Вдова Соломія — весела й насмішкувата жінка, яка ловко вміла передражнювати не тільки людей, а й птахів та звірів, — тепер була збентежена й притишена.
— Загриміло — я прокинулася, — розповідала Соломія. — Бачу, двері в сіни прочинені. Думаю — що за халепа? Кота ж наче в мене немає, хіба який домовик заліз? Встала з полу, щоб зачинити, коли це затріщало, засвітилося…
— Де? — поцікавився Максим Іванович.
— Та в сінях же. Котиться клубочок, сипле іскрами…
— А якого кольору?
— Голубенький. А всередині — червоний. Міниться, як веселка. Та мені не до того було, щоб дивитися на нього пильно, — злякалася я. Клубочок той до хати, я — шасть під рядно, висунула носа, не дихаю, дивлюся, що воно буде робити? Походило, походило по долівці, залізло під піч, скочило на стіл, потім шаснуло до судника. Щось там заторохтіло, зашипіло. Знов той клубочок скочив на долівку, та — до печі! А тоді як завиє, як засвистить! І все!
— Що все?
— Пропав! Як корова язиком злизала! Я лежала до раночку, не спала. До судника на світанні підійшла, глянула — нема моїх ложок!
— Яких ложок?
— Срібних. Ще прадідівських. З роду в рід передавалися. Гарні ложки. Ах ти ж, думаю, злодіяка! Як же ти взяв їх! Без рук, без ніг — а взяло! Я до печі — там у мене чавун з картоплею стояв приготовлений, щоб зварить для свиней корм. Дивлюся — матінко моя! — картопля зварена, аж розкипілася, а чавун весь полуджений сріблом! Так ось де мої ложки поділися, думаю собі! Як же це той клубочок примудрився таке вчинити?
Селяни гомоніли, дивувалися. Ще один чоловік розповів, як блискавиця проникла у вікно крізь малесеньку дірочку і розмалювала шибки барвистими райдужними узорами. Можна буде принести ті шибки до школи, якщо це цікаво для учнів, а натомість засклити вікна іншими. Ще десь полум’яні заряди закип’ятили воду у бочках біля хати, а потім вибухнули із страхітливим гуркотом.
— Чудово, чудово, — муркотів Максим Іванович. — Нам дуже повезло, друзі мої! Дуже повезло!
— В чому повезло? — невдоволено запитав дід Онисько, слинячи здоровенну самокрутку. Припаливши, він пихнув смердючим димом і косо глипнув на дітей, які нишком сміялися з нього.
— А в тому, Ониську Карповичу, — повчально сказав учитель, — що збіглося докупи два дивовижні явища — астрономічне і метеорологічне. Винятково! Треба записати всі ваші розповіді, зібрати докази. Шибки, полуджений чавун. Передамо все це вченим, щоб вони мали над чим пометикувати!
— Не знаю, як вам, а мені такі явища ні до чого! — сердито озвався дід Онисько. — Таке знялося, наче перед кінцем світу! Я заховався у хату, а воно мигає, а воно періщить, та так страшно, так страшно, що я, хоч і не вірю, почав молитися! Молюся, а воно гримає! Молюся, а воно гримає! Молився, молився — один чорт! — не помагає! Тоді я голову під подушку, щоб не видно було, та й заснув!
Люди сміялися. Максим Іванович сказав весело:
— Гроза, справді, рідкісна. Мені здається, що вона космічного походження…
— Як так? Розкажіть?
— Ви помітили: у повітрі зовсім не було вологи?
— Еге, — згодилася Соломія, — сонце сідало на спеку…
— Отож-бо. Барометр теж не показував грози. І раптом оці боліди, небесні гості. Після падіння залишився велетенський стовп космічного водню. А в повітрі водень почав бурхливо з’єднуватися з киснем, учні знають, що з такого поєднання утворюється…
— Вода! Водяна пара! — хором закричали діти.
— Правильно! Утворилися грозові стовпи, насичені потужними електричними зарядами. Так би мовити, непередбачена злива. Ніяка метеостанція не могла б передбачити її!
— А блискавки? — запитала Соломія. — Чого це вони таке виробляли?
— Наука ще не знає того, — зітхнув учитель. — Відомо безліч фактів, коли кулясті блискавиці діють майже розумно, але чому, як — неможливо пояснити. Потрібні досліди, і ваші свідчення теж допоможуть науці.
— А боліди? Що з ними? — скрикнув Славко.
— Тепер це вже метеорити. Будемо шукати, — ласкаво усміхнувся вчитель. — Саме про це я й хочу поговорити з учнями. Добре, що ви з’явилися. Якщо знайдемо метеорити — наша школа прославиться. Повідомимо в Академію наук, приїдуть вчені. Дорослі хай ідуть, а учні залишаються…
Ентузіастів Максим Іванович розділив на кілька груп, визначив маршрути. Звелів вернутися до дев’ятої години вечора. Надбігла Ліна, її призначили до Славкової групи разом з Онопрієм, або, як його дражнили, — Прі. Славко зрадів, що Ліна йшла з ним, але присутність Прі його не дуже тішила. Чи не всі хлопці в школі упадали за Ліною, хотіли дружити з нею. Та тільки Славкові Ліна дозволяла проводжати її зі школи додому, дуже рідко — Онопрієві. Чому — про те Славко не міг здогадатися. Невже їй подобався рудий, увесь у ластовинні, Прі? До того ж іще й мовчазний, вічно насуплений, незграбний.
От і тепер — Прі сопе, косо дивиться на Славка, потім на Ліну. Дівчинка весело плеще його по плечі долонею, скаче, як коза.
— Гайда, гайда, хлопці! Мені так хочеться швидше побачити комету! От здорово!
— Не поспішай, — пробурмотів Славко, невдоволено глипнувши на Онопрія. — Ще треба захопити щось поїсти. Заждіть — метнуся додому!
Хлопець забіг до сторожки, взяв торбу, нашукав на бабиному городі помідорів, огірків, вкинув ще півхлібини й приєднався до товаришів. Вони минули піщані горби і ввійшли у віковий ліс. Простували покрученою доріжкою, весело перемовлялися.
— От якби пощастило, — щебетала Ліна, поблискуючи чорними оченятами. — Про нас би написали в журналах або в газеті…
— Головне — знайти, — сказав Славко.
— А слава? На весь світ? Хіба погано!
— Краще визначимо маршрут. Спочатку — Заросні, потім перейдемо через болото в Карань. А там — до Чортової Долини…
— Там страшно. Дуже густий ліс…
— А як же слава? Світова? — усміхнувся Славко.
— Не насміхайся, — спалахнула дівчинка. — Не обов’язково ж славу у болоті шукати?!
— А може, це й не боліди, — озвався Прі.
— А що?
— Може, літаючі тарілки? Га?
— Ще краще, — зрадів Славко. — Познайомимося з пришельцями. А чого — це ти розумне слово сказав. Ще цікавіше буде тепер шукати. Гайда вперед!
Години за дві вони обснували всі Заросні вздовж і впоперек. Нічого не знайшли. Зморені, спітнілі, вийшли до болота. На тім боці зеленів темною кроною древній ліс Карань. Прі впав на землю, задер ноги вгору, засопів.
— Їсти хочеться! Аж у животі гуде!
— І я хочу, — зітхнула Ліна.
— Хай буде, — згодився Славко, розв’язуючи торбу. — Поїмо, а тоді — на той бік, у Карань…
— А може, то все брехня? — мовила дівчинка, поглядаючи на широченне болото.
— Що брехня?
— А про боліди? Може, нічого не впало?
— Я сам бачив, — обурився Славко.
— Привиділося, — замугикав Прі, вихоплюючи з торби здоровенний помідор і одломивши окраєць хліба. — М-м-м! Ну й смачно!
— Не лише я бачив! Багато людей бачило! Чули, які дива творилися?
— А мені набридло, — сказала Ліна, смачно куснувши помідор. — Хтось дурний побачив… М-м-м, добрий помідор!.. а хтось дурний шукає!
— То це я дурний? — скипів Славко. — Оце ти так? Тоді я сам піду, без вас!
— Та я нічого, — хитренько всміхнувся Прі. — Я готовий шукати хоч до вечора…
— Тоді хай вертається Ліна, — сказав Славко. — Ми знайдемо самі. Або інші знайдуть. І вся слава буде їм. От!
— Ні, я піду, — рішуче заявила Ліна. — Мені вже легше. То, мабуть, від голоду в мене настрій зіпсувався. Ще б попити водички!
— Ось тут є криничка — вода, як лід.
Пообідавши, шукачі припали до прозорої кринички, що витікала прохолодним струмочком з-під кореня товстезної столітньої верби. Потім роздяглися і почали по купинах перебиратися на той бік болота. У воді, жваво метушилися золотаві карасики, блискали полірованими каштановими панцирами водяні жуки, ліниво в’юнилися товсті, ситі п’явки. Пухкі купини пружно хиталися під ногами, Ліна зірвалася з однієї, шубовснула в болото, заойкала, залементувала. Славко поміг їй вилізти на сухе, заспокоїв.
— Тут же неглибоко. Не бійся!
— Еге, а ти забув, як ми ледве не втонули минулого літа?
— Добре неглибоко, — озвався Прі з сусідньої купини. — А колгоспна корова недавно втонула десь тут, затягла її трясовина…
— Дурна я, дурна! Нащо згодилася йти, краще було б покупатися на Річищі…
— Та тут вже недалеко, Ліночко! А назад — обійдемо болото. Хоч довше — зате по сухому…
Нарешті вони подолали болото, вийшли до Карані. На них налетіла хмара великих жовтих комарів. Онопрій почав підскакувати, скрикувати.
— До лісу, в кущі! — гукнув Славко. — Там вони не кусатимуть! Продеремося крізь хащі — комарі відстануть!
Старезний ліс зустрів шукачів прохолодою, настороженим спокоєм. Густе павутиння липло до обличчя, тернові та глодові кущі чіплялися за вбрання. Стало темно, непривітно. Зате комарі одстали і вже не переслідували.
— Що ми тут знайдемо? — жалілася Ліна. — Ліс, як стіна. Я тут ще ніколи не була…
— Якщо впав метеорит, то мусить бути яма… або місцина попалена, — пояснив Славко. — Мені здається, що це десь упало в Чортовій Долині. Так і баба Оришка казала!
— В Чортову Долину навіть дорослі не зважуються ходити, — зауважив Прі.
— Чому? — здивувався Славко.
— Кажуть, там нечиста сила водиться…
— А ти віриш у нечисту силу? — іронічно запитав Славко.
— Не вірю. А люди кажуть. Гадюк велетенських там бачили… і волохатих людей…
— Брехня. Мене туди дід Левко водив. Двічі. Гадюка й мала з переляку здається великою, а волохатих людей на пляжі під Києвом повно. Є такі, що й не одрізниш — чи то горила, чи людина. Може, якийсь дачник гриби збирав, вони люблять у шортах ходити. От моя баба сю ніч розповідала цікаву історію…
— Про що?
— Про Чортову Долину. Тоді вона ще була дівчинкою, а долина називалася Вовчою…
— Розкажи…
Шукачі зупинилися під віттям ліщини, сіли спочити, і Славко розповів товаришам бувальщину, почуту вночі від баби Оришки. Коли він закінчив оповідь, Ліна занепокоєно озирнулася, зіщулилася.
— Нащо ти розказав? Тепер мені лячно…
— Мені соромно за тебе, — розсердився Славко.
— Сам же розказав! А тепер лаєшся!
— Треба йти, — вперто сказав Славко. — Максим Іванович вірить нам. Він жде. Ліночко, вже недалеко, ось тут, поруч, Чортова Долина. Оббіжимо її — і назад! Га?
Славко потягнув дівчинку за руку. Прі похмуро плентався позаду. Вони зупинилися над кручею внизу темніло провалля, там було моторошно і сиро.