Але най буде що хоче, бо гірше вже не може бути! 1 він почав наново вити. Зразу тихо, якби грав на флейті, потім голосніше, якби його зуби починали боліти, а вкінці, якби з нього шкуру дерли. Не чув, коли увійшов пан і почав його ліскою валити. "Няй б'є' Няй мене вб'є! — думав пес. — Бо ліпше смерть, ніж таке життя!"
Але смерть не така легка, як Босому здавалось...
З паном прийшов його товариш, маляр, від котрого все було чути запах олії і квасного молока а котрий грозив, що вималює Босого і пустить в газети.
Цей вхопив пана за руку і почав його вговорювати.
— Дай спокій, чоловіче, за що б'єш невинну собаку!
— Невинну! — верещав пан. — А чого ж він виє на ціле місто?
— Бо йому зле.
— А хіба мені добре?
— Ну, правда, але ти чоловік, а він пес... Диви, як же ти його немилосердно прив'язав. Таж це прямо іріх!
— Я йому всі кості лоторощу! — кричав пан, вимахуючи здоровим костуром. — Я його на винне яблуко зіб'ю! Нащо він мені шафу перевернув! Я його за те мушу прив'язувати, щоб не скакав. А зрештою, хіба я його за собою кликав, хіба я йому не казав: вернися? Остаточно, — заключив, відчиняючи чемно двері, — господин Босий мають вільну волю. Коли їм у мене зле, то можуть собі іти, куди хочуть, прошу!
Пан стояв, елегантно вказуючи двері, і чекав відповіді.
Босому якби хто полуди з очей зняв. Справді! Він має вільну волю! Чому ж він давно не покинув недоброго пана і не вернув у село? Чому?
Так, але він не знає дороги. Вітри давно рознесли слід за тим возом, котрий привіз його до міста. А місто неабияке, а доріг тьма! Та й на селі його вже, мабуть, забули. Хто тепер схоче старого, змореного собаку. А по лісу бігати він вже забув, поживи шукати не вміє, перед лісничим втікати не годен...
І Босий спустив голову і в покорі почав лизати брудні, від кількох днів нечищені черевики свого пана.