Нехай не свистить ваш приймак. Де б це в нас тому крукові взятися.
— Та їх було повно колись і в нас. Тіки вивелись.
— Ну да, оце один вас шукав,— Джус уже покректує здушеним смішком.— Взяли десь слабу ворону, ще й брешуть. Свистуни.
— Та ні, Петь. Он дід Микитенко дивився, то й він каже, що це крук,— тут Колько і справді вже трохи підбріхує, бо дід не бачив птаха, але ж треба якось втовкмачити в Джусову голову, що це ніяка не ворона.— Воно ж іще пташеня, вважай пуцьвірінок...
— Ну, може, не ворона,— поступається Джус,— а кібець маленький.
— Який там кібець!
— Я ж кажу, молоденький кібчик.
І тут Колько помічає, як жадібно звузилися Джусові очі. Він схилився над птахом і помацав його за лапки.
— Нічогенькі пазурі... А знаєш... У Лисянці... ну, знаєш, мабуть, що кібець — хижак, еге? Так от, у Лисянці приймають кібцеві лапки... по п'ятдесят копійок.
— Ти що, здурів? — вигукнув Колько, аж крук з переляку стрепенувся і заковзався на крилах.
— Чого ти? Хіба я що? Кажу як є.
— А до чого тут кібець?
— Це я так, щоб ти знав.
— Ходімо звідси, нехай не лякається.
— Хіба він розбира людську мову?
— Він боїться голосу,— каже Колько і легенько підштовхує Джуса до дверей.
— А-а-а... Ну, ти приходь по живицю. Мені не шкода.
Джус чимчикує додому і, видно, таки повірив, що це крук. Бо за гроші — ні слова.
А Колько тим часом біжить до хати з бляшанкою, щоб батька порадувать, і на порозі стрічається з матір'ю. Вона сердита. "Щоб і духу тут твого не було!" — гукнула і ніби й не помітила Колька, пішла собі надвір, високо закинувши голову.
Він боязко переступив поріг, дивиться — а батько скрипку ховає у продовгуватий потертий чемоданчик, пальці йому тремтять — такі жовті, а нігті немов синькою підсинені, й очі також жовті, і від того погляд у батька якийсь гарячий, аж пече. Глянув на Колька, побачив бляшаночку з живицею у його руках і всміхнувся — та так гірко, що Колькові лице зашкарубло, і він не зміг усміхнутись до батька, лиш дивився на нього незрушно, й очі Колькові важчали, важчали... Тоді батько підійшов до нього, погладив по голові — рука легенька така, немов то вітерець скуйовдив чуприну, і не сказав, а зітхнув словами: "Хороший ти хлопчик ростеш... Хороший". А потім узяв чемоданчика з скрипкою і мовчки пішов з хати, і Колько серединкою серця відчув, що більше його не побачить. Вискочив услід за поріг:
— Тату, куди ви?
— У Мизинівку.
— Не йдіть!
— Треба, синку.
— Ви більше не прийдете. Я знаю!
— Прийду.
— Не обманюйте, тату! — раптом закричав Колько, підбіг до нього і вхопився за потертий чемоданчик.— А скрипку навіщо взяли?
— Мене довго не буде. А ти будь розумненьким. Та крука гляди, чуєш? Щоб коли я повернуся, то з ним усе добре було.
— Я проведу вас,— сказав Колько.
Батько пішов не до шляху, а попрошкував у Мизинівку пішки, через поле, і дорогою Колько дивувася, чого це він рушив пішака, як йому так важко: пройде трохи і пристоює, поклавши на груди руку. То було все щось розказує, а це мовчить і пече Колька очима. Або й зовсім одведе їх убік і тільки зітхає. А як показався попереду ліс, то сказав, щоб Колько вертався додому, бо мати не знатиме, де він подівся, і знову лаятиме. Колькові було все одно, нехай лає, як така злюща, що батько ось надовго іде від них, а вона здиміла з дому. Однак вернутись вернувся, бо йому важко було від батькового мовчання... "Глядіть же, довго там не баріться",— сказав і побіг додому, та все озирався, озирався, аж поки батька не приховав ліс, такий темний оддалеки, що Колькові здалося, ніби в ньому настала вже ніч. А до ночі ж іще було далеченько, у небі висіло біле сонце, і Колько глянув на нього й заплющився — в очах стало червоно, гаряче. Так він ще трохи постояв, потім щодуху помчав на тополю, що височіла у їхньому дворі. Він би, може, й не поспішав додому, аби не крук. А так — прибіг й відразу в повітку.
Птах уже й не сидів, а лежав, припавши грудьми до дна ящика, розпростерши крила, і пшоно, і вода так само зоставалися не торкнутими. Колько схилився над ним, легенько погладив пальцем сірого дзьоба, але крук навіть не відкрив очей, тільки ледь-ледь ворухнув зморщеними повіками.
"Дурненький мій,— заговорив Колько,— тебе що, як маленьку дитину, тре' годувати, га? Чи ти захлянути хочеш?" Він розтулив крукові дзьоба, узяв пучку колючих пшонин і вкинув йому в рот. Але крук не ковтав пшона, і навіть коли Колько линув йому з мисочки води, то вона не потекла в червоне птахове горло, а вихлюпнулась назад разом з дрібними зернятками. І тоді Колько зрозумів, що тут щось не те, десь тут коло крука ходить якась біда, і він почув навіть її дихання — холодне та вогке, немов із льоху війнуло. Треба у когось питати поради — і хто б це йому підказав, як воно й що. Може, цьому птахові їсти щось інше треба давати, але ж диви — і води не п'є, а вода для всіх однакова. Ні, Колько таки піде узавтра й про все розпитає, він уже знає, до кого треба йти, авжеж, до Кіндрата Павловича, до того вчителя, що старшокласникам зоологію читає. О, той про всяких птахів і звірів що хоч скаже, ще краще за лікаря. Колько бачив у школі кімнату Кіндрата Павловича, то там яких тільки пташок немає! Синиці, дятли, ворони, і навіть орел один є, невеличкий, правда, сірий степовий орел, але ж є. Очі в нього блискучі, немов ґудзики, бо неживий той орел, як і всі пташки, що там є; Кіндрат Павлович опудала з них поробив, але такі ловкі, що куди там! — геть як живі стоять, по очах лиш і видно, що мертві. І то Кіндрат Павлович указочкою тикає на тих пташок і старшокласникам все чисто розказує про них: що яка їсть, де живе, які яєчка несе... та чого він тільки не знає, цей Кіндрат Павлович.
Він пораїть мені що й до чого, думав Колько, уже лежачи в ліжку, і все вище натягував на себе ковдру, бо щось не міг зігрітися, так, наче ота біда, що ходила коло крука, дихала холодом і на нього. І тільки-но заснув, як відразу вродилося небо над Кольком, та таке темне, захмарене, а в ньому ширяв велетенський чорний птах і все кружляв над селом та зирив скляним оком на їхню повітку. Чи не батько малого крученяти шукав своє дитя, щоб забрати в далекі краї?
Прокинувся він рано-ранесенько, ще, мабуть, ніколи так рано не прокидався, й мерщій побіг у повітку. Глядь— а він, крук, лежить уже на боку, підібгавши під себе лапки, й не ворухнеться; очі склеплені жовтими повіками, наче хто воском їх заліпив,— і збагнув тоді Колько, що вони вже ніколи не розплющаться, і кинувся до птаха, пальцями його торкнув, щоб сказати собі: "Брехня!" — але крук був холодний і закоцюблий, немов цілу ніч на морозі пролежав. Колько злякано сіпнув рукою назад, однак холод так і лишився у пучках — ворушився колючими мурахами...
Колько й не пам'ятає, що з ним далі було, не пам'ятає, як вискочив із повітки і щось закричав до неба — не кричав, а клекотав по-пташиному, а потім сто разів казав сам до себе: "Брехня, брехня..." — і сміявся, та то йому лиш здавалося, що сміється, який же то сміх, як сльози котилися з Колькових очей, і сонце кришилося в тих сльозах на дрібнесенькі скалки, а він усе повторював: "Брехня, брехня", аж поки не знеміг од розпачливих зойків — і затих.
— Занеси закопай його,— сказала мати.— І не мороч нікому голову.
Колько мовчав.
— Я ще зразу побачила, що воно слабе і не житиме. Напоумив же він тебе, щоб до хати тягти всяку нечисть.
— Це ви, ви винні! — зірвався на крик Колько.— Він через вас пішов! Він би знав, що робити.
— Дурненький,— одказала мати.— Знайшов, за чим побиватися.
— Дурненький, а крука не закопаю, ясно? — сказав Колько по-дорослому, і тієї миті він справді скидався на дрібного дорослого чоловічка, наче ураз постарів.— Не закопаю, так і знайте! І не ждіть.
— Ну, то він тобі ще й засмердиться.
— Ні! — сказав Колько.— Не діждете.
І тут йому спало на думку: навіщо ж закопувати крука, якщо він, мов живий, стоятиме у кабінеті Кіндрата Павловича, сто літ стоятиме, і всі дивитимуться, дивуватимуться на нього й казатимуть: "Диви, диви, це ж крук, отой птах, що прилетів з далеких країв, а Колько знайшов його, доглядав, леліяв..."
За мить Колько йшов уже до Кіндрата Павловича. Він ніс крука, замотаного в ганчірку, щоб не так чути холоду, який, однак, проступав до Колькових рук, і його тіло бралося сиротами, а вранішнє сонце не зігрівало, так — світило собі хтозна й навіщо.
Дорогою Колькові траплялися люди, і він вітався з ними тихенько, не підводячи голови, щоб часом ніхто не почав розпитувати, що там у нього та куди оце він поспішає.
Поминув школу, а там уже й хата Кіндрата Павловича була поруч, та Колькові зробилося чомусь боязко: це ж тобі не з дідом Микитенком балакать, що ось, мовляв, так і так, діду, зробіть те і се, це ж учитель. Правда, хлопці казали, що він дуже добрий учитель, веселий і не прискіпливий, та й з лиця видно, що чоловік хороший — Колько ніколи не бачив його набурмосеним. Кіндрат Павлович, мабуть, ого як зрадіє, бо де б же він ще узяв такого птаха, це ж не якась там посмітюха...
А ось і хата його, чепурненька така, як і сам Кіндрат Павлович — завжди виголений, кругленьке лице аж лищить, і від того здається, наче він весь час трішки посміхається.
Колько підійшов до дверей, постояв, постояв, потім легенько постукав зігнутим пальцем. Підождав трохи, крадькома глипнув по боках і знов постукав. У хаті почулися кроки, Колько набрав повні груди повітря і тримав його, поки не відчинилися двері.
На порозі стояв учитель. Він був у синій майці, чуб скуйовджений, наче зі сну, а на обличчі бігала здивована усмішка,— і це Колька підбадьорило: чоловік як чоловік.
— Добрий день,— по-шкільному привітався Колько.
— Та воно ще таке, як ранок,— Кіндрат Павлович позіхнув і прикрив долонею рота.
Колько трохи розгубився.
— Я...— він опустив очі.— Тут ось...
— Ну, що там у тебе? — лагідно спитав Кіндрат Павлович.
— Та хотів... щоб... ну... я...
— Ну-ну, показуй,— підохотив учитель.— Що там таке?
— Тільки ви не подумайте,— швидко заговорив Колько,— не подумайте, що це щось... Ну, та самі побачите, це — крук.— І розмотав ганчірку.
— Гм...— Кіндрат Павлович порився у своїй чуприні, потім легенько поворушив волосся на грудях, що кучерявилося у вирізі майки.— Гм...
— Я знайшов його в лісі, і він жив у мене, але ж це птах рідкісний, то хтозна, як його доглядати,— виправдовувався Колько.— От він і вмер.
— Ай-яй-яй.
— Якби ж я раніше був до вас прийшов, то ви б мені розказали, що йому треба, а так...
— Так, пізненько ти прийшов.
— Я ж думав, що він піддужа.— Колько тримав птаха на долонях і не зводив з нього очей, ніби говорив усе це крукові, а не вчителеві.— А тепер, думаю, що коли вже умер, то хоч...