— Поєднання чорного й світлого. Як інакше випробувати нас?
— Про що ти? — здивувався Сагайдак. — Я ж мовчав?
— Але ти думав, — заперечив Свамі, тонко всміхаючись. — Твоє обличчя — відкрита книга. Я прочитав твої думи. Тому й заспокоюю. Воїн не боїться битви…
— І я не боюся битви, — похмуро одказав Михайло. — Хай буде бій. Хай свистять снаряди. Хай руко-пашна, лице до лиця… А ось так, у неволі…
— Найстрашніша битва — безмовна, — суворо сказав індус.
— Не розумію.
— Колись збагнеш. Згадай життя великих людей. Ну хоч би й вашого бодхисатви Тараса. Найбільший бій для нього був у пустелі, коли він залишився самотній, серед ворогів. Я читав його щоденник, і моє серце обливалося кров’ю…
— Дивний ти, Свамі, — зачудовано сказав Михайло. — Сам — ген звідки, а знаєш наших героїв краще від нас…
— Вони не лише ваші, — заперечив індус. — Вони вселюдські…
— Може, й правда твоя. Він любив усіх людей, хто б де не жив. Аби лише серце відкрите мав. Але чому ти називаєш його бодхисатва? Що за дивне слово?
— Осяяний мудрістю. Людина, яка живе не для себе, а для світу. Бодхисатви різних народів творять на-шу свідомість. Вони — наші матері. Так говорить древня мудрість…
— Може, й так, — задумливо сказав Михайло. — Я не знаю, не читав, не чув. Я тільки-тільки скінчив школу. А ти — теж не набагато старіший від мене, а знаєш так багато!
— У мене чудовий гуру, — ніжно одказав Свамі. — То все його заслуга.
— Хто це — гуру?
— Учитель по-вашому. Тільки не простий учитель, а сердечний. Такого вчителя не можна замінити. Він на віки. Тільки бодхисатва може бути таким гуру…
— Я зрозумів тебе, — гаряче підхопив Михайло, тримаючи в своїй долоні тонкі пальці Свамі. — Гуру може бути лише той, хто віддає себе повністю друзям своїм. Як наш Кобзар!
— Так, — згодився Рішідева. — У кожного народу є священні гуру. В Америці — Уїтмен, Вашінгтон, в Росії — Толстой, у _ Франції — Жанна д’Арк, в Індії — Будда, Рамакрішна, Ганді. В кожного народу є свій бо-дхисатва. Тільки не всі розуміють це і шукають фальшиві скарби на чужині.
— Свамі, друже, — благально сказав Михайло. — Ти мені розповіси про все це. Прошу тебе…
— Неодмінно, — усміхнувся Свамі. — Я радий… Згори пробуркотів Гаррі:
— Ей, хлопці! Ви мене розбудили. А мені снилося море — блакитне, тихе-тихе. І котедж на березі. Па-льми, пляж. І дружина — як мрія. Голубі очі, довге біле волосся, ноги мармурові, стрункі… ну й все інше… О диявол! Так обманювати людину! Прокинувся — барак, полон!
— Індуси називають це — майя, — скептично сказав Свамі.
— Що таке майя? — запитав Сагайдак.
— Ілюзія, мара. Дуже глибоке поняття. Не привид, не галюцинація… а, як би тобі сказати… Хіба так: мі-льйонер розбагатів, має купу золота, радіє, мріє, як він буде жити, гуляти, насолоджуватися. Зненацька — удар, інфаркт. Смерть. Всі його мрії, старання, задуми — майя!
— А що ж тоді не майя? — зацікавився Сагайдак.
— Браття, хапайте матраци, — крикнув Бояк. — Виймайте, в кого яка миска, коробка. Несуть баланду!
Він кинув три згорнені матраци на нари. Американець почав слатися. Індус поліз нагору, помагав йому. Потім сів на краєчку нар, звісив ноги. Почухав густу чорну бороду, засміявся, дивлячись згори на задуманого Михайла.
— Східна філософія вважає, що все в фізичному світі — майя. Що народжується — має зникнути. Світ форм нереальний. Не майя лише одне — наш безсмертний дух, Атман.
— Забобони, — зверхньо мовив Сагайдак. — Ти такий освічений, мудрий, а віриш в якогось Атмана…
— А я не вірю, — усміхнувся Свамі. — Я знаю.
— Вигадуєш, — озвався Гаррі, сварячись пальцем, і в його синіх очах заскакали лукаві іскри. — Хочеш потішитись над нами. Я теж, брате, не вірю в Бога. І в безсмертну душу не вірю. Ба ні, брешу! Як сідаю в літак, лечу в небо — тоді вірю в Бога. І молюся! А як сяду — знову не вірю!
— Це в тебе не віра, а так — огризки традиції, — сказав індус.
— Правда. А як же інакше. Серйозно вірити? Нема в що. В розп’ятого Бога? Який же Бог, коли люди роз-іп’яли його? Вже краще караючий, з блискавкою в руках, як Зевс!
— Я кажу не про Бога, створеного людською уявою, — іронічно відповів Свамі. — Атман — це наша безсмертна суть, яка переживає фізичне тіло…
— Яка ж вона, та суть? На що схожа?
— Атман поза світом феноменів. Він не схожий ні на що. Він вода в океані. А наш світ — то хвилі на по-верхні океану, піна на гребеш хвиль…
— Дивно слухати тебе, — задумливо сказав Михайло. — Я не читав нічого подібного. Але повірити, що після нас щось залишається… Ні, неправда…
— Може, щось і залишається, — примирливо сказав американець, чухаючи потилицю. — Якась сила, енергія. Тільки ж несвідома…
Барак зашумів. У двері внесли велику баддю з вечерею. Михайло взяв миски друзів, пішов до виходу, став у чергу. Веселий, жвавий полонений налив йому три порції теплої бурди, дав три шматочки глевкого чор-ного хліба. Сагайдак повернувся назад, поставив їжу на горішні нари, вибрався сам. Індус критично поглянув на пійло, взяв свою порцію, розлив пополам — Михайлові й Гаррі. Сагайдак запротестував:
— Навіщо ти? Сам що з’їси?
— Мені досить хліба.
— Як так? Ти ж дуба вріжеш!
— Що таке "вріжеш дуба"? — зацікавився Свамі.
— Фігуральна фраза. Вмреш, загинеш…
— А-а! Не турбуйся, не вмру. Коли я проходив йогу, доводилося не їсти днів по сорок, шістдесят…
Михайло одкусив шматочок хліба, жадібно запрацював щелепами, сьорбнув теплої несмачної рідини.
— Шістдесят днів? — плям, плям, плям! — Це ти загнув. Людина не витримає так багато, — плям, плям, плям.
— Витримає, — запевнив індус, розжовуючи хліб. — Якщо фізично не напружуватися, то можна витри-мати й більше. Так що ти не бійся за мене. Я ще житиму років з тридцять…
— Ніхто не знає свого майбуття, — сказав Сагайдак. — Містика…
— Мій гуру знає, — пояснив Рішідева. — Він сказав мені.
— А про мене скажеш? — усміхнувся скептично Гаррі. — Чи я довго проживу?
— Не знаю, — зітхнув Свамі. — Але можу запитати гуру…
— Мала дяка, — розчаровано сказав Михайло. — Ждати, доки скінчиться війна? Може, ми завтра позди-хаємо!..
— Не треба ждати, — мовив Свамі. — Я запитаю тепер…
Він зосередився, заглибивши погляд десь у простір. Обличчя індуса загострилося, губи розтулилися. На обличчі зажевріла тиха усмішка, ніби він побачив когось рідного, бажаного. Михайло й Гаррі перезирнулися, промовчали. Дивним, неймовірним здавався їм товариш, але щось у серці, в підсвідомості застерігало від кпи-нів та насмішок. Вони мовчки, тихенько закінчили вечерю. Тим часом індус отямився від стану непорушності, вийшов із задуми, глянув на Михайла.
— Ти переживеш війну, — тихо сказав він. — Гаррі теж. Це все, що він може сказати, мій гуру. Про по-дробиці говорити не можна. То буде втручання в карму. В долю, як ви кажете…
Михайло недовірливо дивився на товариша, не знаючи, сміятися йому чи сердитися.
— Де ж твій гуру? І звідки він знає нас? Ми ж не знайомі…
— Він поруч, — серйозно відповів Свамі. — Він бачить нас. Я тільки що розмовляв з ним…
— Ану тебе! — зареготався Михайло. — Жартівник ти! Спасибі й на тому, веселіше жити буде з тобою!
Гаррі похитав головою, ляснув індуса по спині.
— Ви, індуси, мастаки на всяку чортівщину. Може, й правду сказав? Одгадаєш, переживу війну — знай-ду тебе в твоїх Гімалаях, поклонюся до ніг!
— Не забувай же обіцянки! — серйозно сказав Рішідева. — Ніколи не кидай даремно слів у простір…
Полонені кінчили вечерю. Сагайдак збігав до параші, потім до бака з водою, помив миски. Повернув-шись до друзів, виглянув у вікно. Над горами пливли сутінки, в бараці стало темно.
До приміщення зайшов офіцер з двома солдатами.
— Перевірка, — крикнув Бояк. — Стати біля нар…
Полонені заворушилися, похапцем лаштувалися в два ряди біля своїх місць. Солдати, гупаючи чобітьми, проходили мимо, тикали пальцями в груди.
— Айн унд цванціг, цвай унд цванціг, драй унд цванціг, — монотонно лунало в бараці.
— І це — майя? — гірко запитав Михайло, коли солдати одійшли.
— Майя, — ствердно сказав Свамі. — Ілюзія влади. Для них вона розвіється дуже скоро…
— Доки сонце зійде, роса очі виїсть. Є в нас таке прислів’я, — зітхнув Михайло.
— Гарне прислів’я, — похвалив індус. — Не підставляй очей під росу…
— Спати! — гукнув Бояк. — Спати, браття! Завтра раненько — до праці!
Барак загув, заклекотів. Полонені почали вмощуватися на нарах. Михайло ліг теж. Розмотав обмотки, роззув черевики. З полегшенням розправив стерті пальці.
В приміщенні спалахнули тьмяні лампочки. Гомін затихав.
Гаррі повернувся до сусідів, прошепотів:
— Спати не хочеться. Давайте познайомимось…
— Ми ж знайомились, — здивувався Михайло.
— Знати ім’я — то не знайомство, — заперечив американець. — Хочеться знати про життя свого друга. І знаєте чому?
— А чому? — поцікавився Сагайдак.
— Світ розділяється надвоє. Світло, пітьма. Це ясно. Ми всі — за людяність, за життя, за любов. Вони — вандали. Але ж і ми — різні. Що ж єднає нас? Хочеться знати…
— Мудре бажання, — згодився індус. — Я підтримую. Михайле, ти наймолодший — починай…
— Людям не дамо спати. Кричатимуть…
— А ми тихенько.
— Гаррі ж нічого не зрозуміє. А англійську я слабо знаю…
— Я йому швиденько перекладатиму. Давай, давай, Михайле… говори… Мені дуже цікаво знати все, все про тебе… Книги — то одне, а жива психіка — інше. Я хочу знати більше про вас, зовсім нових людей…
— Ну який я "новий"? — зітхнув Михайло. — Звичайний хлопець. Таких мільйони…
— Ви й самі себе ще не знаєте, — запевнив Свамі. — І це прекрасно. Пахуча троянда не усвідомлює сво-єї краси. Говори, говори…
Сагайдак прислухався. Десь за стінами барака перегукувалися вартові, потужний промінь прожектора мацав пустельне дворище табору, інколи вривався до приміщення, мертвотним світлом осявав ряди полонених. Чулися стогони, хтось розмовляв уві сні. Дивно, химерно, неймовірно. Як вийти з цієї жахливої дійсності, як перейти в далекий світ дитинства?
Михайло відсунувся до стіни, приліг на лікоть. Свамі й Гаррі схилили до нього голови. Сагайдак говорив уривчасто, глухо, ніби вириваючи слова спогадів з минулого. Індус одразу ж переказував тихим голосом зміст його розповіді:
— Дніпро… Друзі, як вам передати красу його? Це неможливо… Спокійний плин, широчінь, білосніжні, жовті, блідо-жовтаві піски, чарівні луки, покриті травами й квітами… Я любив босоніж бігати між квітами, лю-бив лежати в густій траві і дивитися в небо.