I той старий садок став для його веселим, поетичним, фантастичним. Йому здавалося, що вiн от-от знов побачить десь в гущавинi, в срiбному туманi iнею ту панну, легеньку, делiкатну, з прозорим личком, з палкими очима.
"Вона зирнула на мене кiлька разiв, — подумав Виговський, — i навiщо я убрався в буденну старовизну? Посланцi неприємнi менi гостi, i це я для їх натяг полинялий кунтуш. Ото якби було знаття, що побачу таку цяцю! Убрався б напродиво в найдорожчий кунтуш!"
Владика вже входив в келiї. За ним iшли бояри та козацька старшина. А Виговський неначе не бачив тiєї процесiї, забув навiть про неї i все оглядався на ту стежку, котрою вийшла з садка молода панна, все неначе бачив її постать, закутану в темно-червоний кунтушик, оповиту смугами бiлого горностая. Йому все здавалося, що вiн от-от углядить її кораловi уста i лелiйне личко десь мiж срiблястими делiкатними пушинками iнiйного туману.
"Ця зустрiч не минеться менi дурно. Щось буде, а що буде, того я й сам не вгадаю. Серце моє й досi спало, неначе було пригноблене походами, битвами, та канцелярською роботою, та палкими вередливими вихватками гетьмана Богдана. Почуваю, що моє серце якось раптово прокинулось тут, на волi, серед пишних церемонiй, серед празникового блиску й сяєва, серед вольного натовпу гуляючих людей, в срiбному туманi iнею, де майнув її легкий м'який лелiйний вид. Я в Києвi тепер вольний, як школяр на вакацiях. Я знайду її i довiдаюсь, хто вона", — думав Виговський, вступаючи позад усiх в низькi, тихi й привiтнi митрополитськi покої.
Увiйшовши в келiї, митрополит скинув з себе архiєрейську мантiю i обернувся до образiв, котрими була заставлена стiна в просторнiй свiтлицi. Печорський архiмандрит Йосиф Тризна прочитав молитву перед трапезою. Митрополит попросив гостей сiдати за понакриванi столи. Виговський сiв за стiл, а з його думки не виходила несподiвана зустрiч з якоюсь незнайомою чарiвною панною. Вiн через силу слухав, про що балакав Бутурлiн з митрополитом, одповiдав коротенько й неохоче на запитання Бутурлiна, сидiв задуманий, а перед ним все манячiв чарiвний вид панянки з темними очима.
"Ця зустрiч не випадком трапилась. Це моя доля стрiла мене сьогоднi несподiвано серед празникового блиску i вразила моє серце", — думав Виговський i насилу дiждався кiнця парадового обiду.
Розпрощавшись з митрополитом та посланцями, наговоривши посланцям багато красномовних слiв, Виговський вийшов з келiй на цвинтар, де козак держав за поводи його коня. Вiн сiв на коня i покатав до свого брата Данила Виговського, котрий тодi пробував з жiнкою у Києвi, посланий гетьманом по вiйськових справах, i проживав у домi старого Євстафiя Виговського. Невеличкий домок був власнiстю батька Iвана Остаповича, старого Євстафiя Виговського, котрий тодi проживав в Києвi. Домок стояв на Старому Києвi за софiйською оградою, де в тi часи переважно жили православнi й католицькi дворяни та магнати. Iван Остапович i Данило вважали це житло за своє власне i, пробуваючи в Києвi, жили в старого Євстафiя, як у себе вдома. Данило недавно тодi оженився з старшою дочкою гетьмана Богдана Катериною.
Вже надворi сутенiло, як Iван Остапович вскочив конем в просторний двiр старого Євстафiя Виговського, кинув поводи козаковi i пiшов в невеличкий дерев'яний дiм, де його привiтали од щирого серця брат Данило з жiнкою. Катерина посадила його за столом на покутi i все розпитувала про обiд в митрополита, про посланцiв. Виговський одповiдав з неохотою.
— Чи не слабий ти часом, Iване Остаповичу, що сидиш смутний та невеселий? Нi розмова, нi їжа не йде тобi на душу? — питав його брат.
— Може, й слабий, та не вгадаю, на яку слабiсть, — обiзвався Iван Остапович. — А може, я втомився од тiєї тяганини, що випала на мою долю сьогоднi, — сказав Виговський, сiдаючи за вечерю.
— Та розкажи ж бо, Iване Остаповичу, як обiдали посланцi в митрополита? — питала в його Катерина.
— А як же обiдали? Печорський архiмандрит прочитав молитву, митрополит поблагословив трапезу, усi посiдали за столи та й обiдали, — знехотя одповiв Виговський.
-Що ж таке ви їли? якi потрави? чи багато було потрав? чи добра була страва? — питала цiкава та говорюча Катерина.
-Оцього я вже тобi не зможу розказати. Щось таке їли, їв i я, але що їли, того вже я не пригадаю.
-Невже-таки не пригадаєш? Та розкажи-бо! —чiплялась Катерина.
-Чимсь закушували пiсля горiлки,.. здається, був кав'яр, а там далi був борщ з карасями, а потiм... я вже й лiк погубив тим потравам, бо обiд був довгий, як лiтнiй день. Менi аж обридло сидiти за столом.
— Отже, ти чимсь не вдоволений... Чи не трапилось там, часом, чого за обiдом? Може, ти занедужав через той обiд, що все позабував? —говорила Катерина й дивувалась.
Вона знала, що Iван Остапович любив побалакати, все скрiзь примiчав, все навиглядав i вмiв чудово про все оповiдати. Катерина любила слухати його жваву веселу розмову, а сьогоднi Iван Остапович неначе затявся говорити й розказувати, та ще й про таку цiкаву рiч для киян як обiд в митрополита для значних царських бояр.
-Може, Iване Остаповичу, це на тебе наслано? Там же була сила усякого народу, i приязного для тебе, i ворожого. Може, це тобi сталося з пристрiту? Ти значний чоловiк на Українi, а там же на тебе зорило стiльки усяких очей! — сказала Катерина.
— Ох, зорило багато усякових очей! Ти, Катерино, трохи вгадала, — обiзвався Виговський, i знов перед ним майнули пишнi очi i лелiйне личко кругловидої панянки.
— А я тут ждала, як Бога з неба. Сидячи в хатi думала: ото вислухаюсь сьогоднi про усякi дива, якi там були на обiдi. А ти мовчиш, неначе води в рот набрав, — говорила весела Катерина.
— Нехай, Катерино, я завтра тобi розкажу про усякi потрави та розмови на тому парадовому обiдi, а сьогоднi я зараз ляжу спати та дам такого хропака, якого, певно, завдадуть i московськi пузатi бояри пiсля судакiв, та осетрiв, та усяких наїдкiв.
-Невже-таки всi вони пузатi? — сказала Катерина зареготавшись.
— Усi не всi, а було троє таких, що й на одну паровицю не вкласти, — сказав Виговський.
Данило Виговський, високий сухорлявий чоловiк з гострими розумними очима, осмiхнувся з-пiд пухких довгих вусiв одним кiнцем рота, скрививши уста навскоси; вiн знав, що Iван Остапович не любить московських бояр як людей грубих i неосвiчених i готовий пiдiймати їх на смiх.
— Сьогоднi вранцi я сидiла коло вiкна, а митрополитський кухар нiс з торжка такого здоровецького коропа, що хвiст волiкся по снiгу. Iване Остаповичу! чим був начинений той короп? Чи рижом та грибами, чи рижом та родзинками? — обiзвалась цiкава Катерина.
— Їй же богу, сестро, не пам'ятаю! Чимсь був начинений, але чи гречаною кашею, чи рижом з грибами, чи половою та клоччям, цього не пригадаю, — сказав Виговський осмiхаючись.
— Ну! якби половою та клоччям, то ти б таки примiтив, яке воно на смак, — сказала Катерина i зареготалась дрiбним смiхом. — Ет! сьогоднi я нiчого не допитаюсь в тебе, ти чогось неначе зварений в окропi.
— Катерино! та й цiкава ж ти, нiгде правди дiти! Дай братовi спокiй, — обiзвався з кутка Данило Виговський, примiтивши, що Iван Остапович сидить понурий.
— Ото цiкава я знати, про що говорили посланцi з митрополитом. Мабуть, їм не припало до вподоби, що митрополит та значнi духовнi особи не присягали на пiдданство царевi, — сказала Катерина, котру брала навiть нетерплячка, що стосувалось полiтики, бо в тi часи загального полiтичного зворушення на Українi, коли все народне життя зворушилося до самого дна, полiтикою цiкавились не тiльки козачки, але навiть селяни й молодицi, щоб стояти напоготовi до оборони своїх iнтересiв i свого життя. В той небезпечний час усi практичнi, аграрнi й релiгiйнi iнтереси усього суспiльства часом залежали од однiєї битви козакiв з поляками, од якогось одного пункту полiтичної умови Богдана з Польщею. Усi стояли нiби на повсякденнiй сторожi i мусили бадьористо й невсипуще стерегти себе од усякої напастi.
— Йди спати, Iване Остаповичу, а завтра розкажеш i менi, про що там була розмова мiж Бутурлiним та митрополитом. Менi це цiкаво знати; ти знаєш, що я не люблю московських гордих, темних i грубих бояр, як i ти, — сказав Данило Виговський, позiхнувши i хрестячи рота.
Вiн встав, засвiтив свiчку i повiв Iвана Остаповича в кiмнатку.
Цей кабiнетик був невеличкий та тiсний. По стiнах були почепленi рушницi та пiстолi. Iван Виговський лiг на тапчанi, запалив люльку i кинув очима по стiнах. Кабiнетик, прикрашений збруєю, здавався йому тепер неприємним. Iван Остапович не любив вiйни, хоч служив в козацькому вiйську Богдана i не раз бував в битвах. Його думки перелiтали в тихi митрополитськi покої, обвiшанi полицями з книжками, затiненi старими волоськими горiхами та яблунями. Душа його забажала спокою й тишi, яка панувала в тих тихих покоях. I несподiвано перед ним виникло наче з срiбного туману бiле личко, яснi-яснi очi пiд густими тонкими бровами. Тi очi нiби дивились на його, доки вiн не заснув мiцним сном чоловiка, стомленого доброю промашкою до Києва, вештанням та турботами цiлого того дня.
Другого дня за снiданням Виговський, добре виспавшись, став багато веселiший. Вiн вдоволив цiкавiсть брата й невiстки i все оповiдав про парадовий обiд посланцям та про розмову митрополита з посланцями. День був погожий, сонячний. Низька свiтличка, обставлена по-старосвiтському, стала веселiша, i Виговський, добре поснiдавши, пiшов в кабiнетик одягатись.
Того дня мiський бурмiстр з райцями, вiйт з лавниками та ремiсничi цехи давали посланцям обiд в мiськiй ратушi, i Виговському треба було для церемонiї та пошани стрiнути посланцiв перед ратушею. Цього дня Виговський довго прибирався та чепурився, надiв новiсiнький синiй жупан, накинув поверх його обшитий золотими шнурами червоний кунтуш з вильотами, взувся в червонi сап'янцi, надiв шапку набакир, скочив на коня i насилу встиг стрiнути московських посланцiв коло ратушi. Усi ремiсничi цехи вже стояли перед ратушею з своїми корогвами. Корогви маяли на вiтрi i червонiли здалеку на сонцi, неначе грядка маку, котрий ніби якимсь дивом зацвiв серед майдану засипаного бiлим пухким снiгом. Незабаром прибули й посланцi. Довбиші вдарили в бубни.