— Обоє поглянули па двері, ніби саме цієї миті Міка могла їх прохилити. Кьоко схлипнула і замовкла. Сіла просто па постіль, випроставши ноги.
— Останніми днями вона була якась не така, як завжди,— задумлива, мовчазна. Часто блукала по тунелях... Я передчувала; щось станеться, от і сталось...
Загадала мала загадку! Окуно міркував уголос, аналізував різні варіанти. Кьоко не полишала думка про нещасний випадок, і вона знову почала плакати. Окуно Тадасі заспокоїв її як міг, а потім запропонував піти на пошуки.
Незважаючи па те, що була вже пізня година, головний тунель повнився шумом і гамором. Рухові доріжки несли кудись тисячі людей, лунала музика транзисторів, фільмових реклам, і все це через кожну хвилину покривав гуркіт електропоїзда, що пролітав за невисокою легкою загорожею. Хіба в цьому тлумі знайдеш дитину? Кьоко прихилялася до Окуно Тадасі, наче й сама боялася загубитися в безкінечному людському потоці.
— Маленька моя вишенька... — шепотіла Кьоко,— Ой, горе...
— А де вона останнім часом блукала? — спитав Окуно.
— Побіля станції Мейді.
Подалися туди. Зійшли зі стрічки тротуару на бетонований перон. Станція нічим особливим не примітна. Сірі стіни з рекламними плакатами і схемами ліній метро. Перехід на другий бік попід колією.
— І часто вона сюди приходила? — озирнувся навколо Окуно.
— Частенько.
— Що її тут приваблювало — не казала?
Кьоко зупинилась, приклала пальці до губів.
— Заждіть, Окуно-сан... Я їй часто розповідала про сакуру... Міка все допитувалась... З цієї станції колись був вихід до саду Мейді. А там — сакура...
— І ви допускаєте, що Міка-тян могла...
— А що? — Страшна догадка зблиснула в очах Кьоко.— Це ж дитина!
Окуно Тадасі довго стояв мовчки. Якщо мала якимось чудом вибралася на поверхню... то яке ж чудо зможе її врятувати? Вона вже одержала безліч рентгенів... Але де вона знайшла вихід?
Пішли до сходів, якими токійці колись заходили до станції. Тепер вихід перекрито пластиковим щитом — Окуно добре це знає. Шкода, що тут темно — певне, можна було б помітити сліди в поросі...
— Окуно-сан! — скрикнула Кьоко, стиснувши йому ліктя.— Он, погляньте...
Тадасі підвів голову і побачив щілину! Вузенька тьмава вертикаль відділяла щит від чотиригранної колони. Відсунуто!
Зійшли на кілька сходинок і виразно відчули потік повітря. Окуно кинувся вгору, натиснув на щит і легко присунув його до колони— перепинив потік отруєного радіацією повітря. Обіперся спиною об щит, чомусь провів долонею по обличчю. Кьоко підійшла до нього впритул, він аж відчув її гаряче дихання.
— Пустіть, Окуно-сан, я піду за нею...
Він розкинув руки, заступаючи їй дорогу:
— Божевільна! Загинеш!
— Ну й що? — спокійно обізвалась Кьоко.— Разом з нею... моєю вишенькою... А нащо мені це довічне ув'язнення? Пустіть...
— Не пущу. Треба взяти респіратори... Кьоко-сан, респіратори!
Вона стиснула йому плечі, намагаючись відштовхнути вбік:
— Я бігом! Ухоплю її на руки... Тадасі-сан, кожна мить дорога!
— Ну, тоді лишайся тут, я сам...
Окуно відсунув щита і кинувся в прохід — угору, на поверхню землі. Його обдало теплим, вологим повітрям, серце одчайдушно билося, і він подумав: "Невже це я? Безглуздя".
Кьоко бігла слідом за ним.
Срібляста ніч сповивала безлюдне місто: певне, десь там, за темною стіною парку, зійшов місяць. Була німа, непорушна тиша.
Кьоко наздогнала Окуно, простягла йому руку, і він з готовністю взяв її, ніби чекав цього жесту. Ішли мовчки, притулившись одне до одного. І ця алея, і темпі хащі обабіч, і високе склепіння гілок угорі,— усе було, як вві сні. Кьоко здавалося, що вона вже переживала це саме, що це діється з нею повторно, і може, все це не справжнє, а тільки сниться...
— Окуно-сан...
Він повертає голову і мовчки дивиться на її витончений профіль. Якесь невиразне, але до щему хвилююче почуття охоплює його.
— Окуно-сан...
Він обережно стискує її ніжну долоню, шепоче:
— Тихо, тихо, Кьоко-сап...
Шепоче і думає: яким числовим кодом і хто зміг би передати оцей, саме оцей стан душі?
Попереду забовваніли розмиті сутінками контури легких храмових будівель. Окуно Тадасі вийняв блокнота, написав кілька ієрогліфів. Одірвавши аркушик, підійшов до найближчого куща і примостив його між гілками. Кьоко все це спостерігала мовчки, а коли папірець забілів на темному тлі дерев, спитала:
— Нащо це ви, Окуно-сан?
— То молитва.
Неширока доріжка повела їх у гущавину, вони йшли, знову взявшись за руки, дослухаючись нічних шерехів.
Якось несподівано дерева розступилися, і перед Кьоко та Окуно сяйнула галявина, залита місячним світлом. Білим видивом посеред неї стояла розквітла сакура. Яка ж вона казково гарна!.. І біля неї — маленька постать Міки. Простягла рученята — наче вимолює щось — і ходить навколо вишні.
На якусь хвилину Кьоко й Окуно ніби заклякли — так вразила їх ця картина. Дитя підземелля на лоні природи! Під сакурою... Хто його навчив ловити в жменьки опадаючий цвіт? Та вона ще й пісеньку співає!
Сакура, сакура,
Мила, люба сакура...
Кьоко прожогом кинулась до неї, вхопила на руки, шепотіла, пригортаючи до грудей:
— Я так турбувалася — де це моя Мікатян? Де моя вишенька? І Окуно-сан...
Кьоко й Окуно забули про все на світі: і про радіацію, і про Унікума, і навіть про бездушну установу Контроль і Санкції.
— Мама правду казала,— обізвалась Міна.— Тут дуже гарно! Еге ж, Тадасі-сан?
— Еге ж, еге ж,— хитнув головою Окуно.— Але нам треба хутко додому.
— Так, доню, нам треба поспішати.
— А ми будемо сюди приходити?
— Будемо,— пообіцяла мама. Окуно Тадасі промовчав.
Міка зісковзнула па землю, взяла його за два пальці:
— Я вас, Окуно-сан, а ви маму візьміть за руку, обійдемо навколо сакури!
Міка тупала попереду, вони йшли за нею вервечкою.
Окуно виламав гілочку з квітами і дав дитині. Коли рушили додому, мала помахала вишні рученям. Тепер вони крались, наче злочинці. Тільки в тунелі, засунувши за собою щита, Окуно відітхнув.
— Ми всі мусимо негайно пройти дезактивацію,— сказав він Кьоко.— Я зараз настрою дозиметра і покличу вас. Переодягатися не треба. Міка-тян, дай мені цю гілочку, прийдеш із мамою — забереш, вона твоя, я тільки перевірю...
Кьоко була стомлена і... байдужа до радіації. Донька знайшлася, донька біля неї — ось головне. Пригорнула її до себе та так і стояла. А коли Окуно її покликав, Кьоко з першого ж погляду помітила, що він дуже розгублений. Він то клав гілочку сакури в дозиметр, то виймав її звідти, крутив тумблери то в один бік, то в другий.
— Розумієте, Кьоко-сан... Рівень радіації в межах норми...
— Так це ж добре, Окуно-сан!
Він поглянув на неї по-дитячому безпорадно:
— Може, моя апаратура...
До пізньої ночі Окуно вимірював ступінь зараженості одягу, вишневої гілочки, але радіоактивні характеристики вперто приховували відхилення від норми. Прилади наче затялися, і збентежений Окуно Тадасі змушений був відступитися. Знизав плечима:
— Завтра заміню апаратуру.
Міка заснула в кріселці, і Окуно, обережно взявши дитину на руки, відніс її до боксу Кьоко. Поклали малу в постіль і ще довго розмовляли, обмірковуючи те, що сталося. Кьоко часто позирала на розпашіле доньчине обличчя і байдужим тоном намагалась приховати тривогу:
— А... хіба це життя? Наче якісь кроти... Як отак жити...
— Ні, Кьоко-сан,— заспокоював Окуно.— Не треба так казати...
Він добре бачив її сум'яття і щиро хотів заспокоїти, хоч сам був схвильований до краю. Така піч! Парк, розквітла сакура... Вільна атмосфера — хоч і радіоактивна, але вільна, вільна... Окуно Тадасі відчув: він освідчиться зараз або ніколи. Одне рішуче зусилля, і психологічний бар'єр буде подолано!
— Кьоко-сан! — голос його зазвучав неприродно урочисто, і, може, тому він ще раз повторив: — Кьоко-сан! Я давно вже хотів сказати...
Вона повернула до нього красиво окреслену голову, очі сяйнули:
— Я здогадуюсь, Окуно-сап... Але ж нас розділяє... Тепер я можу не таїтись: нас розділяє гасло "Неба і Сонця!"
Зараз, почувши девіз підпільників, Окуно Тадасі не здригнувся, поглянув на молоду жінку з ніжністю, теплотою і довірою.
— Я багато думав про це,—сказав неквапно,— особливо після тієї розмови... Я шукаю стежки до вас. Неба і Сонця!
Кьоко тихо промовила:
— Кожен із нас має право прилучати інших. А в боротьбі з Унікумом такий інженер, як ви, Окуно-сан...
— Що потрібно, щоб стати до ваших лав?
— Насамперед чесність і відданість.
— Кьоко-сан, адже ми...
— Так, я вірю. Зараз, Окуно-сан, ви мусите вклонитися чотирьом сторонам світу, вимовляючи наш девіз: "Неба і Сонця!"
Схиляючись у поклоні, Окуно Тадасі притуляв долоні рук до колін і при тому казав:
— Неба і Сонця! Неба і Сонця! Неба і Сонця! Неба і Сонця!
Подивилися одне одному в очі, і це вже були погляди спільників, товаришів по боротьбі.
— Тепер ви наш, Окуно-сан,— промовила Кьоко.— Вітаю вас. Незабаром одержите завдання.
— Ви ще побачите, переконаєтесь... — пересохлими губами шепотів Окуно, опускаючись на циновку біля її ніг. Якесь нове, досі не знане почуття самопожертви, самозречення охопило його єство. Раніше він жив тільки для себе, тепер житиме для Кьоко, Міки, для всіх!
— Хочеш — покажу тобі Токіо? Адже ти його не знаєш, Кьоко-сан. Ти була дитиною, коли... цей злощасний Унікум...
— Так, місто мені наче снилось,— Кьоко поклала долоню йому на голову.— Ми підемо. Але не зараз...
— Завтра?
— Гаразд, підемо завтра. А тепер — до побачення...
Окуно виходив і дивувався сам собі: і саке не пив, а наче п'яний.
Вони оглядали місто з височенної ажурної вежі, такої височенної, що в Кьоко аж голова паморочилась. Піднялися ліфтом, вийшли на засклену оглядову веранду, і перед їхніми здивованими очима постала безмежна панорама Токіо, химерно помережана гірляндами електричних вогнів. Багатобарвні реклами, наче зоряні скупчення, миготіли, мінилися, і то згасали, то спалахували з новою силою. Мчали електропоїзди, автостради були запруджені автобусами, легковими автомашинами. Транспортні потоки слухняно зупинялися перед червоними кружалами світлофорів і енергійно рушали, коли з'являлись зелені.
Окуно дав Кьоко бінокля.
— Подивись.
Кьоко довго приглядалася, потім опустила бінокля і зітхнула:
— І в поїздах нікого нема... І в автобусах... Анікогісінько, жодної живої душі!
— Так, місто зовсім безлюдне.
— То навіщо ж вія підтримує весь оцей рух? Який в цьому сенс?
— Не знаю, Кьоко-сан.
— Якась безглузда гра, маскарад.