Піду йому назустріч: цікаво дуже глянуть.
Він (вривається в гурт). Брати мої! Вставайте!
— А що таке?
— Що сталося? Кажи мерщій.
Він. Вставайте всі! Ні, всі вставайте!
— Та ти кажи: ми й лежачи почуєм.
— Занадто ти ще молодий, щоб нам, старим, вставати.
Він. Не стану я казать, поки не встануть всі, не стану!
— Дивись, який гарячий! Божевільний!
— Давайте встанем. Га? Устанем?
— Доведеться...
— А що ж? Хіба нам важко?
Встають.
Він. Брати мої! Я радість вам приніс велику. Я радість вам приніс! Сам Бог навів мене, брати мої, на стежку.
Голоси:
— На що? На стежку?! Не може бути! Ми скрізь тут навкруги шукали, ми всі шукали й не знайшли. Хто з нас шукав?
— Ось я шукав.
— І я.
— І я шукав.
— Та ти ж далеко не ходив,— за кущ пішов, постояв, а зараз кажеш, що шукав.
— Та й ти, коли на те уже пішло, і ти далеко не ходив. Ти навіть під кущем заснув!
Він. Брати мої, тропа!
— Яка тропа? Тобі приснилось, може?
— Нащо даремно нас підвів з землі? Я встав, мовляв, якесь там диво сталось: кілком убили звіра або козу піймали у тенета.
— І я чекав якогось дива...
— І я чекав.
Він. Брати мої, тропа! З цього страшного лісу, де вічна ніч стоїть, вона веде у день рожевий, вона веде до сонця! Брати мої, до сонця!
— Сусіде, ти бачив сонце?
— Ні, але мені казали, що сонце єсть.
— А я вві сні його колись угледів — сяє!
— А я раз зліз на дерево високе, а вітер як хитне гілля дерев, мені в очі так і ударив промінь. Я б, може, і осліп, так баба чимсь мені присипала обидва ока, і все пройшло.
Він. Що кажеш ти? Я бачив сонце і дививсь на його. Очам воно дає єдину втіху. Ходімо ж ми назустріч джерелу утіхи!
— Ти сам іди, а ми і тут свій вік як-небудь доживем.
— На те живем, щоб вік дожити.
— До сонця кличеш ти,— для нас дорога це далека, а от як з лісу вийдеш ти і день ясний угледиш, вернись до нас та й нам розкажеш. А то ми чуєм: день та день, а де він — нам ніхто не скаже.
Він. Брати мої! Зоря зійшла над нами!
— Яка зоря? Він божевільний зовсім!
Дивляться вгору.
— Ніякої зорі.
— І я не бачу.
— І я.
— І я.
Він. Заблисла нам мета в тумані. З метою жить не те, що без мети. Мета знімає з плеч вагу велику і крила нам легкі дає. Сліпі з метою йдуть, як зрячі.
— Постійте: чому це він усе говорить? Тут є старші від нього.
Молоді голоси:
— Нехай! Нехай! Слова його як струмінь ллються.
— Вони дають якусь надію.
— Вони на серце падають.
— Вони знімають гніт з душі: мені немовби легше стало.
— І мені.
— І мені.
Він. І я вас поведу до світлої мети: тропа веде до неї. Що тут тропа лежить, про це я знав ще змалку. Мені казав один мандрівець, що той, хто вперше йшов по ній, щоб не згубить її, ішов і сіяв мак червоний! І я дві квітки сам знайшов.
— Знайшов?! Ану, квітки нам покажи.
— Про мак давно ми чули.
— Ти б нам квітки приніс та показав, щоб ми могли пойняти віри.
— Про мак, звичайно, всі ми чули.
— То та тропа хіба лежить в долині? Вона по горах в'ється!
— То, може, ця тропа й на гори вийде.
— А може, й так.
— Ти мак нам покажи!
— Еге, ти мак нам покажи!
Він. Ось мак! Ось мак! Я заховав його на грудях. (Виймає дві квітки маку).
— Дивіться: мак! Їй-богу, мак...
— Справді мак?
Всі оточують його.
— Або я сплю, або квітки я бачу.
— А дайте гляну я.
— Постій! Не всім же зразу.
— Який великий!
— Який червоний!
— Як кров.
— Як кров.
— Як кров.
— Та це не мак,— це кров його.
— І пахне кров'ю.
Тиша.
— А ось на боці теж. Ось гляньте на сорочку!
— Це знову кров.
— Ану! (Бере рукою і знімає). Знімається! Пелюстки маку! Третя квітка!
— Це та́ тропа!
— Постійте! Що ви?!
— Це та тропа!
— А гляньте, квіти свіжі.
— Мені здається, що вони зів'ялі.
— Свіжі, свіжі!
— Живі, живі!
— Ми підем з ночі.
— Ми вийдем з лісу.
— Ми вгледим ранок.
— Ми вгледим сонце.
— Ми вгледим день.
— Ми вийдем з лісу.
— Та що це ви?! Куди іти?! Хіба забули ви, як важко йти, як страшно.
Він. Я поведу вас, я йтиму перший. Ви візьмете кілки, а я розкрию груди і вільними руками терни колючі буду розгортать. Там день, блискучий день, я бачу, і ви, ви всі мене не зможете спинити.
— Я вже старий і вже гаразд не бачу,— він справді дужий, молодий?
— Погляньте, як у його очі блискають, неначе в вовка.
— Якою міццю дихають слова!
— Він не злякається.
Він. Розбийте груди і серце викиньте моє голодним псам, коли я світло дня не вгледжу. Коли злякались ви, я сам піду з надією за руку!
— А це ж, здається, той, що раз колись злякався борсука?..
— Мовчи, ти знаєш там багато!
— Хіба не бачив ти, коли він сам пішов у нетрі? А перед сим хіба не чув ведмежого ти реву?
Він. Хай грім мене ударе, я впаду без крику, хай ляжуть на тропі, я перейду по їхніх спинах. Я не боюсь нічого.
— Який він сміливий!
— Який відважний!
— А може, це не він, а може, це другий?!
Дівч[ина] (підходить до Нього). Це ти? Твій вид і голос. А дай я гляну в очі... Ти не плачеш?
— Хто? Він заплаче? Тобі приснилось, може?
Дівч[ина]. Ні, Ні! Я бачила сама, як він вночі сьогодні плакав.
— Запорошив він, може, око.
— Упала, може, з гілки вранішня роса.
— Роса, роса, звичайно, впала.
Дівч[ина]. То так мені здалося?! Ти... не плакав?!
Він. О, коли б міг я плакати і ублагати вас слізьми покинуть ліс великий! О, коли б міг я іскрами вогняних слів своїх цей ліс проклятий запалити і вам одкрити небо!
Дівч[ина]. Адже ж ти той, що любиш так мене?
Він. Коли б я міг потоком сліз своїх невпинних з корінням вирвати дуби столітні і вам блакитний обрій показать... Я плакав би...
— О, як він любить нас!
— Як жалує він нас...
Він. Брати мої! Зійшла зоря над нами. Заблисла нам мета. А ще недавно так ми сном глибоким спали і вірити не вірили в ніщо. Життя було для нас повільним умиранням. Родились ми на те, щоб в той же день почати умирати, бо смерть була для нас не гірша від життя. Тепер же будем жить на те, щоб жить. Тепер горіть на те, щоб дужче розгорітись. Яке велике щастя!
— Він справді ту тропу знайшов, що вдень виводе з лісу.
Він. Я в Казку вас веду, брати мої, у Казку! Там день, там сонце золоте!..
— Так він веде нас в Казку?
— А ти не чув?! Він нас веде у Казку.
Дівч[ина]. Мені колись казали, що в Казці тій живуть крилаті люде. По двоє крил у кожного і навіть у дитини. Я дуже хочу вгледіть Казку.
— А я останусь тут. (Згодом). Та ви усі хіба йдете?!
— Не знаю... я іду.
— І я.
— І я іду. Я нізащо тут не лишуся.
— І я.
— І я.
— То, може, й ми, стара, помалу підемо за ними?..
— Авжеж... подибаєм. На старість, може, сонце вгледим.
— То всі йдемо?
Голоси. Усі, усі, усі!
Він. Світає! То ранку чистого пробивсь крізь хмари листу усміх дивний і нас, стріваючи, вітає. Привіт тобі, прекрасний ранку! За всіх братів прийми від мене привітання. (Вдаючись до юрби). А ви... вже на ногах?! Ви вже готові йти за мною? Я бачу — все лахміття ви забрали! Покиньте все: нас ждуть там оксамити!
— Оксамити!
— Оксамити!
— Покинь!
— Покинь!
— Покиньте!
— Ні, краще все давайте в купу зложимо. Коли б, не дай нам Боже, не дійшли, повернемось назад і розберем, хто що зоставив.
— Чого ми вернемось?!
— У ліс вертатись знову?!
— Ти божевільний!
— А може, він сказав і правду?
— Може, й правду.
— Спитай у Його.
Підходе до Нього.
— Скажи: невже ми можемо сюди вернутись знову?
Він. Хто в Казку йшов хоча вві сні солодкім, той в ліс уже не вернеться ніколи!.. Для того ліс труною, пеклом здасться. Немов орел, прикутий до землі, той буде в небо рватись доти, аж доки серця не порве. Брати мої! Я вас веду у Казку. Усі, усі за мною! (Він розхиляє віти і йде, за ним юрба).
Завіса
II КАРТИНА
Ліс. Удосвіта. Він. Дівчина. Юрба. Троє молодих, подібних один до другого, стоять ліворуч.
Окремі голоси з юрби:
— На дереві, що зламано вітрами, він сів з подружжям відпочити.
— І нам звелів спочить і підождать, поки надійдуть всі.
— Невже ми будемо усіх чекати? Їх сотні, тисячі іде; вони на милі розтяглися. Калік же нам за рік не дочекатись!
— Звичайно, ні. Та ми не будем їх і ждати. Вони і так дорогу знайдуть: ми ж слід лишаєм за собою.
— Коли б спитать в його: як він гадає про калік.
— Не заважай йому сидіть і спочивати: він цілу ніч ламав гущавину проклятих нетрів. Він сам ходив туди, куди б із нас ні один не пішов.
— То, може, він, а не вітри, і дерево зламав?
— Це не по людській силі.
— А ти хіба у нього силу міряв?
— Я сам своїми вухами сьогодні чув, як щось у лісі затріщало. Здавалося, зірвались тисячі якихсь звірів і понеслись, злякавшись, в нетрі.
— То він зламав, я в цьому певен.
— Я це й раніше знав.
— Невже зламав такого дуба? Яка ж у його сила!
— Він демон!
— Він пророк!
— Він був, я певен в тому, був у Казці.
— Щоб так дорогу знати, то треба бути вже не раз у ній.
— Він нам не раз казав про неї і раніше.
— Невже він з Казки? Чому тоді він крил не має? У Казці всі крилаті.
— А ти хіба дививсь, чи єсть у нього крила? Коли б він сам хотів побути в Казці, то, може б, він давно вже полетів, але він хоче всіх нас вивести із лісу.
Тиша.
— А ось тепер чомусь не бачу я тропи.
— Не бачиш? Як же так? Ану, приглянься краще!
— Хоч око виколи — не бачу.
— Невже тобі не видко, що на ній трава хоч і росте, а ніби чимсь прибита...
— Але ж і праворуч, і ліворуч трава прибита. Чому ж ти думаєш, що сарни не могли ходити тут і пастись?
— Ось він іде... Ми можемо його спитать самого.
— Навіщо там питати? Ні ліворуч, ні праворуч не вів він нас ніколи.
— А все ж спитай Його, спитати можна.
— Спитати можна.
— Підходить він, підходить... Нащо питати? Нащо питати? Хіба не знає він, куди веде нас?!
— Я не казав сього, я не казав сього. Звичайно, турбувать не варто. От я тепер вже виразно дорогу бачу. Так, так вона іде... он, он куди!.. Ах онде-де зникає...
— Ха-ха! А ти казав, що сарни походили.
— Я не казав, я не казав... То вам почулось.
Він іде, за ним, зігнувшись, Дівчина, щось ніби зриваючи. Напівсхилившись, поривчасто ступає Юрба. Рухи, убрання, навіть обличчя майже однакові.
Він (іде). Якась година пройде — і майже всі зберуться тут до гурту.