І, здається мені, тікаєш ти від роботи. Значить, нам треба розлучитись... назавжди... Знатиму — нема в мене чоловіка.— Вона підвелась і, дивлячись йому в лице, сказала: —
Прощай, Ваню. Сам своє щастя губиш. Не в курені воно — в колгоспі щастя наше... І я тебе чекатиму...
— Ну що ж!.. Подумаю... Прощай...
Він вийшов на дорогу, а вона стояла в густому гіллі липи, і простягнена рука її немовби затримати його хотіла іще хоч на хвилину.
— Ваню!.. Іване Петровичу! Зупинився. Підійшла до нього Катерина.
— Забула зовсім. Гостинець я тобі приготувала.— Вона дала йому загорнутий в газету пакунок.— Візьми. І не муч себе, перебори свої гордощі й сором. У колгоспі, коли хочеш, слово за тебе скажу, тільки повертайся додому. Я ждатиму тебе, Ваню, ждатиму...
Пішла, а Іван стояв на дорозі, дивився їй услід. Дедалі все меншою ставала жіноча постать. Закривали її віти дерев, крізь них біліла ще якийсь час нова квітчаста хустка, а потім і вона зникла з очей. Тільки тоді Іван розгорнув газету і побачив у ній льняну сорочку. Ще раз глянув на дорогу, але там уже нікого не було. Та несподівано його увагу привернула до себе галка. Розгорнувши крила, закружляла над зваленою липою, де стояв навпіл розламаний стовбур з чорним дуплом. Потім з'явився ще один птах, і закричали, й закружляли вони вже обоє разом.
Зрозумів Іван, чого в'ються птахи. Витяг з пазухи галченя, посадив його на липове гілля, а сам рушив до лісничого.
Крок його ставав дедалі швидшим, а позаду, над липою, все ще кружляли птахи, і їхній крик далеко линув над притихлим лісом, завмираючи в хащах.
1933