Але все одно чарівне. Товща води скінчилася. Дівчина опинилася на поверхні, вражено скрикнула.
Перед нею виник Безмір, засіяний міріадами світлих вогнів. Серед них пливло сріблясте кружало, сіяло на поверхню океану мерехтливі краплі вогнів.
Зоря хлюпнула жменю води, розбризкала її в повітрі. феєричним водограєм заіскрився простір.
"Невже це сфера смерті? Така чарівна? Така казкова? Чому не говорив батько про її красу? Це не галюцинація. Ні. Я відчуваю — мій розум сприймає нову, велику реальність!"
Теплий вітер обвівав її шию. Вона відчула його подих, здивувалась. Отже, не порожнеча. Є повітря. Може, ним можна дихати?
Зоря зірвала маску. Запахи моря хлюпнули в груди, тонкий дух квітів і дерев, що котився від темного масиву на обрії, сп'янив дівчину.
Обдурив... Обдурив батько! Але навіщо? А мама знала. Знала і мовчала... Ось чому вона плакала. І назвала Зорею. Може, зорею зветься оте чарівне кружало? Воно пливе в небі. Мабуть, що так. Мама казала, що треба побачити небо і зорі, щоб збагнути, що воно таке...
Щось прокидалося в єстві дівчини, заснулі почуття вертали до життя, бентежили. Здавалося, що вона колись вже бачила і зорі, й небо. Милувалася неосяжним простором і трепетно чекала когось ясного й бажаного...
Де це було? Коли?
Що вона робитиме в нововідкритому світі? Як житиме? Невже доведеться загинути під покривом такої краси? Чи повернутися назад? В зелену глибінь? До сонних жадібних слизняків, які бажають насолодитися її тілом? Ніколи!
Вона ляже горілиць. Хай колише її океан. А зорі співатимуть нечутні пісні. Вона засне. І помре щасливою.
Дівчина заснула в обіймах моря.
А коли прокинулася, зорі втікали з неба. Небо ж синіло, ясніло, і пухнасті хмаринки на ньому палахкотіли мінливими вогнями. Зоря зойкнула від несподіванки. Куди втікають зорі? Чи повернуться вони знову?
На обрії вставало червоне кружало. Радісно-здивовано дивилася на нього дівчина. Кружало швидко піднімалося в небі, гарячіло, наливалося золотими барвами. І ось уже не можна дивитися на нього. Воно затопило весь простір веселим життєрадісним сяйвом.
Зоря оглянулася навколо. Зовсім недалеко від неї синіла смуга берега. На ній колихалися високі дерева. Біліли ніжні граціозні споруди.
"Невже тут є люди?" — подумала дівчина.
А втім, усе можливо. Батько обдурив її. Казав, що порожнеча, а тут — запашне повітря. Казав галюцинація — а тут неосяжний простір і дивні, каякові світила. Казав, що сфера смерті, а тут якісь рослини й будівлі.
Вона попливла до берега. Білопінний прибій хлюпав у скелі. Зоря обережно ступала по дну, сторожко дивилася вперед.
Між камінням з'явилася постать. Дівчина злякано зупинилася. На неї дивився юний високий хлопець. Вітер грався білим чубом, бронзово блищала могутня постать, вогнем палахкотіли чорні очі.
Bin здивовано крикнув:
— Звідки ти? Щось я не бачив тебе на острові! Дівчина не могла промовити й слова.
— Ти що, німа? Може, з якогось судна? Треба допомогти?
Зоря поворухнулась, несміливо всміхнулася, хрипко сказала:
— Я звідти... — І показала у воду. Хлопець засміявся.
— Дотепно. Нова русалка. Але я тебе не боюся. Навіть можу поцілувати. Бо ти прегарна-таки. Чарівна...
Дівчина слухала його речі, мов найкращу музику. Що він каже? І як багато незнайомих слів. Він милується нею. І в очах його сяг, ніжність.
— То тут є життя? — несміливо запитала Зоря.
— Де? — здивувався хлопець.
— Над океаном...
— Життя е скрізь. Ти хвора, чи що? Скажи серйозно — звідки ти?
— Я ж сказала, — мовила дівчина. — З-під води. Там місто. Мої батьки вмерли. А я зненавиділа своє життя. І вирішила вмерти у сфері смерті. Так сказав батько. А тут життя. Тут неосяжність. І зорі. Тільки вони чомусь зникли...
— Зажди, зажди, — скрикнув хлопець, і його обличчя спохмурніло. — Ось воно що! Чув я про підводне місто. Вчені шукали його. Але досі не знайшли. То ти народилася там?
— Там.
— Про це писали, — сказав хлопець. — Група людей втекла з поверхні землі під воду, щоб вижити. Боялися війни. А війни вже давно й духу нема. Мир на планеті. Польоти в небо, зустрічі з іншими розумними істотами...
Дівчина поволі наближалася до берега, простягла руки до хлопця. Зачудовано шепотіла:
— Ти не примара? Не галюцинація? Невже я справді бачу тебе...
Юнак несміливо ступив до неї, глянув у її зеленкуваті, як смарагд, як незмірна морська глибінь, очі. Торкнувся пестливо пальцями її блідої щоки, погладив лебедину шию.
— Ти гарячий, — сказала вона. — Мені радісно від твого доторку. Лише мати так пестила мене. Люби мене. У мене нікого нема...
Очі хлопця затуманилися від незбагненного почуття. Дивна поява дівчини, її неземна краса, її химерна доля стрепенули його серце, схвилювали кров. Він обняв тонкий стан, пригорнув її до себе, прохолодну й чарівну.
Зоря дивилася в безмежне блакитне небо, плакала. І в прозорих краплях грали радісні промені сонця...