Травлення поліпшує, катар дихальних шляхів лікує. Розкажіть про це Федькові...
Зранку подався я кропиву шукати. Взяв кошика, гострий ніж. Знайшов її в проваллі. Тут колись глину брали, а теперь до ям усякий непотріб скидають. Як я не крутився, а таки нажалив руки. Що було рукавиці прихопити!
Вдома нашаткував тієї кропиви, окропом ошпарив (це щоб порося язика не нажалило), кисляком свіжим — улюбленими ласощами Веприка — облив, підсунув ближче до нього корито — їж! Веприк подивився невесело, закашлявся, немовби дядько Гнат, що цигарки з рота не випускав, а тоді мляво, нехотя почав їсти. Невдовзі апетит його розгулявся, напевне, і Веприк спорожнив корито. Увечері я також кропивою його нагодував.
— Отепер видужає наш Веприк! — зраділа Маринка, повернувшись із піонерського табору.
Та вранці виявилося, що порося й далі кашляє.
— А ви гадали, за один день його вилікуєте,— помітила наше здивування мати.— Ось вам рукавиці, бо іще довго доведеться по кропиву ходити.
...В піонерському таборі довідався од хлопців, що найкраща кропива росте не в проваллі, а в берегах (так у нас називають гайки понад ставком, що довгою водяною смугою перетинає навпіл село).
У неділю гайнули з Маринкою туди. У заростях верболозу, бузини, калини стіною буяла кропива — розлога, соковита і, мабуть, дуже жалюча, бо не лише листочки, а й гілочки вщерть всіяні червонястими жалами. Це в них, знали ми з ботаніки, сидять на пружинах гарпунники, вістря яких начинені отрутою. Зламай жало, і гарпунник спрацює — всадить в тіло добрячий запас сверблячки. Тому-то ми прихопили мамині рукавиці. Швидко нарізали кропиви з півмішка, а тоді подалися на галявину кролям трави нарвати. Я натрапив на кульбабу. У нас, на горі кульбаба дрібна, давно вже одцвіла, а тут свіженька, довголиста, квітує. Рвав її й думав, що у Франції, напевно, знають їй толк, бо інакше б не готували з неї салатів. Особливо гарна кульбаба росла біля всохлої берізки. Верхівку її буря, мабуть, зламала, а стовбур уже трухлявіти почав. "Скільки йому стояти!" — вдарив я по ньому долонею. Що тут сталося! З-під самої землі несподівано виринула зграйка чорно-жовтих комах. "Шершні!" — одразу упізнав їх і кинувся навтіки. Біжу й чую, що наздоганяють вони мене, одні вже в чубі ворушаться. "Пропав!" — майнула думка, бо добре пам'яток), як торік шершні загризли отак грибошукача. Тоді падаю, задираю на голову піджак. Рукою давлю комах, що в чубі копошаться. Пізно, гострий біль пронизує потилицю. Вкусили! Над головою зловісно дзижчать шершні. Не ворушуся. Закляк. Це, напевно, й врятувало од наглої смерті. Невдовзі дзижчання припинилося і я стягнув з голови піджак, витягую з чуба довгасті чорно-жовті тіла двох шершнів. Така погань! Хоч і розумію, що сам винуватий, чи ж треба було тривожити гніздо...
Біль неймовірно сковує голову, нижня щелепа не тримається, доводиться їй рукою допомагати. Вуха немовби ватою заклало! І слина безупинно йде...
— Чого плюєшся? — підходить Маринка. Вона була за кущем верболозу й, виходить, не бачила моєї ганьби. Мовчки показую їй мертвих шершнів й чухаю потилицю.
— Вкусили? — жахається сестра й кидається обстежувати мою голову, а тоді радісно повідомляє: — Жал немає!
— Теж біолог,— криво посміхаюся.— Це тільки бджоли залишають у шкірі жала, а оси жалять ними скільки хочуть. У них жало, як у бандита ніж!
— Що ж тоді робити! — бідкається Маринка.— Як гадюка вкусить, отруту висмоктують. Од укусів бджіл сік кульбаби допомагає. Шершні — оси, виходить, їхня отрута близька до бджолиної. Давай, Петре, кульбабу до потилиці прикладемо.
Сестра нам'яла листочків кульбаби, приклала на хустинці до моєї потилиці. І справді полегшало. Посиділи ми трохи, пожурилися, а тоді взяли мішки й попленталися додому. Тут набрав я з холодильника в целофановий мішок льоду, приклав до потилиці й невдовзі заснув.
Довелося Маринці і Веприка, і кролів самій порати.
Проснувся од радісного крику сестри:
— Сіра десятеро кроленят привела!
Крутнув головою — полегшало. І так радісно стало, що не загризли мене проклятущі шершні, і вже немає пекучого болю в потилиці, і що кроленята вивелися...
А вони такі кумедні — маленькі, сліпі, голі. Копошаться в пуху, який сіра крільчиха з себе наскубла.
— Ходімо звідси, бо іще годувати їх не стане! — тягне мене од клітки Маринка.— Знаєш, я їй трохи деревію кинула. Як винагороду!
— Хіба що за винагороду! — буркнув я, згадавши татову розмову.
Зайшли до Веприка. Той зрадів нам, почав тицькатись рильцем об наші ноги, а тоді ліг на бік, очі заплющив.
Маринка почухала порося, й воно вдоволено зарохкало.
— Ти, братику, й не помітив, що іще з учорашнього дня Веприк не кашляє. І бачиш, яким веселим став!
Оце звістка! Отепер мама не сумніватиметься, що діти в неї хазяйновитими ростуть.