Якщо одного не вистачатиме, можна провалитись.
— Що ж, ти капітан — ти й думай. Твоя команда!
Я стояв і злився. Ах, моя команда? Нехай так! Я придумаю. Що заманеться, те й зроблю. Моя ж команда!
V
До матчу залишалося лише десять хвилин. "Комета", випрасувана і чистенька (які-то ми будемо через п'ятнадцять хвилин!), сиділа на довгій лавці і нервувала: Андрій Веселовський не прийшов!
Валерик Ляхов говорив:
— Я так і знав, я так і знав, що скоїться якась біда: руде дівчисько перейшло мені дорогу з порожнім відром! Під самим носом!
Ігор Діброва сумно передрікав:
— Ми не заб'ємо жодного гола! Завжди Веселовський забивав перший, а я другий...
— Хлопці, може, в нього справді нога болить?
— А може, він ще прийде? Просто трамвай зіпсувався, може таке статись?
Але я знав, що винен не трамвай. Я знав, що Андрій не прийде, ще тоді знав, коли він сказав: "Ти капітан — ти думай". І потім знав, коли увечері він прийшов на шкільне подвір'я, а ми з Маріанною стояли на футбольному майданчику — я на воротях, а Маріанна — я б ніколи не повірив — як справжній футболіст, забила класний гол. Справді, гол був класний — у всякому разі, я не міг взяти того м'яча.
Андрій не бачив гола. Він прийшов трохи пізніше. Він сказав:
— Привіт, Анко! — а на мене навіть не глянув, ніби мене не було, ніби я просто стара камера з футбольного м'яча, а не капітан команди.
— Здоров будь, Веселовський! — відповіла Маріанна.— Що ти нам скажеш?
— Вам? — Андрій підняв камінь і вдарив ним об мур, за яким був шкільний сад.— Я хочу т о б і пояснити дещо, Анко... Скажи — що важливіше: людина чи футбол?
— Футбол. Звичайно, футбол, якщо людина не людина, а боягуз, якого... треба брати на поруки!
— Тебе ніхто не просив!
— Я не про Веселовського, я про "Комету" думала.
— І про її капітана? — глузливо засміявся Андрій.
Угу, я починав розуміти, в чому річ.
Андрій ухопив Маріанну за руку:
— Тепер я все знаю! Тобі потрібен був футбол, і ти заради цього... тільки заради цього... Що, тепер капітан обіцяє взяти тебе в "Комету", так?
Анка тихо попросила:
— Пусти, Андрію.
Він відпустив, а Маріанна поклала мені на плече руку, немов просила вибачення за Андрія:
— Сень, давай ставай на ворота...
Я ще тоді знав, що він не прийде, і тому тепер зважився:
— Знаєте, хлопці, доведеться замінити Веселовського. Запасного поставимо.
— Запасного? Вигадуй! Де ти його позичив? У кого? Нам ще підставу припишуть!
Річ у тому, що в нашому класі мало хлопців — якраз футбольна команда — і жодного запасного гравця.
— Маріанно, ходи сюди!
Вона підійшла і подивилась на нас веселими очима. А я — я боявся своєї "Комети" в ту мить, бо це була не "Комета", а вулканічна лава:
— Ти збожеволів!
— Нас на сміх здіймуть!
— Ганьба!
— Хоч ти й капітан, все одно не маєш права...
— Маю! — крикнув я, стискаючи кулаки.— Я знаю, кого беру. Все. Якщо хочете — поговоримо після матчу.
Добре, що пролунав свисток судді, добре, що треба було виходити на поле, бо я не знаю, чи зумів би оборонитись від "Комети". Нічого дивного, що Андрій не дотримав слова, не признався хлопцям, що це він обіцяв узяти Маріанну в команду.
Ох, і настрій був у моєї "Комети", ну й настрій! Я сам так хвилювався, що майка прилипла до спини в першу ж мить гри.
Маріанну майже не можна було відрізнити од хлопчака — в новій червоній майці, в коричневих лижних черевиках вона виглядала зовсім не смішно, може, не згірше від нас усіх.
Суперники зустріли нас уїдливим сміхом. Звичайно, це було майже неймовірно — дівчина з футбольним м'ячем! Та скоро вони перестали сміятись. Я вирвався на штрафний майданчик, відпасував м'яча Маріанні, а вона точно розрахованим ударом увігнала його в сітку.
Не знаю, може, дев'ятий "А" просто ошалів од появи дівчиська на полі, а може, справді це був хороший гол. Але це не мало значення. Головне — гол був, він підніс настрій, і вже через якусь хвилину Ігор Діброва забив ще одного м'яча.
Ми виграли з фантастичним рахунком — 4:1! Такого ще не бувало: сьомий "Б" обставив чемпіона школи!
— Ну от,— Анка обтерла пучком трави забруднені руки,— а ти, Валеро, казав — удачі не буде!
Валерик, весь блискучий від поту й радості, припав на одне коліно і жартівливо вимовив:
— О Маріанно, прости мене, нерозумного!
— Ур-ра, Маріанно! — гукнула вся команда.
І тоді ми почули голос Андрія Веселовського. Удавано байдужий, рівний голос:
— Нічого. Може бути. Трапляється часом. Гіпноз, чи як ти там кажеш, Ляхов?
Краще б йому було не підходити. Хлопці шпурляли в нього злі, образливі слова, а він стояв і слухав і дивився, як Маріанна поволі розшнуровує свої черевики на товстій підошві.
— Можеш вважати, що ти більше не в "Кометі"! Хто "за"? — запитав я. І всі підняли руки. Всі, крім Маріанни. Вона все ще розшнуровувала черевики.
— Анко, а ти? — запитав Валерик.
— Не знаю,— сказала Маріанна. Її очі здались мені рантом чорними і зляканими. Зовсім не Анчині веселі, примружені очі.
— Однак більшість "за"... У нас тут буде невелика нарада, Веселовський, отож розумієш...
— Хм,— сказав Андрій,— ну-ну, дивіться, щоб потім...— але він не доказав, що мало бути потім, одвернувся і поволі пішов геть.
Анка дивилася йому вслід, потім махнула рукою і як була — в черевику на одній нозі, в босоніжку на другій,— кинулась за Андрієм:
— Чекай, Вєселовський, чуєш, стій! Не можу ж я так па вулицю йти!
— Ох,— похитав головою Ігор,— бігають один за одним, як сіамські близнюки.
— Сіамські близнюки не можуть бігати один за одним,— заперечив я.— Вони як зв'язані. У них спільна рука або печінка...
— Нізащо не повірю! — засміявся Ігор.
— Ходімо додому, чи що, хлопці? — сказав я.
— А нарада?
— А, і без наради все ясно...
— Чого ти раптом скис, капітане? — здивувався Валерик.
— Ото ще! Чого б я мав скисати? — Я хотів засміятись, але губи чомусь були неслухняні, як з морозу.
Ми почали одягатись. На вузькій довгій лавці лежав Анчин черевик. І Анчин босоніжок. А вона стояла у самому кутку подвір'я, і Андрій Вєселовський щось їй говорив, якось безпорадно розводячи руками.
Валерик Ляхов мугикав собі під ніс, натягаючи чисту сорочку: "Маріанна, Маріанна". Отже, є така пісенька? А мені здавалося, що я сам її вигадав. Як це зветься? Гіпноз? Ні, здасться, галюцинація. А може, ще якось інакше...