістав пляшку з золотою головкою. Послав другу — і вже у ній кілька фужерів.
— Наливай! — скомандував генерал. Очі його зволожилися, обличчя втратило начальницьку твердість.— Вип’ємо за щастя молодої сім’ї: щоб повернулися живими з фронту і народили гвардійців! І щоб до всіх наших жінок повернулися чоловіки...
— Мій уже не повернеться,— сумно сказала жінка. Сказала, таТі схаменулася одразу: обернулася до молодих, і Ганочка побачив, які в неї добрі очі.— Бажаю вам обом щастя... Од всієї душі...
Цокнулися фужерами, випили...
І знову ніч, і шалений біг "віліса", і чорний вітер, що обдимає обличчя, і м’яко притулсчіе тепле илече, що довірливо горнеться, і ще веселіше застілля, і "гірко!", і тепер уже губи, що самі шукають його губів, і очі, світлі, аж моторошні, до самісінького дна розтулені тільки для нього, і невелика кімната, і ліжко розстелене, і Соня, і він. Хтось прибирає бликун, причини щільно двері, якісь голоси, чийсь зачаєний сміх стихає по той бік дверей, порипують, віддаляючись, кроки, западає напружена тиша — чекання того неминучого, що має от-от статися,— Гайочка чує гаряче дихання власне, гупання свого великого серця, тугий комірець гімнастерки боляче впивається в шию, але він не насмілюється його розстебнути, щоб Соня не витлумачила цей його порух інакше... і оце ліжко, безсоромно оголене ліжко, яке чекає на них, нагадує про себе, хоч як він оминав його поглядом, Гапочка аж одступає подалі — до вікна, що вимальовується сірим прямокутником на чорному тлі, й здригається од Сониного голосу:
— Ох, як я втомилася!
Обертається й майже натикається на Соню: стоїть, піднявши до нього облияяя, якась дитинно-беззахисна, і Тапочка, враз пронизаний жалем, ступає до неї: обійнять, пригорнути, утішити, а вона, зрозумівши по-своєму отой його рух, легенько штовхає його долонею в груди:
— Зачекай.
І починає роздягатися.
Звільняється од портупеї, скидає гімнастерку, спідню солдатську сорочку — донизу, додолу, навіть не дивлячись, куди вони падають. Рухи її гнучкі та безшумні, вона мовби виконує таємничий ритуальний танок, що гармонійно зливається з оцією прозорою темрявою... ще порух... ще помах руни,— звільнившись од ліфчика, стоїть перед ним гола по пояс, наче дикунка. Гойднулася, підійшла упритул, піднесла руки, наче в молитві.
— Боже, який ти великий! — І вже нетерпеливі пальці вивільняють його шию од гудзиків.— Та нахилися ж! — з нервовим смішком.
Тапочка покірно нахиляється, гімнастерка, сорочка наче самі собою сповзають із нього, дві гарячі долоньки охоплюють шию, вона припадає жагуче й одступа, одступа од вікна, ведучи його за собою...
Потім питала, вражена:
— Ти вперше? — І цілувала розчулено: — Боже, яке ти чудо! — І в якомусь каятті стогнала:
— Чому ти раніш мені не зустрівся?.. Чому?..
І Тапочці було її жалко. І соромно за власну незайманість...
Потім був ранок, який ледь загорався, і якась особливо тепла, затишна тиша, і юне обличчя із склепленими міцно повіками, і тихе дихання крізь ледь розтулені губи, і довірливо притулене голе плече, і по всій кімнаті розкиданий одяг. Тапочка, злякавшись, що хтось зараз зайде і застане їх разом, зірвався з ліжка, поспіхом став одягатися. Зібрав її одяг, акуратно склав на стільці, навшпиньки пішов до дверей.
— Ей!.. Ти куди?
Обернувся, зустрівся поглядом із світлими очима, що весело і трохи здивовано дивилися на нього.
— Ти втікаєш?
— Розумієш... мені треба... той...— забубонів Тапочка,— У батальйон...— Враз пригадав, що і справді призначив збір командирів на вісім нуль-нуль.— На мене чекають.
— Так рано? — спитала здивовано.— Котра година? Гапочка глянув на годинник: було пів на п’яту.
— От бачиш! — із докором сказала вона.— А хто ж мене поцілуй? •— Потягнулася солодко, вивільняючи з-під ковдри руки, сіла, не соромлячись своєї голизни, покликала Ганочку: — Йди сюди!.. А ти хотів утекти! — сказала потім докірливо. І, вередливо надувши губки, штовхнула в груди: — Тепер можеш іти... до свого батальйону противного...
І Гапочка, земйіі під собою не чуючи, пішов у батальйон...
І весь той день, і наступні дні, і тижні, і місяці навіть не полишало відчуття радісного подиву: він одружений! У нього дружина. Жінка, яку він може безборонно поцілувати, яка сама прагне його поцілунків, дозволяє робити з собою усе, що він забажає. Ловив себе на тому, що все думає про неї. Це були теплі та світлі думки, вони переповнювали Ганочку такою ніжністю, що йому весь час хотілося зробити всім людям, які його оточували,— і солдатам, і офіцерам,— щось особливо радісне: як це буває з натурами сором’язливими й замкненими, він ураз віддано закохався у свою молоденьку дружину.
Зустрічатися їм доводилося зрідка. Гапочка товкся у своєму батальйоні, на передовій, Соня ж працювала в штабі перекладачем. Та він і не подумав би просити комдива відпустити дружину до нього: при самій лише думці, що її може поранити чи вбити, його обливав холодний піт. Йому хотілося збити кожен ворожий літак, що пролітав над окопами. Хай скидає бомби сюди, хай стріляє у них з усіх гармат-кулеметів, лиш би не летів далі, до штабу, де працює дружина.
Коли ще стояли на перепочинку, Соня двічі його провідувала (про те, щоб самому появитися в штабі, Гапочка і думати не смів). Першого разу пробула кілька годин: випрала йому білизну й гімнастерку ("Сам прав?" — "Сам".— "Боже, хто ж так пере! Ти її вугіллям милив чи глиною?" — "Вугіллям",— відповів щасливий Гапочка, не зводячи погляду з запопадливих рук дружини: нічого красивішого, здається, досі не бачив); прибрала в землянці, де Гапочка жив із своїм начальником штабу ("А свинюшник завели!.. Ох, ці мужчини!"); випуштрила вістового, молоденького солдатика із поповнення, який отак занехаяв свого командира; присоромила й начштабу за його давно нечищені чоботи,— і начштабу, коли Соня поїхала, аж покрутив головою: "Ну, в тебе, комбате, і жінка!" І Гадочка з ним погодився радісно, що Соня не схожа на інших жінок,— все, що Соня робила, йому страшенно подобалося, він ладен був щомиті цілувати її,, коли б вони були в землянці самі; він із мукою думав, як йому зробити так, щоб хоч на хвилину лишитися на самоті з дружиною, аж поки Соня, навівши сякий-такий лад, сказала начштабові:
— Ви, лейтенанте, підіть погуляйте, бо нам треба про дещо договорить із капітаном... Та простежте, щоб ніхто не заходив! — гукнула вже йому в спину.