Але коли хлопці стали кепкувати над нею, вона підвелась і побрела до берега. Чим ближче підступала, тим тихіші ставали хлопці. Тизунець, який також насміхався, першим звівся на ноги, нібито вона, розлючена, йшла тільки до нього, щоб видряпати йому очі...
Коли вона, не мовивши й слова, вдягалась, то Сеник сказав:
— Ну й брехло ти! — І на підтвердження звернувся до Тизунця: — Правда ж, вона брехунка?
Марійка й хлопці дивились на Тизунця. І він, одвернувшись від вогнисто-пильних Марійчиних очей, зневажливо посміхнувся і мовив:
— Брехунка, авжеж.
Хлопці од реготу качались по піску. Марійка схопила своє плаття і, наче її цькували собаками, побігла геть. їхній сміх переслідував її, лящав у вухах.
IV
Зимою батько білий не тільки тоді, коли повертається з млина, а й тоді, коли йде до млина: метелиця обліплює його. Сніг примощується на стрішках брів, намітає кучугурку на чуб, що випорскує з-під шапки, чіпляється за пухкі вуса, ніби за вівсяну стерню. Од снігу батьків погляд стає чистішим і глибшим.
Батько ступає в сліди, у яких, здається, повно голубуватих сутінків, а Марійка дріботить збоку. Синиці випурхують з-під їхніх ніг. На шляху здибаються люди. Вони вітаються, нахиляючи голови. Батько і Марійка відповідають в один голос, і Марійчин — золотаво-дзвінкий — на хвилю покриває синичий шарварок.
Цілий день вона — то між саньми й машинами, полохаючи горобців, що клюють розсипаний з опалок овес чи кінські кізяки, то ж у млині. Жорна трудно й жорстко крутяться, вода гуде порско й напружено. Поступово вона, як і батько, вибілюється в борошно, воно осідає їй на стрімкі брови, затримується об лагідний пушок на вилицях. І її голова од того також злегшується, стає світла, приглушено сонячна у півтемному млині.
Надвечір батько відправляє її додому. По замерзлому ставу бредуть і бредуть від степу сутінки. Хтось рубає сокирою ополонку, і крига то хижо, то розпачливо подзвонює. Верби повдягалися в овечі кожухи, повивертавши їх білою вовною. Ген на колгоспній фермі синє намисто мерехтить разком — вогні. І думка про Телесика не закрадається в голову...
З лугу, з-поміж беріз, вихоплюється маленький лижник. Він мчить навздогінці. І розуміючи, що вже не наздожене, починає махати палицями: мовляв, зупинись, маю сказати щось. І хоч Марійці кортить зупинитись і довідатись, що там має сказати Тизунець, але вона притьмом вскакує на своє обійстя і ховається в хаті.
Готує уроки — читає, пише. І чекає на батька. Уявляє, що все там уже змололи, опустили заставки, і млин, пахнучи свіжим мливом, заслухався сніговою тишею. І тими пісенними дзюрками, що не замерзають і зимою, що срібно ллються, киплять непогасною мелодією — крізь сивий холод, під кригу...
Батько приходить, коли вона вже спить.