Тепер, коли траплялася стежка, біг бігом. Сердився, коли доводилось обминати якусь перешкоду — озеро чи скелю.
І ось він підійшов до узгір'я. Невже починається Захмарна Країна? Вибрався наверх, так і є — високогірне плато, але що тут сталося? Не видно жодної білої кулі, навіть жовті кущі повиривано, наче тут пройшов смерч!
Яворович зупинився, роздивляючись на всі боки. Забув навіть про сигнал, що марно кликав і кликав голосом мембрани. Уся місцевість вкрита трупами, і особливо багато — Синів Риби. Лежать і поодинці, ї густими лавами, але всі — головами туди, де були кулі Головатих, тобто вперед. Бій, очевидно, відбувся цієї ночі, і хоч Сини Риби зазнали страшенних втрат, — Головатих знищено до ноги.
Петро довго блукав поміж купами трупів і шматками ще недавно всесильних мозків. Жодного живого Головатого! Мабуть, і малолітні загинули у цій страшній січі... От тобі й роботи... Повалили, знищили своїх творців, своїх жорстоких богів! Загинула, зникла тиранія.
Націлюючи кіноапарат, Яворович пильно придивлявся: чи не потрапить в об'єктив Рожевий? І не хотів надибати на нього вбитого, і чомусь відчував, що саме тут скінчилася життєва дорога цього мужнього воїна. Петро догадувався, що на штурм Захмарної Країни повів довговолосих він, Рожевий, і якщо вже поліг увесь його загін, то... А може, він якимось чудом уцілів?
Пройшовши ще з кілометр по плато, Яворович побачив якісь постаті. Сини Риби! Вони кладуть на щити забитих і несуть їх вниз, певно, в Долину предків лежить їхній шлях.
— А де Рожевий? — закричав Яворович. — Де Рожевий?
Ніхто, звичайно, йому не відповів. Тоді Петро почав зупиняти їх і показувати жестами. Вони нічого не зрозуміли, кожного разу ставали до нього спиною, а коли він повертав чи просто заходив наперед, — тільки дивилися на нього своїми великими очима.
Переконавшись, що спроби ці марні, Петро махнув рукою і пішов. Чомусь вважав, що передатчик мусить бути десь тут, на плато. Може, тому, що звідси був здійснений зв'язок з "Астероїдом"?
Сигнали посилювались з того боку, де починалася країна зеленошкірих світлопоклонників.
Яворовим оглянувся на сплюндроване плато і почав спускатися вниз. Навушники так "затикали", що довелося скинути шолом. Дорога в'юнилася зигзагами. Петро пригадав урочисту процесію, Променисту...
В хащах зустрів багато венерійців, і, мабуть, вони відразу повідомили своїй жриці, бо не пройшов і з півсотні кроків, як вона вже поспішала йому назустріч. На голові тьмяніє золотистий обручик, похитуються сріблясті колючки. За нею ледве встигають "тіні".
"О людино, — почала вона, наблизившись, — певно, ти йдеш за тим, що тобі послало небо".
"Так. Де воно лежить?"
"Дарунок неба зовсім недалеко, ходім".
Вона пішла попереду, — спритна, можна сказати, — навіть граціозна, трохи схиливши свою лебедину шию і притримуючи зеленою долонею своє одіння, щоб не зачепитись. "Тіні" десь зникли.
"Ти вже знаєш, людино, — продовжувала, не спиняючи ходи, — яка доля спіткала Великого Розпорядника і всю його касту. Це тому, що він одібрав у нас твій вогонь..."
"Вогонь — велика небезпека, — замислився Петро. — Можуть знову з'явитись узурпатори..."
"О ні, людино, з цим уже покінчено! А вогонь, світло нам потрібні як символ нашого ідеалу, живе нагадування про мету. Адже без ідеалу живуть лише тварини і рослини... А ось і дарунок неба".
На зламаних деревах важко лежав великий циліндричний контейнер, схожий на ракету. Металевий парашут, яким можна було б накрити будинок, застряв поміж стовбурами і скидався на зіжмаканий зонт. В його тросах Петро побачив якийсь ящик, але це його не зацікавило. "Мабуть, продукти, — мелькнула думка. — А що ж тут — невже... невже пальне?!" Аж руки в нього затремтіли.
Так, у контейнері було пальне, а в ящику, крім продуктів, — запасна рація. Справді, дарунок неба!
ЩО ЗАДУМАЛА ЖРИЦЯ
У ящику був і лист. Не без хвилювання розірвав Яворович конверта — адже це перший лист, одержаний на Венері. Товариші з "Астероїда" писали:
"Дорогий Петре!
Ми всі дуже стривожені твоєю вимушеною посадкою. Певне, рація дуже пошкоджена, що за довгий час тобі вдалося передати лише одне коротке повідомлення, та й то на межі чутності апаратури. Але воно надзвичайно обрадувало нас! Ти сказав, що працюєш, як робот, значить без відпочинку. Ми розуміємо, що цього, певне, вимагають умови, але все-таки радимо щадити свою нервову систему. Час іще є, не хвилюйся, наш старт — через два тижні, але ми все одно ні в якому разі не залишимо тебе. Якщо тобі не вдасться встановити зв'язок і ти не повернешся через три дні..."
— Чи давно лежить тут цей дарунок?— спиав Яворович світлопоклонницю, що здивовано поглядала на білий аркуш.
"Другий день, як упало. А що то на аркуші? Думки?"
— Так, слова, думки.
"Дивно. А ми думки зберігаємо в пам'яті".
"...доведеться посадити на планету "Астероїда". Орієнтовне місце можливої посадки — район, звідки ти подав останній сигнал.
За нашими підрахунками, в тебе обмаль пального. Скидаємо балон.
Ждемо, ждемо зв'язку!
Обнімаємо й цілуємо тебе всі",— і три підписи.
Чи треба розповідати, як просяяв Петро, як забилося його серце? Перечитав листа кілька разів, а тоді, схаменувшись, запхав його в кишеню і кинувся настроювати рацію. "Зв'язок, зв'язок!" — ось що зараз найпотрібніше.
Жриця з головою Нефертіті бачила, що Людина ніби стала інакшою, в очах з'явилося сяйво, хоч обличчя і нахмурене.
А Петро, здається, зовсім забув про неї. Встановивши трапецію антени, ввімкнув апарат, надів навушники і почав гукати в мікрофон:
— Астероїд! Астероїд! Я — Метеор... — А тоді, почувши відповідь, скрикнув, як несамовитий: — Люда, ти? Людочка, Людусь... Увімкнула? Записує? Поспішила трохи. Ех, коли б ви знали, що я тут побачив!.. Рослини? Тут не тільки рослини, тут...
Яворович почав швидко і досить-таки безладно розповідати про все бачене і пережите. Згодом, коли плівка із записом його слів і дихання була доставлена на Землю і передавалася всіма радіостанціями світу, ніхто й уваги не звернув на хаотичність розповіді — такий неймовірно фантастичний був її зміст.
— Тепер переді мною нелегке завдання: доставити пальне до літака. Але я... ми впораємось (він подивився на жрицю і чомусь усміхнувся). Рацію перенесу на літак. Як тільки буду готовий до старту — повідомлю. Зараз тут пораджуся про транспортування пального. Зробімо перерву. Та так, може, на півгодини чи на годину. До побачення. Обнімаю і цілую всіх! Ех, як я за вами скучив...
Клацнув вимикач, погасло зелене око індикатора.
Обернувся до жриці — вона сиділа в глибокій задумі.
— Тут — їжа для моєї птиці, — поклав долоню на металевий бік балона з пальним. — Чи зможуть ваші... тобто... допомогти перенести далеко-далеко... до літака.
"Я зрозуміла. Ми допоможемо, але..."
— Що?
"Повідомлю потім".
І як він не допитувавсь, що означає оте "але", — не призналась. Зрештою він махнув рукою і почав обговорювати конкретні можливості транспортування важкого контейнера. Може, вона запропонує використати Голомозих роботів? Петрові чомусь не хотілось цього робити.
Мабуть, на мовчазний поклик своєї жриці до контейнера підійшло кілька юнаків. Нехотя, без особливого ентузіазму подивилися, але жоден з них навіть не доторкнувся до балона.
"Скажи куди, — звернулася в думці жриця, — доставимо".
— Але ж він дуже важкий!
"Не має значення".
— Віддаль величезна, треба йти щонайменше цілий день...
"Перемістимо хоч до антиподів".
— Антиподи? — здивувався Петро. Він думав, що все вже на Венері знає. — Які вони?
"Це... — жриця чи не знала як пояснити, чи, може, не хотіла. — Це... такий експеримент Великого Розпорядника. Ти ще побуваєш там, людино, і побачиш".
Петро знизав плечима. Звичайно, Венера буде вивчена вся, можливо, навіть тепер... Але чому вона не хоче сказати? Петрові спало на думку, що експедиція ж їхня може вільно затриматись на рік! От повернеться він на "Астероїд", доповість керманичу... Атмосфера придатна для життя, навіть запасу продуктів не треба. А можна лишити тут наукову станцію... з людьми. Так. Але балон все-таки необхідно перетягти до літака...
Він почав пояснювати жриці, де стоїть апарат. Головний орієнтир — Долина предків у Країні Щитів. Усе вона зрозуміла якнайкраще, мабуть, в її пам'яті є детальна карта.
Юнаки під час розмови стояли мовчазні, потім, очевидно за її наказом, пішли. Невдовзі повернулись, несучи половинки розчахнутої вздовж деревини. Причому середина з тих половинок була вибрана, і вони скидалися на довгі ночви.
Петро з цікавістю ждав, що вони робитимуть далі.
Поклали одну половинку торцем до балона, підсунули під нього, і він лежав тепер, як торпеда перед пострілом. Один (один!) юнак нахилився і почав легко пхати, балон посунувся до другого кінця. А там поклали, торець в торець, другу половинку, на яку він легко сковзнув... Уже був метрів за п'ять чи шість від того місця, де лежав спочатку! Деревину, яка звільнилася, перенесли наперед, і все повторилося знову.
Яворович помацав "люльку" — внутрішня поверхня ковзька, ніби змащена якимось спеціальним мастилом. Здорово, молодці!
— А плато? — обернувся до жриці. — Як же через високогірне плато?
"Через плато переносити не будемо".
От тобі й на!
— А як же?
"Це забере багато часу. Поведуть по ярах. Не треба боятися, що їжа загине, скоро вона буде там, коло птиці".
Юнаків з балоном уже не видно було за деревами.
"Ти дивись... — ворухнулось у Яворовича. — Вміють працювати, хоч і необхідності не було! А може, й була, хто його знає. Житла, храми, які-небудь греблі... Та навіть збирання готових плодів..."
"Ти маєш рацію, людино, ми вміємо працювати Розум не може існувати без праці".
Петро подивився на неї з повагою. Вона підвелася і пішла в той бік, куди юнаки попхали балон. "Щось вона замислила"... — подумав Петро.
Знову ввімкнув рацію і, почувши мелодійний голос Людмили, розповів про спосіб транспортування балона, про свої сподівання продовжити експедицію... Там, на "Астероїді", в радіорубці зібрався увесь екіпаж, і всі вітали Петра. Керманич наприкінці сказав:
— Якнайшвидше повертайтесь, Яворовичу, тут все обміркуємо.
Людмила ще пожартувала про "Венерійську русалку", а Петро подумав, що якби керманич залишив їх удвох на станції, то тут уже гордовита Людусь...