нова стіна висока!
І яма перед нею
широка та глибока!
То, поки щедро воїни
нападників скородили,
Жінки і діти вал новий
позад старого зводили.
І знову багатури
на стіни вперто лізуть,
та, вражені мечами,
знов падають донизу.
Батий лютує, казиться,
що сходить кров'ю стан його,
однак військам наказує,
щоб бились до останнього!
* * *
Гаснуть зорі на світанні,
блякнуть київські заграви.
З-за туману сонце сходить —
провіщає день кривавий.
На майдані — воєвода
в золотім своїм шоломі.
Коло нього — жінка, діти
заніміли, нерухомі.
у важкі глухі удари.
Як горожа? Здержить натиск?
Чи проб'ють її татари?
Бо на стінах оборонців
зовсім рідко, зовсім мало:
за тривалий час облоги
половини їх не стало.
Та в серцях бринить надія,
хоч маленька — півнадії,
що утримається місто,
не загине древній Київ.
Тільки чом же воєвода
не такий, яким був завше?
Чом стоїть сумний, врочистий,
до дітей своїх припавши?
Щось він знає, відчуває,
що сльоза росить повіки?
Чом до всіх так припадає,
мов прощається навіки?
Обнялася, вся родина —
заніміла у мовчанні.
Сходить сонце з-за туману —
гаснуть зорі на світанні...
* * *
То не громи-громовища,
то не вітри-вітровища,
то орди йдуть Батиєві
на Київ, мов страховища.
Дзвенять мечами ратники
на стінах, кров'ю зрошених,
як слід гостей частуючи
некликаних, непрошених.
Однак татари юрмищем
на вал новий здираються —
на одного киянина
по троє накидаються.
Бузи понапивалися —
і сунуть, п'яні, з реготом...
І тане сила київська,
мов сніг під вітром-леготом.
Дмитрові вої-ратники
той натиск ледве стримують,—
вже їхні списи й келепи
все рідше й рідше гримають.
"О горе нам, о горе нам!" —
Жінки й старі жахаються,
до церкви Десятинної
Набилось так — і в вівтарі,
на сходах, і на клиросі,
що стіни раптом рухнули —
живими привалили всіх...
Дмитро, блідий, знекровлений,
щосили б'ється з ворогом.
Сини і доньки слідують
за кожним отчим порухом.
І Мирослава сміливо
допомагає мужеві:
зняла щита черленого
з руки його недужої.
І ним Дмитра заслонює,
удари відбиваючи,
на доньок і синів своїх
зі страхом поглядаючи...
Круг них маленька горсточка
захисників лишилася,
що з відчаєм приречених
із ворогами билася.
Батий слідкує здалеку
за мужнім воєводою.
— Ойє, хто схопить витязя,
той буде з нагородою!
І тисячі нападників
до воєводи ринули,—
пустили стріли лучники,
батири списи кинули.
І впали мужні воїни,
немов дуби підсічені,
лягли на землю київську
не мічені, не лічені.
Живими лиш зосталися
Малуша із Любавою
та Йван, що б'ється лівою,
й Петро, що б'ється правою.
Стоять сини, як велети,
обабіч батька й матінки —
січуть нукерські панцири
і багатурські ватянки.
А доньки, вправні лучниці,
руками ніжнобілими
із самострілів київських
кладуть батирів стрілами.
— Стріляйте їх! Стріляйте їх! —
Батий здаля вигукує
і перший сам із ханського
золоченого лука б'є.
Неначе хмара буряна
знялася над батирами —
так сипонули стрілами,
і списами, й сокирами.
І впали... впали мертвими
Малуша із Любавою,
Іван, що бився лівою,
й Петро, що бився правою...
Над ними мати вклякнула
посеред поля ратного.
Дмитро завмер — і випустив
з руки меча булатного.
На нього враз накинулись —
вхопили, заарканили,
скрутили навіть руку ту,
яку стрілою ранили.
І от він серед Києва,
напівживий, заюшений,
нещасним полонеником
тепер стояти змушений.
Навколо — стогін ранених,
повсюди — трупи й згарища.
Там бродять завойовники,
немов криваві марища.
Та враз вони завмерли всі
в поклоні шанобливому:
Батий вступив до Києва
на огиреві сивому.
Під'їхав... Серед вулиці
із почтом зупиняється.
Побіля нього псом брудним
Стонога-раб тиняється.
Дмитрові каже здалеку:
— Вклонися хану — й житимеш!..
Служив ти досі князеві,
тепер — йому служитимеш!
— Гей, песе!.. Перед ворогом
я не зігнуся ободом! —
І в вічі хану дивиться
Дмитро сміливим поглядом.
Батий сидить, мов статуя,
на воєводу щулиться.
Кругом — руїни київські,
забиті трупом вулиці.
— Ойє, Дмитро?
— Атож, Дмитро.
— Ну, от — наш спір і скінчений.
Для вас — поразкою... Для нас —
звитягою увінчаний!
— О ні, спір тільки розпочавсь!
— Ха-ха! Яким же побитом?
Я гордий Київ розчавив,
розвіяв з димом-копотом!
— Ти справді Київ повалив...
Хай ще сто міст повалиться...
Та знай, що має два кінці
судьби примхлива палиця!..
— Боги зі мною!
— Поки що!
— Довіку!
— Хто це відає!
Не завжди той вечеряє,
хто вранці смачно снідає!
— Від океану Східного[14]
до моря Присмеркового[15]
ніхто й ніщо не стримає
коня мого солового!
— Твій кінь розкішний,— слів нема!
Але й таке трапляється,
що навіть якнайкращий кінь,
буває, спотикається!
Від подиву і лютості
нукери аж здригнулися —
на речника сміливого
шаблями замахнулися.
Та їх спинила піднята
пухка рука Батиєва.
— Ойє, верніть меча йому
та випустіть із Києва!
Заради сили й мужності
нехай життям втішається,
в моїм довічній величі
нехай переконається!
Нехай іде — і дивиться,
як я міста топтатиму,
як кінськими копитами
землю потрясатиму!..
* * *
Важко глянув воєвода
на страшні руїни міста,
на своїх синів і дочок,
що лягли за рідну землю.
І, спираючись рукою
на плече своїй дружині,
вийшов з брами Золотої
в біле поле каламутне.
Відійшли вони за Либідь,
стали — глянули на Київ.
Там життя зосталось їхнє,
їхнє щастя, їхня радість...
Впала мати серед поля
у бур'ян, покритий снігом,—
білі руки заломила,
болем серця закричала:
— Сини мої — лебедики,
доньки любі — голубоньки,
навіщо ж вас постріляно
і шаблями порубано!
Плаче мати серед степу,
у сухім холоднім зіллі...
Дим над Києвом димиться,
сонце красне заступивши.
Б'ється мати, ніби чайка,
об сувору мерзлу землю.
— Сини мої — лебедики!
Доньки любі — голубоньки!
* * *
Спорожнів, збезлюднів Київ,
мертвий став, як домовина.
Тільки іноді із лісу
забігають вовчі зграї.
Тільки в пустках і руїнах
стогне, скиглить хуртовина
та Софія бовваніє
на похмурім небокраї.
І ніхто з людей до міста
у снігах не топче стежки.
Хто живий лишився — в нетрі,
у глухі ліси забрався.
Та й кому потрібні трупи
та зчорнілі головешки?
Всяк у хижках, у печерах
від загибелі ховався.
Лиш напровесні,
як рястом
Подніпров'я заквітчалось,
на Софії дзвін зненацька
міддю гримнув голосною.
З тої миті він щоранку,
лиш на світ благословлялось,
над полями, над лісами
вдалину котивсь луною.
За Дніпро — аж на Посулля,
за Ірпінь — аж на Полісся,
за Десну — в бори дрімучі
звуки дзвона долітали.
І виходили із сховищ
на поляни, на узлісся
всі, хто чудом врятувався
від татарської навали.
— Хто там дзвонить?
Хто там дзвонить? —
перешіптувались люди.
— Може, то сама Софія?
— А чи вітер на дзвіниці? —
І пливли чутки всілякі —
неймовірні — звідусюди,
— Домовик?
— Чи волхв?
— Чи дідько?
— А можливо, просто — птиці?
Згодом вістка вірогідна
прокотилася землею,
й поговір той недоладний
сам собою припинився.
То Дмитро вернувся в Київ
із дружиною своєю
і в сплюндрованому місті
над горою поселився.
Він щодня у дзвони
дзвонить —
всіх живих киян скликає
до розореного міста,
щоб життя там відновити.
Він щодня у дзвони
дзвонить,
мов усіх повідомляє,
що прадавній красень Київ
жив,
живе
і буде жити!
Він підніметься з руїни,
він із попелу постане,
в боротьбі здобуде право
на життя і на свободу.
Ти хотів його згубити,
та відродиться він, хане,
й вічно буде пам'ятати —
прославляти воєводу!
[1] Б а г а т у р, або батир — богатир, витязь.
[2] Улус — табір кочовиків.
[3] К и б и т к а — віз кочовиків з халабудою.
[4] С к о т н и ц я — скарбниця.
[5] Г р и д н и ц я — помешкання в князівському будинку для воїнів-дружинників.
[6] Н у к е р — дружинник ханської гвардії.
[7] Б е к — поміщик, воєвода.
[8] К а л к а — річка в Донецькій області, на берегах якої татари уперше в 1223 р. розбили дружини руських князів.
[9] З а б о р о л о — міська стіна.
[10] П р я — двобій, поєдинок.
[11] П о р о к и — стінобитні машини.
[12] К е л е п — зброя (палиця, сходка на молоток).
[13] Ц е р б е р — у древньогрецькій міфології — триголовий пес, ідо охороняє вхід до підземного царства.
[14] Східний океан — Тихий океан.
[15] Присмеркове море — Атлантичний океан.