Якщо той не хотів вставати, то журавель своїм довгим дзьобом смикав ковдру. Хлопець уже знав, що в такому випадку негайно треба вставати, коли не хочеш мати синців на тілі. А ще полюбляв Журавка скубати Олеся за біляву чуприну.
Хлопець вмивався, а птах підходив до відра, опускав туди рудувату голову і бризкав водою на своє сіре пір'я.
Снідали разом: Олесь — за столом, а журавель — поруч, на підлозі, з глибокої каструлі.
Так було кожного дня...
Потім вони йшли вулицею: попереду — корова Ракета, а позаду — Журавка та Олесь. Ім'я сподобалося журавлеві, і він завжди відгукувався на голос хлопця.
Журавка так прив'язався до Олеся, що не відставав від нього і тоді, коли той біг завертати корову, щоб не наробила шкоди. Хлопець розмахував руками, лякаючи Ракету, і птах на бігу теж вимахував крильми.
З Ракетою Журавка не дружив. Він був пастухом суворішим за Олеся. Раніше корова могла скубнути жмут конюшини, солодкої кукурудзи чи бурячиння. А відколи з хлопцем почав ходити журавель, їй цього не вдавалось.
Якось, коли Олесь грався з Журавкою, корова кинулася до конюшини. Тільки висунула язик, щоб захопити жмут пахучих стебел, як де не візьмись, поруч став журавель і злегка клюнув її дзьобом у морду. Ракета так розгнівалася, що, наставивши гострі роги, пішла у бій.
Та Журавка не злякався. Він підскочив, вмостився зверху на корові і почав клювати її то між рогами, то у шию. Ракета бігала по конюшині, молотила себе довгим хвостом по спині, але зігнати причепу не могла. Коли ж вибігла на пасовище, то птах злетів на землю.
З того часу корова стала боятися журавля.
Із пастушків Журавка виділяв Андрія. Той ніколи не дражнив його, частував то жабою, то ящіркою, то рибкою.
Того ранку пастушки, як завжди, радісно зустріли Олеся і Журавку.
— Журавко! Журавко!— гукали хлопчаки.— Ось жаба! Лови ящірку!
Та гордий птах став серед пасовища на одній нозі і не звертав ніякої уваги на хлопців. Коли Микита підніс Журавці до дзьоба жабу, той сердито курликнув і дзьобнув його по руці— Хлопець ойкнув, а пастушки засміялися.
— Так, Журавко, так його!— гукнув Андрій.— Нехай не розорює пташиних гнізд.
— Сам ти розорюєш!— огризнувся Микита.
— Неправда,— сказав Андрій.— Журавка зразу тебе впізнав. Мене він не буде клювати. Дивись.
Андрій присів коло журавля і ласкаво:
— Журавчику, будеш їсти?
Журавель тихо курликнув і потягнувся дзьобом до торбини, в якій щось ворушилося. Скоро хлопці побачили, як птах витягнув невелику ящірку, кинув її на землю і почав нею датися.
Раптом птах сердито курликнув, розбігся, злетів над землею і опустився перед Ракетою, яка саме підкрадалася до кукурудзи. Олесь завмер. Це вперше журавель знявся так високо в повітря.
— Скоро Журавка свисне Олесеві з неба,— засміявся Микита.
— Тобі що до того?— неприязно буркнув Олесь.
— Жаль журавля.
— Жалійка знайшовся,— зневажливо сказав Андрій і одвернувся від Микити.
Пастушки дивилися туди, де, наче вартовий, ходив Журавка, ніби охороняючи кукурудзяне поле від худоби. Микита підійшов до засмученого Олеся і порадив:
— А знаєш, що моя бабуся зробила, коли курка перелітала через огорожу? Вона підрізала їй крила — і курка навіть не пробувала більше літати.
— Ну, і що з того?— запитав Олесь.
— Підріж крила Журавці — і він не полетить від тебе.
— Що ти сказав?— злякано скрикнув Олесь.— Журавці крила підрізати? Як курці?
— Хлопці!— гукнув Андрій.— Давайте рудому Микиті язика підріжемо! У кого є ножик?
— У мене! У мене!— галасували пастушки, витягаючи з кишень і торбинок ножики.
Микита позадкував, а потім чкурнув, лише підошви у черевиках замелькали. Хлопці ж реготали, аж за животи бралися, свистіли і вигукували:
— Тримай його! Ого-го-го! Тю-тю-тю!
Журавка тим часом злетів у синяву неба, довго кружляв над пасовищем, ніби випробовував силу і міць своїх крил. Коли втомлений опустився біля Олеся, той пригорнув його до грудей, погладив по голові і пошепки:
— Ну, як, Журавко?
І здалося хлопцеві, що птах зрозумів його, бо у відповідь ласкаво курликнув.
Олесь знову пішов до школи. І кожного ранку Журавка будив хлопця. Потім разом виходили на вулицю. Олесь помітив, що прохолодні ранки почали хвилювати птаха, він частіше став поглядати на небо.
На шкільному подвір'ї їх зустрічали дітлахи. Журавка вже звик до галасливих друзів Олеся, поважно походжав по волейбольному майданчику, заглядав у квітник, у сад.
Якось Журавка навіть зайшов з Олесем до класу, постояв коло парти, поки хлопець вішав на гачок ранець, і вилетів через відчинене вікно.
Як тільки лунав дзвоник, журавель хитав головою, ніби прощався з хлопцями, потім злітав у небо, кружляв над школою і зникав за високими осокорами...
А одного дня Журавка не повернувся додому. До пізнього вечора виглядав його Олесь, навіть забув про уроки. Батько, що якраз був удома, гримнув на сина:
— Ти чого не готуєш уроки?
— Я вже, тату,— сказав неправду Олесь, крадькома зиркаючи в притьмарене сутінками небо.
— Щось мені не віриться, парубче,— усміхнувся у вуса батько.— Чи не Журавку виглядаєш?
— Так.
— Не повернеться він, сину. У вирій полетів.
— Ви бачили?
— Його родичів бачив учора. Багатенько зібралося їх на болоті.
— Може, й Журавка там?
— Може.
— Хоч би ще раз його побачити.
18
Побачиш,— впевнено сказав батько.— Весною прилетить.
— І нас не забуде?
— Може, й не забуде. Твій Журавка розумний,
справжній друг.
Батько підійшов до сина, поклав на плече руку:
— Жаль?
— Жаль.
Вони стояли і поглядали у небо, де засвічувалися перші зірки.
* * *
З того дня, як журавель покинув рідну домівку, Олесь майже щодня виглядав його. Прийде з школи, нашвидкуруч приготує уроки — і гайда на подвір'я, у садок, у поле. Йде стежкою чи зупиниться де, очима ж зорить у небо, проводжаючи то білі струни бабиного літа, то сірі хмаринки, що повільно відпливали із позолоченого осіннього краю до далекого сонячного вирію.
Андрій розумів Олеся і намагався хоч як-небудь розважити свого друга. Якось, повертаючись із школи, він запропонував:
— Гайнемо до болота?
— Зараз?— запитав Олесь і зупинився.
— Так.
5— Гайда!— зрадів Олесь і гукнув: — Доганяй!
Хлопці побігли вузькою вуличкою, з обох боків якої звисали довгі колючі батоги дерези. Добре захекавшись, вони зупинились аж під густими вербами, котрі великим обручем обхопили спокійне плесо ставка, на якому розкошували величезні табуни колгоспних гусей та качок.
Друзі поминули ставок, мовчки вибралися на горб, потім спустилися у видолинок і, сполохавши зграю шпаків з просяної стерні, повільно побрели до величезного болота, вкритого темно-зеленими чагарниками верболозу, осокою, татарським зіллям та різнотрав'ям. Де-не-де серед купиння виблискували на сонці невеликі озеречка-блюдечка.
Над болотом зрідка шугали пташки, інколи порушувало тишу якесь таємниче шарудіння. Андрій взяв велику грудку землі, розмахнувся і з усієї сили кинув у густі хащі. Через хвильку знялося кілька крижнів і, пролетівши низько над болотом, опустилися за високою стіною верболозу. Андрій знову нагнувся, щоб взяти грудку, та Олесь зупинив його:
— Не полохай птахів.
Хлопці ще постояли трохи і повільно побрели додому. Вже наближалися до села, коли раптом Олесь запитав:
— А де той вирій, куди полетів Журавка?-
— Десь там, де тепло,— махнув рукою на південь Андрій.
— Де, в якій країні?— допитувався Олесь.
— Хто його зна,— знизав плечима Андрій.
— Завтра запитаю Валентину Михайлівну. Вона це добре знає.
— Ну, вона ж учителька.
— А я подумав, що ти десь у книжці вичитав, як про динозаврів.
— Я знаю, що птахи відлітають у теплі краї,— роз'яснював Андрій.— Але куди летять саме журавлі — не зустрічав у книжках.
— Треба більше читати,— порадив Олесь і усміхнувся, пригадавши, як кілька місяців тому Андрій радив це ж саме йому.— У книжках багато написано про те, куди відлітають наші птахи зимувати.
— Чому ж ти не прочитав?
— Валентина Михайлівна мені порадить, з якої книжки можна про це довідатися,— сказав розважливо Олесь.— Не можу ж я перечитати всі книги, які є у шкільній бібліотеці.
— А ще є бібліотека при Будинку культури.
— Якщо треба буде, то навідаюся і туди,— запевнив товариша Олесь. Друзі помовчали трохи, потім Андрій так, між іншим, сказав:
— А Микита "сьогодні вихвалявся перед хлопцями, що зловив шпака і тримає в клітці. Казав, що за зиму навчить його свистіти по нотах.
— А сам він знає ноти?
— Як я з тобою,— засміявся Андрій.
Олесь замислився, потім рішуче: — Йдемо до Микити!
— Навіщо він мені здався?— притишив крок Андрій.
Подивимося на вченого шпака. — Хіба я шпаків не бачив?
— А як Микита навчає птаха співати по нотах — ти
бачив?— запитав Олесь.— Він же здохне у нього в клітці. Підеш?
— До Микити не хочеться...
— Заради птаха треба йти,— наполягав Олесь.
— Хіба що так...
І хлопці направилися на сусідню вулицю.
Микита не сподівався гостей. Та ще таких, з якими ніколи не дружив. Він сидів на сходах коло саморобного ящика і, заглядаючи усередину крізь просвердлені дірки, свистів раз у раз, примовляючи:
— Ну, свисни за мною, шпаче, свисни.
Як побачив Микита хлопців, коли ті зачиняли хвіртку, то здивовано витріщився на них, затуляючи ящик.
— Кого ти вчиш свистіти?— запитав Олесь, зупинившись перед ящиком.
— Шпак тут у мене...— буркнув Микита недружелюбно.— Ви чого прийшли?
— Брели ось вулицею, аж чуємо твій голос,— сказав Андрій.— Покажи-но свого учня.
— Та він всього третій день у мене, ще нічого не навчився.
— За місяць навчиться,— промовив Олесь, заглядаючи у дірку в ящику.— Але я не бачу птаха.
— Він у куточку сидить, ні їсти, ні пити не хоче,— забідкався Микита.— Я йому і пшона, і булки, і черв'яків назбирав, а він заліз у куток і ні гу-гу. Хоч би раз-другий свиснув.
— А меду ти йому не давав?— насмішкувато запитав Андрій.
— А хіба шпаки мед їдять? — здивувався Микита.— Не чув такого.
— Не знаю, чи це правда, але один птахолов розповідав, що медом заманював птахів у неволю. Вони того меду і не їли, а летіли лише на його запах. І попадалися в клітки-в'язниці.
— Ти щось, Андрію таке городиш... Можна й попробувати. Я зараз винесу ложку меду і дамо шпакові,— підвівся Микита.
— Ти спочатку подивися, чи він ще живий,— запропонував Олесь.— Може, нема кому й нести ті солодощі.
— Ще недавно рухав головою,— промовив Микита, відгинаючи цвяхи на ящику.