Треба мовчати про козацьку зброю перед усіма, навіть перед тіткою Марією. Авжеж, Клим Климіша кидався в криницю по козацьку шаблю, та не вдалося. Але добре, що втік, скочивши з греблі у вир. Значить, таки дістане зброю, коли ніяких поліцаїв не буде поблизу.
Звалююся снопом на тапчан, а голова гуде від радості, як дзвін на дзвіниці.
Голова гуде дзвоном, а в грудях серце калатає гарячим билом: Клим Климіша втік, тепер він на волі.
І яку верзицю ото верзуть оці жінки: в криницю кидався по свою смерть, аби хутчій померти, аби менше мучитися. Але жінки є жінки, що з них візьмеш, як то лукаво посміюється дядько Тилимон.
Бо кидався Клим Климіша в криницю по козацьку зброю, аби дістати — й захиститись від ворогів своїх.
Поволеньки засинаю, хоч голова моя дзвенить, як дзвін на дзвіниці.
Ой, ті криниці овечацькі, скільки таємниць, скільки загадок глибоких — ніхто й ніколи не розгадає!
НЕБАЧЕНІ ГОСТІ
Бабина хата під стріхою, за хатою — садок, у якому ростуть вишні та яблуні, а вже за' садком — клуня. За клунею — трохи городу, клапоть поля прилягає до городу, а вже далі — синіє щітка лісу.
Клуня скособочилася, зі стін випирають дилюки, бо глина пообвалювалася. Двері — завжди навстіж. Зі страпатої покрівлі випирають лати; житні сніпки потрухлявіли давно й пообвуглювалися від негод і шмаль-кого сонця. І старій клуні, і старому своєму обійстю баба дати лад не годна, бо, каже, що жіночі руки — це не чоловічі, а де вона візьме чоловічі руки, якщо їх нема?
Й начеб докірливо, дивиться на мене, мовляв, і мої руки — це не чоловічі.
У баби Ликори кількоро курей, і ці кури несуться чи в сінях (у кутку — за драбиною та за розсохлою діжкою, там у коші намощено соломи), або ж у клуні, або ж де-небудь у бур'янах на городі.
— Ти по гніздах сьогодні вже нишпорив? — щодня нагадує баба Ликора.
І я проворно біжу нишпорити по гніздах, бо ж завжди страх як цікаво — знеслася чи не знеслася зозулястенька, що так сокоріла зранку, чи балакуча чорна чубарка не наобіцяла марно, бо дуже запопадливо обіцяла під вікнами, чи біленька не подалася нестися по сусідах, бо та біленька — якесь чудо: все норовить не до хати принести, а з хати.
Шкода, звісно, що курей отих у баби Ликори не так багато, а тому курячі яйця в хаті начебто є — і водночас їх не вистачає.
Ниньки маю одне яйце з коша в сінях, одне яйце з полинів на межі зі Срулихою, а тицяюся до клуні... Що це таке? Завжди відчинені двері — зачинені! Дивно, і як їх зачинено? Замка на дверях не було й нема. Налягаю плечем — чи не зсередини? Хто ж їх зачинив? Не могла ж зачинити зозулястенька, що там несеться. Та й сама зозулястенька ген ходить поміж кущів картоплі, кудкудакає.
— Бабо Ликоро, — біжу до баби, — а клуню зачиненої
Баба Ликора з хатнього причілку пере в дерев'яних ночвах якесь шмаття і мовчить,
— Чуєте! — смикаю за спідницю.
— Ні, не чую, — глухо каже. — То я зачинила.
— Як? — не можу повірити.
— А так, — відповідає, не дивлячись.
— А зозулястенька там несеться, де ж вона знесеться?
— Та вже зозулястенька щось придумає, ти за неї не думай.
І — пере шмаття в дерев'яних ночвах, аж мильна піна біліє на споловілих бровах.
Перегодя кличе:
— Назбирай хмизу та бур'яну, в печі нема чим випалити!
Поправши шмаття і розвішавши в дворі поміж осокорів на сталці червоного кабеля, баба Ликора палить у печі. І не просто палить і готує їсти, а й співає! Мені дуже дивно, бо ж раз на рік співає. ("Нема голосу", — каже, хоч голос у неї, звісно, є, де ж подівся?)
— Ой там на точку, на базарі,
жінки чоловіків продавали...
Я пильно прислухаюся, як то на якомусь точку та на якомусь базарі хитрі та лукаві жінки продавали чоловіків. І ті чоловіки хотіли, щоб їх продавали? А хто ж їх купував — такі самі жінки, тільки вже інші? Й де це торжище відбувалося — в самому Овечачому? Ні, либонь, у Новій Греблі. А може, й не в Новій Греблі, а в Турбові чи в Погребищі, а тільки ж неодмінно відбувалося, бо інакше баба Ликора не стала б співати.
— Як прийдеться до ладу,
то я свого поведу
та й продам!
Е-е, тут уже баба Ликора вигадує та ще й як вигадує!
— Де ж візьмете його, — кажу, — у вас нема чоловіка.
— Знайду, — усміхається.
— То нащо вам?—дивуюся.
— Аби продати, — усміхається.
— Ви набалакаєте! — сміюсь і я, бо вона таки лукавить.
Скоро вареники з картоплею зварено, засмачено на соняшниковій олії цибулею. Всівшись на покуті під образами, їм, аж лящить, і за вуха не відтягнеш від них. А баба Ликора полумисок з варениками загортає в білу пілку — й до порога.
— Куди ви?
— Ти не один у мене, — відказує баба.
Баба Ликора любить позичати, але любить і віддавати. Якщо в неї в хаті заведеться дві пучки маку, то одну пучку віддасть комусь, якщо матиме дрібку солі, то півдрібки вділить комусь із сусідів. Хоч, може, в сусідів тієї солі чи маку стільки, що бідній бабі Ликорі й не снилося. Але вони беруть!
Баба хутко йде — й хутко повертається. Цікаво, куди вона ходила?
— Наївся, аж голова тверда, еге? — питає. — Ану гайни мерщій до Тилимона й попроси у нього тютюну й кресало.
— А він мені дасть?
— Скажеш, баба просить.
— Аж ви не курите, бабо!
— Скажеш, що хочу курити, аж вуха пухнуть. Я біжу через Овечаче до дядька Тилимона й регочу-регочу: баба послала по тютюн і кресало, бо хоче курити! Не співала, а ниньки заспівала. Прибігаю на знайоме обійстя на горбку, ген височіє дуб до неба, а довкола дуба в'ються лелеки. Тилимона десь нема, зате є тітка Ніла.
— Тітко Ніло, — кажу, засапавшись, — баба Лико-ра просить у дядька Тилимона тютюну й кресало.
— З якої це хороби їй знадобився тютюн і кресало?
— Каже, хоче курити.
Тітка Ніла починає реготати, ось тільки мені вже чомусь реготати не хочеться.
— Бери тютюн, — каже, — бери кресало. Від нашої Ликори всього сподівайся.
Загорнуті в ганчірку, беру тютюн і кресало — та й щодуху назад, аж голова тарабанить на в'язах.
Баба Ликора кладе тютюн і кресало на ослоні, та курити чомусь не квапиться. А я хоч би куди й крутнувся по хаті, в сінях, чи надворі, а все дивлюся, чи не згорнула вона цигарку та не кадить димом. Уже пополудні чогось я біжу до Тарапатого, прибігаю назад у хату — нема вузлика на ослоні.
— Бабо, де тютюн? — питаю.
— А скурила, — каже.
В хаті ж тютюновим димом і не пахне.
— А де кресало?
— А кресало само себе скресало.
Хіба щось допитаєшся в хитрої та лукавої баби Ликори?
Крадькома нишпорю скрізь по хаті — в запічку, на печі, на миснику, в скрині, під подушками на тапчані, під тапчаном. Навіть за ікони заглядаю. За іконами — курява та пучки всохлих польових квітів, а тютюну з кресалом нема ніде.
— Таж кажу, кажу, що тютюн скурила, а кресало само себе скресало!
Нехай буде по-бабиному, раз так їй хочеться. Зозулястенька, бачу, посокоріла-посокоріла біля зачиненої клуні — та и уже в сінях на коші несеться. Я з бузини біля клуні вирізаю собі пищика, щоб пищати, й раптом чую тютюновий дим. Еге ж, думаю, хтось тут курить. Обходжу довкола клуні — марно! Оббігаю довкола клуні — так само нікогісінько не видно. А дим тютюновий однаково чується в повітрі, свіжий дим. Може, від сусідів? Ні в Срулихи на городі, ні в Лабунців у садку нема нікого, хто б міг смалити цигарку.
— Бабо! — лечу до неї в хату. — Либонь, наша клуня курить!
— Схаменися, що з тобою! — дивується.
— Клуня курить, хресійбо! Вогню нема, а дим чується.
— Де ж це бачено, щоб клуня курила?
— А наша?..
— І наша не курить, ніяка не курить. Причудилося, бо ти такий, що тобі часто причуджується.
Може, хитрує баба Ликора? Таж ні, таки не хитрує й не жартує, сердита з виду, та й в очах її чомусь гнівні золоті жуки ворушаться. Авжеж, яка ж це клуня курить? Курить тютюн? Скажи кому-небу дь, то засміють.
Біжу я до річки в лози, бо так лозинового свистка захотілося, так закортіло посвистати в лозиновии свисток, а не в бузиновий, що в роті стерпло.
Прибігаю назад — немає баби Ликори в хаті. Дух її теплий чується, а баби нема. Я навіть у свисток сюркаю, може, почує, бо вже трохи недочуває. Сюркаю — і лиш зозуляста в сінях на коші злякано скрикує й щодуху тікає надвір. Ховаю сюрчок за пазухою, аби запотиличників баба не надавала.
Никаю подвір'ям туди-сюди, а як підходжу до клуні, то й завмираю.
Причувається чи не причувається?
Баба Ликора — через щілясту чути стіну — в клуні балакає.
Слів не розібрати, а голос чується. Я до дверей, а двері ж таки зачинено зсередини.
— Бабо! —шепчу зовсім тихесенько.
Мабуть, не чує, бо не озивається, а голос її і далі бубонить у клуні.
— Бабо! —вже з притиском шепчу.
І — втихає в клуні, хоч би шеберхнуло щось. А може, той голос мені причувається? Тому що сьогодні сонце жарко пече, а я на сонці нагрівся? Баба Ликора неспроста каже, що мені часто причуджується. Так, як з тютюновим димом, наче клуня здатна курити махорку, яку я приніс від тітки Ніли.
Зітхаючи, повертаюсь до хати, дістаю в запічку стару пошматовану Біблію та хімічний олівець — і розмальовую.
Я ще не знаю, що таке Біблія, але баба каже, що це Біблія. Листки її пожовтілі, а на пожовтілих листках — чудне письмо, якого я не вчитаю, бо не вмію читати. Слиню олівця — й малюю одну сторінку, слиню олівця — і ще завзятіше малюю другу сторінку, потім третю сторінку.
Вечоріє, у вікні сідає сонце, й уся хата залита промінням, що сліпуче біліє, наче спряжене в печі молоко.
— Потоп... — читаю на жовтому старому листку, складаючи літеру до літери. — Ной...
Що таке Ной?.. Хто такий Ной?.. Малюю хімічним олівцем по тому потопу, по тому Ною — і немає зараз більшої радості, ніж малювати якусь потвору, що не схожа ні на людину, ні на птицю, ні на звіра, хоч я сам собі кажу подумки, що це Корній Потуга.
А що ця потвора, не схожа ні на звіра, ні на птицю, ні на людину, таки Корній Потуга, я вкладаю пістолет у його руку.
Через поріг переступає баба Ликора, несучи оберемок торішнього кукурудзиння, і я радію з її появи, наче з другого пришестя Ісуса Христа. Я так скучив за нею, що мимоволі сльози самі бризкають з моїх очей.
— Біблію малюєш? — питає. — Ну, малюй, малюй. Зовсім не сердиться, що я шматую та малюю божу книжку, про яку й не знаю, що це божа.
Баба Ликора заходжується готувати якісь страви, розпалює в печі, раз у раз посилає мене, щоб я знадвору приніс чи соломи, чи трісок.