Бо на розв'язання найпоширенішої формули: х + у = любов віддає часу зовсім мало. Хоч він і не аскет, навіть Дмитро Іванович якось зустрічав його у кіно з високою білявою дівчиною, але Вадима ніколи не кличуть до телефону з двозначною посмішкою лаборантки, він не скрадається тихцем з роботи й не приходить на роботу заспаний, з слідами губної помади на комірі сорочки. Як, скажімо, Євген Лісняк, котрого той же Вадим називає не інакше, як запрограмованим на кохання. Всі сили індивідуума вкладені туди, на інше темпераменту й енергії лишається зовсім мало. Недарма ж Євген ще й матеріалу не зібрав на кандидатську дисертацію.
А притому Вадим вродливий надзвичайно, дівчата так і пасуть його очима. Можна сказати, він вродливий аристократично.
— Вадиме,— якось сказала Світлана Кузьмівна,— ти мені здаєшся схожим на Доріана Грея.
На що Вадим ґречно, хоч воднораз підкреслено театрально, вклонився і відповів:
— Сподіваюся, у своєму компліменті ви не сягаєте далі портретної схожості.
Вадима довгасте, блідувате обличчя, прямий, рівнин ніс, виразні губи, які зараз приязно усміхалися Марченку. Вадим мав наміри щось сказати, може, висловити те, що висвітлював його усміх, але стримався. Він не хотів, щоб Дмитро Іванович витлумачив його слова як підлабузництво.
Марченко зайшов до кабінету. Кабінет — з лівого по коридору боку, перша кімната од сходів. У кабінеті панував запах сірководню та ацетону, він його ледве відчував, він звик до нього, бо це був другий запах життя, а може, навіть перший, а отой — трави, цвіту — став другим, адже про нього тільки мріялося й говорилося й рідко коли ним ласувалося. Проте він прочинив вікно. Свіжий вітер гойднув цупку жовту фіранку, прошелестів паперами, підняв на столі кілька аркушів, але не мав сили скинути їх. Марченко боявся протягів — у цій вузенькій довгій кімнаті завжди тягло, проте сьогодні він залишив розчиненим вікно, а не кватирку, як завжди.
Сів за стіл, дістав сигарету. Перекинув одразу три листочки на календарі (ого, скільки зібралося). Сьогодні п'ятниця, восьме травня. Робив усе звично, майже несамохіть. І робочий спокій, який пойняв його, теж був буденний, звичний. А от відчуття, як йому починати день, ясніше, ніж завжди. Мислено обіймав увесь плацдарм, де мала розпочатись підготовка до штурму,— так трошки іронічно, але іронія тільки у визначенні, а не в суті,— подумав про лабораторію і про те, що мали зробити. Оцей кабінет, кімната і кілька сусідніх — весь відділ — лабораторія, як називали вони по-старому, були його світом. Досконалий і недосконалий, але якоюсь мірою, якою це може бути залежне од людини, витворений ним. Не тим тільки, що вперше очолив цю лабораторію, можна сказати, створив її, адже саме з його роботи, з його докторської дисертації вона одбрунькувалася од лабораторії білкових компонентів, що й теми розробляв він, і приймав на роботу співробітників, і навіть закупляв обладнання. Звичайно, проблему зачинав не він, вона назріла в світі, над нею працювали на всіх континентах. Але все оце: і проблема, і теми, і навіть апаратура (до речі, досить нужденна, як на сучасний рівень) були його світом. Не володінням, а світом, від якого залежав, який уже мовби існував сам по собі, хоч він і створив його. І навіть був його центром, його осердям. Справді, він був мовби... запалювальним механізмом у машині. Він надавав цій машині певних обертів, змушував людей і самого себе працювати енергійніше, мізкувати, докопуватись, шукати — йти далі. Примушував, отже, не як керівник, не як начальник, а як осердя цього агрегату, його запалювальна частина, його якір, що крутить усе довкола. Одначе він усвідомлював, що йому треба так матися, "так крутитися", і дотримувався заданого ритму свідомо. Притому він у хвилини абстрагування мав на це своє власне пояснення, свій легенький кпин: "Робота створила людину і мусить рятувати її й далі від свого ж витвору — холодної роботи розуму". Це справді був майже жарт, бо яка б холодна не була робота мозку, вона породжувала відчуття вдоволення, запалювала пристрасті, принаймні він не знаходив початку й кінця, це був один навічно замкнений цикл. Особисто для нього та й, мабуть, для багатьох людей вона стала метою. І на цьому кінці жарт втрачався зовсім. Люди не змогли б жити без роботи. Либонь, вони побожеволіли б без неї. Вона зорганізовує їх, стає самим життям. Навіть вихідні, відпустка солодкі, бо є робота, їх можна не використовувати, як не використовував він, ними можна тішитися в думці, виконуючи роботу, лаючи її, а коли, може, й проклинаючи.
І ось — перша затяжка. І захмеліла, приємно затуманилась думка, обвинулась якоюсь химерною оболонкою, віддалилася, проступила розмитими контурами на відстані; він надміру упевнено (це фіксував, хоч і не міг зупинитися) думав, що те, над чим билися півроку, розплутають ось тепер, у найближчі дні. Вони візьмуться... Він перекроїть усе наново...
Без того вони не могли йти далі, не могли вийти на гребінь, на свій перший значний гребінь, підсумувати, а точніше — перевірити зроблене. Поки що він не міг покласти на стіл інститутської вченої ради ніяких вагомих результатів. Навіть ніхто не знав, є вони чи їх немає зовсім, не знав доконечно й він, завідуючий відділом Дмитро Іванович Марченко. їхня проблема поки що в площині чистої теорії; величезний ланцюг, загальна схема відома всім, а як вона здійснюється — те невідомо. Кожен новий рік, кожна нова наукова конференція приносять нові докази, нові уявлення, які часом ламають старі, відкидають до порога, змушують починати спочатку... Якщо сказати відверто, вкрай одверто, їм усім разом невідомо, чи розв я-жуть її колись люди. Ні, таки розв'яжуть, тільки, можливо, не на такому науковому рівні. Сьогодні ж навіть неозброєним оком бачилося більше пунктирів, ніж суцільних ліній, більше проваль, ніж містків. Та й чи там покладені ті містки? Чи пройдуть по них туди, куди треба?
Проблему, над якою працювала і його лабораторія і яка нещодавно стала найактуальнішою в світі, він сам пояснював дилетантам, людям з жінчиної роботи або своїм колишнім товаришам дитинства (здебільшого вчителям і військовим) трохи з іронією, що не ображала слухачів, ані принижувала, ані возвеличувала роботу, а тільки висвітлювала в ледь химерному світі його самого, й то через те, що, мовляв, не може доладне розповісти,—так: фотосинтез — це ось хліб, і картопля, огірки і салат під оцю горілку, ти і я, зрештою, і повітря над нами. Бачиш оці зелені пагони цибулі? В них сонце. Вони росли, перетворюючи його енергію. "Рослина — це Прометей, що краде вогонь з неба". Це сказав Тімірязєв. А як саме краде, чого листочки ростуть, ми й шукаємо. Декотрі з найнецеремон-ніших, тих, що не боялися виставити себе профанами (здебільшого вчителі-літератори), запитували: для чого?
О, то було, на перший погляд, просте, а насправді зовсім не просте — хоч цього не осягали ті, що запитували. Не цим, зовнішнім,— для чого оті колби, поліерографи, епікарди — всілякі інші установки. Тут він відповідав легко:
щоб стимулювати цей процес або й відтворити його штучно в лабораторних, а далі заводських умовах, змоделювати і таким чином урятувати людство від загрози голоду кисневого і звичайного, нагодувати не тільки тих, що живуть зараз, а й тих, що житимуть через п'ятдесят років, оті шість мільярдів, які без цього справді не прохарчуються, яких чекає катастрофа.
Але за цим стояло й щось інше, особисте, власне його і, як здогадувався, не тільки його, а й кожного працівника лабораторії і, мабуть, усіх інших учених, які працюють над цією чи подібними проблемами, де немає остаточного результату, а може, й не буде до кінця життя. Воно пов'язувалося з отим — роботою як сенсом життя, його метою. Тільки про це ніхто не говорить. Відповідь має десятки означень, закодованих формул, за якими скрізь і завжди стоїть людська душа, її вічне поривання, її страх і захоплення світом. Коли він починав про це думати, йому іноді здавалося, що ось зараз у його голові зіскочить якийсь тиблик і він збожеволіє. Він про це думав не раз. Почав думати з якогось часу. Він майже щодня натикався в наукових журналах, дисертаціях на такі чи подібні формулювання: "На декілька поколінь нам доведеться відмовитись...", "Через декілька поколінь ми зрозуміємо природу цього явища..." І тоді мимовільно зривалося з мислі чи, може, майже позасвідоме з душі: для чого? (Таке ж і зовсім не таке, як задавали йому не обізнані з проблемою знайомі). Хто — ми? Ти, якого через півстоліття вже не буде, вже не буде й спомину по тобі? Отож прикидаються ті, хто пише ці рядки, камуфлюють свої думки чи кажуть правду? Прикидаєшся ти сам чи теж так думаєш? Болієш тими поколіннями? І чи можна щиро боліти за прогрес узагалі? Адже, одірваний од конкретної людини, він абсурд. Абстрагований од неї чи доведений до рівня, коли замінені, закодовані всі людські чуття, всі емоції — любов, ненависть... Тоді це буде те ж саме, що саморозвиток машин. Дехто, та, власне, є такі і в їхньому інституті, так і кажуть. Тоді для чого прогрес? Саморозвиток землі, однієї з планет? Але ж їх мільярди. Розвиваються, щоб загинути...
Він помічав, що його думка вивільнюється, повзе кудись убік. Що він мимоволі уникає відповіді, яку конче повинен знати для себе. І не тільки тому, а може, й зовсім не тому, що нині всі вони, люди, підійшли щільно самим своїм існуванням до цих проблем. Чистого повітря, води, їжі. Що провідні вчені, державні діячі дедалі частіше перечіпляють-ся через них практично. А саме через те, що його власне життя, його робота були втягнені в цю проблему, як кожна молекула води втягнена в лійку, в яку рине вся вода. Для чого я роблю оцю роботу? Так я опікуюся тим, що через півстоліття шести мільярдам людей нічого буде їсти? Чого я хочу? Що я стверджую? У мене є друзі. Я хочу добра дітям. І вже бачу в уяві внуків. Знаю: буду любити їх. Як декотрі з моїх ровесників, що вже мають внуків, люблять їх неймовірно, дужче, ніж своїх дітей. Може, тому, що коли наші діти малі, ми самі ще молоді й більше думаємо про себе. А тут думка вже переключається... То я роблю для них? Мабуть, і для них. Тоді чого я прагну, насолоди?
Так.