По тих слідах пройшли у лісову пущу. Довго йшли, аж поки побачили татарських коней, що позагрузали в болоті. Татар не було. Мабуть, вони позлазили з коней та й потопли у багнюці.
Дід Данило йшов попереду. Він перший побачив Олесю. Вона лежала мертва. На шиї в неї був татарський аркан.
Тоді зрозумів дід Данило і всі люди, що вона своєю смертю обрятувала рідне село.
Зробили мари з гілок і понесли дороге тіло додому.
* * *
Другого дня ховали Олесю. Подруги-дівчата несли труну. В їй лежала Олеся, убрана, як молода княгиня. На голові у неї був вінок. Навкруги співали пташки, вгорі сяло сонце. А вона лежала тиха, спокійна. Навіть здавалось, що на обличчі в неї сяла якась радість.
Еге, їй можна було радіти.
Ридаючи, провели її до холодної ями; ридаючи, засипали землею. Не сам. дід Данило плакав, плакали всі: і старі й малі, і чоловіки й жінки, і подруги-дівчата.
Але як кинули на могилку останню лопату землі, дід Данило підвів голову. Він уже більш не плакав. Обличчя йому було поважне. Він простяг руки над могилкою і сказав:
— Кожен повинен боронити свій рідний край, не жаліючи життя! Дай, боже, всякому такої смерті!
1890.