Тепер, у стемнілій кімнаті, вони стали виразнішими, й так само виразнішою стала на малюнках вона, і у виразі її обличчя наче появився лукавий докір. Адже не було раніше тієї лукавинки, де ж узялася?.. Зі збудженням прислухався до гамору дітей за стіною — діти вже розходились по домівках, і їхній щебет долинав також ізнадвору. Жерелиця взяв олівця, вивів перші рядки, що склались мимоволі: "Як добре жити при свічках каштанів! Ярцвіт-яранка світить по садах. А по лісах присвічують шафрани, і завербляник світить по річках". Спалах сюхвилинного настрою накладався на спомин про весну, на спомин про юність, і нинішні почуття наче стали детонатором, од якого вибухнули емоційні поклади в його єстві... "Як добре жити в сяйві анемонів! Боза коральна — мовби жовта гать. Агави дивна мерехтить корона, й корони маків кров'ю хлюпотять". Наче спалахнула веселка в душі, й під крилами тієї веселки стало далеко видно — в серці його, стало видно в минулому... "Як добре жити в спалахах будянок, що не згасають і в осінній час!.. Всміхаються русалки деревляні, й волові очі дивляться на нас... Як добре жити під брусничні дзвони, під вересу блідо-рожевий спів і наслухать тройзілля білі тони і сині обертони синяків!" І вже чомусь нинішній день набирав для Жерелиці не буденного значення, а — ще не минувши — начебто поставав із вершини іншого часу, який мав колись приплинути, й нинішня пригода вже ледь-ледь поставала в іншому світлі, втрачаючи наліт побутової банальності... "Як добре жити — світить цвіт шовковиць, і конич дикий полум'ям горить. І тернослив терновим каже словом про те, як добре в цьому світі жить!"
Згодом, вибравши найвище місце, він сидів на горі й дивився на простір, що відкривався далеко, в глибину серпневого вечора, а в цій темно-бузковій далині літали й літали ластівки. Спереду вони були схожі на фюзеляжі мініатюрних реактивних літаків, і їхній політ теж скидався на політ літаків, коли вони творять фігури вищого пілотажу. Ось тільки ластівки літали без надсадного літакового реву, без грозового шуму, не чулось навіть посвисту їхніх крил, лише зрідка лунало приглушене, поквапливе щебетання-шамрання...
За спиною зашелестіли кроки, й Жерелиця обернувся.
— Можна з вами посидіти? — спитала Марія, м'яко фосфоресціюючи в сутінках рожевим платтям. І здавалось, що й губи її фосфоресціюють притлумленим інфрачервоним світлом, і очі так само — тільки вже густою ожиновою темнокарістю.
— Сідайте, Маріє, землі не пересидите. Земля — велика...
Марія сіла на спориші несподівано близько. Здавалось, її тіло — особливо ж напіводкриті у викоті плаття груди, шия і щоки — пашить сухим серпневим жаром. Либонь, зараз Маріїне тіло, як і земля довколишня, випромінювало тепло, надбане за цілий день.
— Тільки не думайте, що в мене совісті нема чи я некультурна...
— Чому ви так?..— здивувався Жерелиця з почутого.
— Бо сидите самі, а я прийшла заважати.
— І зовсім не заважаєте, навпаки. Удвох легше мовчати.
— А я мовчати не вмію, в мене рот не затуляється.— Її грудний оксамитовий голос задзвонив, як дзвоник, веселою скоромовкою.— Думаєте, я українка?
— Чорнява, схожа на українку...
— Еге, в мені багато всякої крові злилось докупи. Прадід був циганом, а прабабка грекинею, далі дід узяв собі полячку, полячка вийшла за росіянина. Мій батько женився на українці. Ось тепер уся їхня кров і говорить у мені, зрозуміло? Я можу вам стільки за себе нарозказувати, що за тиждень не переслухаєте. Хочете?
— Розказуйте, Маріє.
— Скажіть, навіщо мене обняли й поцілували в клубі? — несподівано спитала.— 3 нудьги чи за розвагами скучили?
— Ви мені... подобаєтесь,— над силу мовив Жерелиця, побоюючись, що зізнання прозвучить із вимушеною нещирістю.
— Ой, правда?!
— Правда.
Майже смеркло. Сутінок стояв у старому саду на горі, закосичив сутінок і верхівки дерев по схилу гори, погасив свічення води в Сеймі. Здавалось, що в лузі пересуваються химерні тіні. Марія мовчала, й раптом Жерелиця відчув на своїй шиї тугі, як житні перевесла, її руки, відчув на скроні пульсуюче її дихання. Обійми були такі несподівані, що в першу мить забарився відповісти і вже згодом знайшов її губи, які відкрились щілинкою, а з щілинки віяло терпким холодком.
— Ви нічого не думайте,— шепотіла Марія в перерві між поцілунками, і зуби її зблискували, як місячна доріжка на воді, і за напівопущеними повіками клубочився світлий дим у погляді.— Ви тільки нічого не думайте...
Жагучість її обіймів була така несподівана, що Жерелиця краєм свідомості не вірив у їхню справжність.
— О незрівнянний! — вирвалося з її уст.
"Мені причулось,— потай відзначив Жерелиця.— Не могла ж вона так назвати мене". І тепер, пригортаючи Марію, відчував дивну відстороненість від усього, що відбувалось.
— О незрівнянний! — знову прошепотіла Марія.
"Я — незрівнянний? — снувалося скептичне в його свідомості.— Що за дитяча екзальтація, озброєна школярськими, вичитаними фразами! Здається, я ще ніколи не був незрівнянним..."
— О!.. О!.. О!..
Стомившись від поцілунків, Марія поникла головою, і волосся — вже без рожевої стрічки — впало на чоло, затулило щоки, й тепер лише ніс, як примарний світлячок, ледь білів.
— Серце заболіло,— зізналась.— У вас є корвалол чи валідол?
У кімнаті, увімкнувши електрику, Жерелиця дав їй патронник із кружальцями валідолу, і Марія, поклавши в рот одне, усміхнулась вибачливо.
— Мені не можна хвилюватись.— І по хвилі попросила: — Погасіть електрику, бо можуть заглянути у вікно і всяке подумати.
У темряві запало мовчання. Непевним рухом Жерелиця обійняв Марію правою рукою, і жінка у відповідь прихилилась йому головою до плеча.
— Знаєте, за що мені подобаєтеся? — зрештою прошепотіла.— Що при вимові у вас якось так чудно звучать шиплячі. І що на скронях уже є сиве волосся. І за те, як ви дивитесь,— глибоко й наче сердито, вимогливо, наче всі перед вами винуваті.
"Господи,— билось у ньому здивування,— хіба можна за таке подобатись? І яка особливість у моєму погляді, і хіба справді мої шиплячі так звучать?.. Чи можна подобатися за сиве волосся на скронях?.. Якісь несусвітні речі!"
— І ваш профіль!.. Я ні в кого не бачила такого профілю!.. О незрівнянний!
"Ця екзальтація справжня чи награна? Мовби говорить не жива людина, а прокручується магнітофонна стрічка, де записано оперетковий текст".
— Нічого особливого в моєму профілі нема,— спробував обережно заперечити Жерелиця.
— О, не кажіть! — вирвалось палке.
"Я й справді встряв у якусь оперетку, але як мені тепер поводитись? Так, щоб не випадати з жанру? Я так не можу".
— От коли ви йдете чи стоїте на горі — я весь час дивлюсь на вас,— шепотіла.
— Весь час?..
— Так зі мною — вдруге в житті. Вперше я закохалась, коли мала шістнадцять років...
"Отже, закохалась,— і вірячи, й не вірячи, міркував Жерелиця.— Й отак зізнається? Всяке випало спізнати в житті, а щоб таке?.."
— У Володьку закохалась,— шепотіла. Вони стояли біля вікна, відчиненого навстіж, і в кімнату линули запахи серпневої ночі. Скалки місячного проміння хлюпотіли на Маріїних вогких губах, тріпотіли на перламутрі її зубів, гостро жевріли в очах.— Володька так і не взнав. Його забрали до армії, після армії він уже не вернувся в село, а там і женився, де служив. Я аж у двадцять років вийшла заміж за Антона — й то тільки тому, що він мав профіль такий, як у Володьки. Як цілувалась, то заплющувалась — усе здавалось, що цілуюся з Володькою. А дочка народилась, то чоловік хотів назвати Катрею, а я — тільки Володимирою. І вийшло по-моєму. Якось приїхав Володька в село, з жінкою та дитиною, здибала їх біля школи, поздоровкались і розійшлись. Він не знав — і ніколи не взнає. А я потім стільки плакала!
Голосок її лунав, як потічок, що біжить по камінню, дзюркоче, світиться, мерехтить, і в звучанні того потічка весела нота — основна, та все ж таки прихований біль чується...
— З Антоном я розлучилась...
— Чому? — меланхолійним тоном спитав Жерелиця. Розповідь про чуже життя зоставалась поза його свідомістю — чи не тому, що теж видавалась начебто несправжньою?
— Почав пити, заглядався на інших. І дівчата його любили. А я не могла дозволити, щоб він іще зустрічався з кимось.
— Тепер він жонатий?
— Жонатий. Живе через город від нашої хати. Дітей не мають, то обоє з жінкою носять цукерки Володимирі, їй уже дев'ятий рік. А я не серджусь на них, зла не маю.
— А ви, Маріє, вийшли заміж?
— Ні.
— Чому?.. Скільки років минуло після вашого розлучення?
— Шість років... І знаєте, за цей час я ні з ким не зустрічалась.
— Ні з ким? — вихопилось у Жерелиці.
— Ні з ким,— нервовим сміхом засміялась Марія.— Був тут один приїжджий, хотів женитись, обіцяв удочерити Володимиру, а я відмовилась.
— Чому?
— Не любила його. А раз не любила, то навіщо? Аби знов заплющуватись — і бачити чужий профіль?
— Але ж вам... скільки років?
— Скоро матиму тридцять три.
— Ще можете влаштувати своє життя... А дочка могла б полюбити вітчима.
— Не хочу нікого обманювати... Знаєте, ніхто не вірить, що шість років я живу сама. Навіть мати не вірила спочатку — вона живе на іншому кутку села, то кілька разів приходила перевірити посеред ночі або перед ранком. І нікого не заставала в моїй хаті. Є тільки один чоловік, який вірить.
— Хто?
— Антон, із яким розійшлась. Знає мою вдачу. Одного разу навіть просив, щоб я таки вийшла заміж — тоді йому легше стане. А я не можу... Я не можу без любові.
— А мене ви полюбили, Маріє?
— О незрівнянний! — в пориві припала до Жерелиці, стала цілувати — груди, шию, підборіддя. Губи їхні злились — м'яким холодком валідолу, терпкою студеністю освіжали її поцілунки. В перерві між обіймами та поцілунками вона шепотіла в безтямі: — Як я давно хотіла зустріти вас! Скільки приглядалась — усі не ті, не ті... А ви приїхали, я тільки глянула — й серце впало...
"Серце впало... Невже це відбувається насправді? Нинішня ніч колись видаватиметься нереальним сном. Наївність природна в шістнадцять років. А коли наївність не минає в тридцять три? Унікальний випадок. А може, не унікальний, і я в своїх сорок так нічого й не втямив у жіночому єстві?.. Серце впало!.."
І, наче тікаючи від своїх роздумів, прагнучи забуття, Жерелиця знову припав до її губів, що холодили м'ятою.