І це не через те саме, що він утомлявся, а й тим, що йому зовсім гидке було життя в казармі — з брудом, з пияцтвом та іншим. Він поспішався швидше заснути, щоб хоч не бачити того бруду й гидоти, що серед неї доводилось йому жити. А тепер йому не хотілося спати, і щовечора вони вдвох розмовляли, часом і довгенько. Маруся цікаво слухала, що оповідав їй батько про шахти, про те, як у їх роблять. Вона здригалася з остраху, уявляючи собі, як її татко лежить глибоко під землею в норі, а та нора ось-ось завалиться й засипле його навіки,— лежить і б'є кайлом вугіль... Часто згадували вони покійну Марусину матір, і це були такі сумні, такі солодкі розмови!
Але ще більше розмовляли вони про свої заміри. Тими замірами вони жили, ті заміри звеселяли їм важке та хмурне життя.
У Максима була одна мрія. Він був безземельний, і йому здавалося, що нема більшого щастя над те, коли чоловік має клапоть свого поля. На шахти він пішов тим, що ніяк було хазяйнувати, а якби хазяйнувати можна було, то залюбки кинув би він шахти. І ото розмовляючи одного разу так увечері, він звірив дочці свої мрії.
— Знаєш, Марусе, що я думаю?
— А що, татку?
— А добре було б жити не тут і не ходити в шахту, а жити дома у своїй хаті та господарювати як треба.
— Ой і гарно ж було б, господи! — скрикує Маруся, й оченята в неї блищать.
— Еге, гарно...— каже Максим.— Якби то зібрати грошей хоч трошки та купити поле...
— Ой купіть, татку, купіть!
— Не дуже швидко й купиш! На це треба грошей. Та ще хіба з самим полем що зробиш? Треба ще й струменту скільки, пару волів або хоч коняку...
Чорнява голівка Марусина, сумуючи, схиляється, але зараз надія знову займається у дитини в очах.
— Ну, то що? Ми назбираємо грошей на струмент, і на воли, й на все.
— Не легенько його збирати, дочко! А проте — бог поможе. Уже трохи таки я й назбирав (тільки про це нікому не хвались). Заробити можна тут добре, а витра-чуєм на себе ми не багато,— то й можна назбирати хоч на поганеньке хазяйствечко. Тільки доведеться ще поробитись добре.
— А довго ж?
— Та таки довгенько, дочко,— зо два чи зо три роки ще.
Маруся зовсім засмучується.
— Та й довго ж! — каже вона, знову похнюплюючись.
— Довго? Ні, це ще не довго! Та й не можна раніше. Треба, щоб ти підросла, справжньою господинею стала. Бо хто ж у мене хазяйнуватиме? Тепер тобі десять років, а за три роки буде тринадцять. І то ще мала будеш,— не впораєшся. Та дарма! Візьмемо до себе бабу Оксану,— вона порядок даватиме.
Баба Оксана була під літами, та ще кріпка собі жінка, бездітна, безхатня; колись була вона хазяйкою, І' а як умер чоловік, пішла ходити по наймах та й ходила вже років з десяток. Максим знав, що вона могла б ; пособити йому і залюбки пішла б до його, бо в його хаті була б вона не за наймичку, а за господиню.
— Та навіщо ж її брати? — сперечається Маруся.— Наче я сама не впораюсь! Та я і вдень, і вночі робитиму.
— Ну, воно трохи важкенько без відпочинку день і ніч робити,— сміється Максим,— а баба Оксана тобі шкоди не зробить, а порядок дасть, бо ти порядку не знаєш.
— Та вже хай приходе! — говорить врешті Маруся.— Вона не сердита.
Отаке надумали батько з дочкою та й завзялись досягти свого.
Вони зосталися на шахтах і так прожили ще два роки. Увесь цей час одно марили вони про те, як вони колись житимуть, та трохи не щовечора вишукували вони все нове цікаве в цій справі та розмовляли про його. Тими мріями та розмовами кращало життя Максимові та Марусі, а без їх воно було б дуже невеселе, бо й батькові, й дочці доводилось багато й важко робити. Якби не було в їх надії, що тією роботою осягнуть вони мету бажану, було б життя їм безрадісне. А тепер Максим з усієї сили гнався за заробітком і робив часто над міру. Маруся ж не тільки клопоталася хатнім ділом (а це такій малій дівчині було важко), а ще й щиро вчилася шити,— вона-бо хотіла, щоб усе вміти шити, як дома господарюватиме.
Отож, поробившись так ще два роки, Максим зібрав стільки грошей, що міг би вже собі клапоть поля купити, а до його коняку та ще дещо. Він поле й купив (продав у його слободі один чоловік), а більше нічого не купував, бо дожидавсь ярмарку весняного, що бував у ближній слободі. Як же прийшла весна, купив Максим зерна, найняв чоловіка зорати та засіяти йому ниву. А сам зостався поки на шахті, бо трапилась така робота, що дуже добре заробити можна було. То й зважився Максим перебути на шахтах весну до зелених свят, а вже тоді подаватися додому на село.
І батько, і дочка так-то вже дожидалися тих свят! Маруся лічила б не то дні, а й години, що до тих зелених свят зосталися,— та шкода, що на години лічити не знала! А й довгий здався їй цей час,— довший за ті три роки, що вони вижили тут. Та вже ж хоч і як довго час той тягся, а таки й йому край приходив. Сьогодні вранці полічила Маруся, що жити їм на шахтах усього шість день зосталося, і сказала про це батькові, як він ішов на роботу.
— Правда, правда, дочко,— відмовив Максим,— у суботу гроші за тиждень віддаватимуть,— а тоді гайда!
— Ой, господи! як же ж то ще довго до суботи! — зітхнула Маруся.
— Та вже якось доживемо! — розважав її батько.---Ну, зоставайся здорова, ясочко!
II
Пішов батько, а Маруся зосталася сама. Вона швиденько поприбирала в хаті і визирнула у віконце. Там сонечко вже зійшло. На дворі було весело та любо. Марусі заманулося туди. Та в неї була робота: вона дошивала сьогодні сорочку батькові, та таку, що сама всю пошила, а це було вперше. Ця робота була їй така люби, що вона швидше одвернулась од вікна, щоб і спокуси не було, та й заходилася шити.
Як шиєш, то можна й думати.
І Маруся думала собі про те, як вони переїздитимуть звідси, та якого це клопоту буде. Та дарма — якось воно буде, а як улаштуються — от тоді добре! У своїй хаті! Своя хата дуже більша за цю землянку та така весела! А коло хати Маруся квіток-квіток понасаджує,— от як у її матері було — це так кажуть, бо вона сама не пам'ята цього. Татко каже, що він ще садитиме садовину в тому садочку, що вже там є. От добро — свій садок! Вийдеш у його: сонечко сяє, пташки щебечуть, вишеньки червоніють — вже ж і гарно!
Маруся всміхнулась радісно та й... схаменулась. За своїми думками вона й не помітила, що вже й голку з рук пустила, і не шиє вже. Трошки засоромилась та швидше знову до роботи. І так щиренько шила до обід.
Опівдні чує,— гуде машина: це обід шахтарям. Маруся й собі кинула шити та трошки підгодувалась тим, що вчора не доїли, а варити самій собі вранці не схотіла, бо дуже з сорочкою поспішалася. Попоївши,— знову до шиття. Чує й машина гуде,— це вже й татко пообідав і робити заходився.
Пошилась Маруся так ще з годину. Коли чує,— машина знову загула. Дівчина здивувалась. Чого це вона? У такий час вона не гуде,— а тепер же нащо? А проте вона недовго тим цікавилася і забулася була про це, діла свого пильнуючи. Коли трохи згодом,— чує, гомін якийсь на вулиці. Щось наче біжить, та ще й не одно, гомонить та кричить щось.
— Що воно за знак? — подумала Маруся й визирнула у віконце.
Дивиться, біжать люди та щось гукають. Здалося те Марусі цікаве. Вона вискочила з хати. Люди вже перебігли, й вона не могла ні про віщо довідатися. Та трохи згодом побачила,— біжить проз неї знайома дівчина туди, куди й люди побігли.
— Галько! — гукнула вона до неї.— Галько!
Галька спинилась і вздріла Марусю.
— Ой, Марусю, сестричко!.. Ой що ж там зробилося — шахту залило! — ледве поспішилась казати дівчина, бо дух їй від швидкого бігу забивало.
Маруся спершу не зрозуміла й спиталася:
— Яку шахту? де?
— Та нову шахту. Так, кажуть, водою й залило!
— А тобі ж хто казав? — спиталася Маруся.
— Та люди ж бігли та й кричали, що залило. Ходім туди! — казала Галька поспішаючись.
Маруся мовчала. Вона ніяк не могла зрозуміти, звідки взялася вода заливати шахту, коли скрізь було сухо. Та вона не довго про це думала. Інша думка вразила її: у тій шахті робив її батько,— то це й його залило? Ця думка вдарила її, мов стрель стрельнув, і вона трохи не впала.
— Ой, Марусю, яка ти бліда-бліда стала! — скрикнула Галька, підбігаючи до неї.— От спасибі богові, що мій батько не в новій шахті, а то лихо було б! А твій, Марусю, в якій?
— У новій...
— От бідна ти!..— пожаліла Галька.— Ходімо ж туди!
— Ходім! ходім! — одразу стрепенулась Маруся, вхопила Гальку за руку й потягла її за собою.
— Та не так-бо швидко, сестричко! — пручалася та,— а то я не підбіжу.
Від землянки, де Маруся жила, до нової шахти було не дуже далеко, і дівчата швидко туди добігли.
Що ближче вони підбігали до неї, то більше людей їм стрівалося, що туди ж бігли, а коло самої шахти зібралася вже чимала юрма,— тут був управитель над шахтами, штегер, шахтарі, що не пішли сьогодні на роботу, кілька жінок з дітьми. Деякі жінки плакали, навіть тужили.
Держачися за руки, полізли дівчата поміж народ і з бідою дотовпились аж на середину між люди. Там вони побачили,— якийсь чоловік сидить на каменюці, на вугільний вагончик злігши. Маруся відразу його пізнала: то був Семен, шахтар, що робив у одній шахті з її батьком. Він був тепер увесь мокрий, і видко було, що з їм сталося щось: чи хворий він, чи в шахті прибито. Біля його стояв управитель, високий чорнявий чоловік, і наказував штегерові:
— Підніміть двадцять чоловік з шахт! Обидва смоки сюди з локомобільчиком швидше!
Штегер побіг. Управитель повернувся до Семена.
— Ну, та як же воно було?
— Так! — відмовив Семен, сидячи й кривлячись часом, певне з болю.— Ми били вугіль удвох з Іваном. Коли це як зашумить! Ми зирк,— а вода так і суне! Кинулись бігти,— так хіба ж його втечеш? Як ухопило нас, як понесло!.. Зараз я Івана й загубив,— утоп, мабуть, бідолаха. А я вже силкуюся тільки, щоб далі від стін та від стовпів бути. А воно мене як закруте та об стовп головою — лусь! Почорніло мені в очах,— от, думаю, край! Аж воно, хвала богові, й нічого — мабуть, не дуже вдарило. Потім ще не раз било, та не головою. Якби була сторчова шахта,— пропав би! Ну, а з похідної винесло водою на білий світ.
— А правда,— казав якийсь шахтар,— у сторчовій край! А з похідної може й винести. Щастя твоє!
— Та звідки ж та вода взялася? — допитувався другий шахтар. Хтось одмовив:
— Та з старої шахти.