Весь час дивись он у ту точку,— ламким хлоп'ячим голосом мовила до Малинки вгорнута в ковдру висока постать.— Сонце прийде звідти.
Сонце справді прийшло звідти. Спершу — як передвісник — розлилось по небу рожеве сяйво, а потім з моря, розриваючи на горизонті туман і рештки ночі, виринув днищем догори величезний човен. І потому чорного водою Чорного моря послалась червона хитка дорога і на неї ступив день.
З Малинчиної голови сповзла ковдра, волосся стирчало навсібіч, але дівчинка не здавалась кумедною. Вона склала докупи долоньки. І я знову подумав про давніх-давніх наших предків, які поклонялись ясноликому Дажбогу.
Люди в ковдрах здавалися жерцями бога сонця, обличчя мали натхненні й просвітлілі, на кожному з них лежав відблиск променів новонародженого, скупаного в морі світила. Воно несло з собою жар і спеку, вдень люди витиратимуть піт із чола, вдень тріскатиметься суха кримська земля під ногами, кострубатітимуть трави й не подарують тіні кипариси. І все-таки щодня будуть підніматись на Ай-Петрі люди, щоб поглянути, звідки приходить сонце.
5
Десь на середині світу, між Ай-Петрі і нашим домом, мій мотоцикл відмовився їхати. Він лежав на боці, і я не міг зарадити біді.
— Ох, Малинко-калинко, — зітхнув я, оглядаючи мотоцикл, схожий на Малинчині окуляри,— ти б хоч посварилась на мене!
— Нічого,— розсудливо мовила Малинка.— Могло бути гірше. Могла, наприклад, трапитись аварія...
Машини мчали повз нас, байдужі до чужої біди. Деякі спинялись, однак їм було не по дорозі. Надто вже далеко від головного шосейного шляху лежало наше маленьке село.
Малинка розповідала про дельфінів, про свою вчительку, про Нікітський ботанічний. Вона хотіла їсти, хотіла нити, хотіла додому, але не дорікала, не скаржилась, а щиро намагалась потішити похнюпленого дорослого дядечка.
Починало сутеніти, і Малинка раптом сказала:
— Слухай, ти ж мій талісман ніколи досі ні про що не просив. Якщо зараз ти його попросиш про щось, то він усе зробить. Тільки ти дуже гарно проси. Умієш гарно просити?
— Чудна ти, Малинко! Навряд чи талісмани виконують прохання дорослих.
Малинка закопилила губи:
— Сам ти чудний... І зовсім я не Малинка, це коли мені два роки було, я замість "р" говорила "л", от і вийшло Малинка, а взагалі я Маринка!
Я засміявся, а за мною Маринка-Малинка, і ось тоді я мовив:
— Добрий талісмане, зроби так, щоб негайно з'явилась королівська карета, щоб відважний принц посадив туди Малинку і відвіз до палацу, де її зустрінуть король і королева.
І коли я вимовив останні слова, на дорозі з'явився маленький "Запорожець", схожий на заводного іграшкового жука. Він підкотив до нас, пригальмував, і з вікна визирнула задерикувата, хитра хлоп'яча фізіономія:
— Що, аварія?
— Ні,— сказала Малинка,— всього лише невеличка поломка.
— Куди їдете?
— В Сокільне,— сказала Малинка без тіні надії.
— Жаль, не по дорозі,— почувся від керма чоловічий бас.
Хлопчик повернувся на голос, про щось пошепотівся з тіш басовитим голосом і сказав Малинці:
— Хто без мотоцикла — може поміститись.
— Хм,— глянула Малинка на мене.— Ні!..— сказала вона і хитнула пучечками чорного волосся.— Я сама не поїду.
— Думай,— порадив хлопчик.— Три хвилини на роздуми, а потім рушаємо.
— Рушайте.
— Нема про що думати,— сказав я.— Треба їхати, Маринко. Мама чекає.
Малинка опиралась, дивилась на мене винуватими очима, та я таки посадив її в машину.
— Як же ти? — сумно запитала вона.
— Не журися. Знайдеться ж якась вантажна машина, яка захоче взяти мене на борт,— весело сказав я. І зовсім не кривив душею, усміхаючись Малинці, бо справді був радий, що вона врешті добереться додому.
— Попрощалися?—суворо запитав хлопчик.— Досить ніжностей. Рушаємо.
— Чекайте! — гукнула Малинка.— Візьми мій талісман. Він може виконати два бажання підряд. Проси вантажну машину.
"Запорожець" покотився далі, тягнучи за собою куряву, а ми зостались на дорозі вдвох із маленькою, різьбленою з каменю мавпочкою.
Але мені не було сумно в такому дивному товаристві. Я думав про Маринку. Чорно-сині очі, теплі, коричневі від сонця рученята і дві кіски над вухами. Маринка — Малинка.