Дивлячись на свого нового приятеля, те ж саме зробив і Матвійко.
— Ну,— сказав Снігур,— будемо каламутити воду. Щучки й почнуть виставляти голову, бо їм каламуть зябра забиває. Тут їх і треба хапати.
Вода була ласкава, як літепло, і мілка, до колін. Ноги вгрузали у твань, вона схлипувала й чвакала, мов жива. Величезна калюжа заросла травами, ліловими дзвониками і скидалась на озеро.
Обидва хлопчаки весело бовтались у воді, і вона незабаром стала як молоко. Та жодна щучка не показувалась.
Снігур з досадою почухав потилицю.
— Якби нас було хоч із четверо! Тоді б можна було каламутити разом з усіх кінців. А так діла не буде.
Він замислився і враз рішуче наказав:
— Скидай сорочку!
Матвійко стурбовано глянув на нього:
— Навіщо?
— А ми сорочкою будемо ловити, як мулявником. Розумієш?
Ще б пак! Матвійко все зрозумів. Але як же можна віддати сорочку, нову сорочку з червоними ґудзиками?
— Що ж їй станеться? — умовляв Снігур. — Дурник ти та й годі. Цілісінька буде твоя сорочка! А скільки щучок наловимо!
— Забрудниться, — непевно вимовив Матвійко.
— А Дніпро навіщо? Прополощемо, і враз на сонці висохне. Я б свою дав, та в млині залишив. Ну, скидай мерщій. Спасибі скажеш.
Матвійко незчувся, як його сорочка опинилась у Снігура. Він зав'язав її, як мішок, ткнув один кінець Матвійкові:
— Пішли!
Сорочка надулася пухирем, пускала бульби, а потім повільно зникла під водою.
— Над самісіньким дном веди! — командував Снігур. — Заходь, заходь зліва!
Рибалки дружно виволокли сорочку на берег, струсонули, і на траві залопотіли хвостами дві довгі зелено-сірі щучки.
Матвійко від хвилювання зробився червоний, як жоржина. Він уже не думав про сорочку — його захопив запал рибалки. Кожен новий захід приносив здобич.
— Не я казав! — радісно вигукував Снігур. — Гляди, ще й велику щуку впіймаємо. А що ж — з весняною водою могла запливти...
Щось міцно сіпнуло сорочку, хлопчики глянули один на одного радісно-тривожними очима.
— Щука! — прошепотів Снігур.
— Щука! — відгукнувся Матвійко, почуваючи, як йому перехоплює подих.
Щосили вони разом смикнули сорочку. Щось луснуло, з води на мить вигулькнула чорна лапа пенька...
— Корч! — вихопилось у Снігура. — От клятий! І сорочка порвалась.
Тільки тепер Матвійко зрозумів, увесь жах того, що трапилось. Рукав його нової сорочки був розпанаханий надвоє від плеча до низу, два верхні ґудзики безслідно зникли.
Та хіба можна було назвати новою сорочкою те мокре, брудне шмаття, яке, розчепіривши, тримав перед собою Матвійко?
Налетів вітрець, очерет тривожно зашамотів: "Що? Що? Що?"
Хлопчик скривився, сльози заступили туманом виднокруг. Ще мить, і вони покотилися б по щоках — рясні і краплисті.
Та цієї хвилини він почув насмішкуватий голос Снігура:
— Заплач, Матвійку, дам копійку!
Матвійко судорожно ковтнув, і Снігур не побачив у нього жодної сльозинки.
Млосна полуденна спека дихала навколо нагрітою травою, дурманними пахощами болотяних квітів. Над іскристою синявою ріки струмувало вдалині прозоре марево.
Грузнучи в сипкому піску, Матвійко вертався до млина. Він встиг уже випрати сорочку в Дніпрі і надів її. Мокра тканина приємно холодила тіло.
То нічого, що розпанахало рукав, — його можна зашити. Не шкода й загублених ґудзиків.
Сорочка вже втратила для хлопчика всю свою колишню принаду перед тим безцінним скарбом, який Матвійко ніс обома руками в старенькому картузі.
Прикриті від сонця травою, в ньому лежали гостроголові зеленаві щучки.
Поряд з Матвійком простував Снігур. Він ішов мовчки, не поспішаючи, спокійно і поважно, як і личить хазяїнові дніпрового берега.
За матеріалами: Олесь Донченко. "Подорож до млина". Оповідання. Художник Василь Євдокименко. Київ, видавництво "Веселка", 1968, 32 с.