Хіба це не думання? Та ще й глибше, ніж у декого...
Помітивши, як скривився Грицько, Діана ґрунтовно, з подробицями розповіла про випробування найновішого електронно-думаючого комп'ютера "Сократ", призначеного для прогнозування суспільних явищ. "Сократові" вмонтували найскладніший, найкомпактніший процесор, зрештою, в нього все "най..." Останнє слово кібернетики!
— Одного тільки йому бракує — скромності, як і декому з людей... Я ввела в програму знаменитий Сократів афоризм: "Я знаю те, що я нічого не знаю", а цей наш категорично твердить: "Я знаю те, що я знаю все!"
— А може, й знає геть усе,— похмуро обізвався Севертека.— Хіба йому не під силу запам'ятати нашу Велику та ще й Британську Енциклопедію?
— Об'єм пам'яті — це, звичайно, важливо,— сказав Максим Петрович,— а от чи досягнуть електронні розумники такої глибини мислення, як людина, — в цьому я дуже сумніваюсь.
Підвівся і ввімкнув торшер біля журнального столика. М'яке золотаве світло наповнило кімнату, з присмерку вичіткувалась скульптурна група на тумбочці під стіною,— Лаокоон відчайдушно бореться зі зміями, і Одіссей ніби зворухнувся.
Грицько вказав на скульптуру ще й потряс пальцем:
— Оце ось залишиться навіки, доки й людство житиме, в такому розрізі... А книжки? Та промине, скажімо, сто тисяч років — кого читатимуть? А через мільйон? Адже накопичаться Гімалаї книжок! Та якби майбутня людина займалася лише літературою і нічим іншим, то самої бібліографії їй вистачило б на кілька життів. Література, скажімо, століття вкладеться в інформацію на кілька рядків. Проблеми, тематика, загальний рівень, в такому розрізі. Он уже й тепер маємо дайджести.
— А я впевнений, що художні вершини залишаться,— Максим Петрович відкинувся на спинку стільця.— Гомер, Данте, Сервантес, Шевченко, Пушкін... А Шекспіра чи Гете хіба людство може забути? їхнє світло дійде до самісіньких обріїв Часу, до найдальших поколінь. Гімалаї, кажеш? Але ж і мозок людини має невичерпні резерви!
— До того ж він ще буде підсилений електронікою,— додала Діна.— Усе вартісне матінка Історія зберігає.
— Я теж так думаю. Художня енергія не підвладна законові ентропії.
— Ну, хіба що окремі зразки...— Севертека спрямував свинцевий погляд на Максима Петровича.— А щодо наших сучасних, то, як казав той, не тратьте, куме, сили, спускайтеся на дно... забуття. В такому розрізі.
Максимові Петровичу стало досадно, що дався втягнути в оці просторікування. Футуролог знайшовся! Чи в нього комплекс неповноцінності? Раптом пригадалося: він, бідолаха, пробував писати, так-так, якось хвалився, що "нашкрябав добрячу повість"...
— Я пишу сучасність і для сучасників,— сказав, може, трохи різкувато,— і на лаври не претендую.
— Не прибідняйся, ти вже двічі лауреат, ще й за третій роман одержиш — чого там...— ошкірився Севертека.
— Те приходить само... якщо в творі пульсує кров. Працюючи, ні про які премії не думаю.
Севертека іронічно підморгнув:
— Знаємо вашого брата, вам тільки медальки й сняться!
Максим Петрович нічого не сказав, лише знизай плечима.
— А я слухаю оце та й думаю: "Сократ" — ось хто може заглянути в майбутнє,— мрійливо сказала Діна.
— Ідея,— підтримав Севертека.— Ти програміст, тобі й перфокарти в руки!
— Але ж підготувати таку програму...— Діна тепло поглянула на Максима Петровича. — Ви навіть не уявляєте, як це складно.
— А чи не краще погадати на кавовій гущі? — усміхнувся Максим Петрович. — Кажуть, якщо добре придивитися...
— Прогнозування — це, Максимку, наука. Правда, на такий довгий відрізок часу, як тисяча років, ми ще не пробували...
— Та й не треба Діно. Який сенс прогнозувати славу? Кожен з нас приліплений до свого часу...
— Сенс, може, й є, а от чи вийде? Чи впорається наш "Сократ" з такою тьмою різноманітних моделей? А вони ж виникатимуть, як лавина.
— Бачиш, він боїться, ха-ха-ха! — зареготав Севертека.— А чому б не приміряти костюма?
— Припини блазнювати,— Дінині губи гидливо скривилися, і чоловік одразу осікся.— Максим Лук — величина, яку можна вводити в програму... Краще розкоркуй шампанське, вип'ємо за його трилогію, щоб вона жила у віках!
— Дай боже нашому теляті вовка з'їсти,— Грицько Севертека, вишкірюючи зуби, почав одкручувати сріблясту головку пляшки.
2
Максим Петрович розплющив очі і з несподіванки затаїв дух: рідні стіни, своя спальня! Раннє сонце сипле проміння на килим — палахкотять кольори, а в затінку біля штори — пейзаж Шовкуненка — яка прозора вода!
Лежав не зворухнувшись, щоб видиво не зникло. Справді, хіба він уже вдома?
Душу пройняло досі не знане відчуття: достеменно бачить обстановку своєї квартири і водночас усе це здається якимось нереальним, стороннім, точніше — ніби він сам тут сторонній, ніби його обступило марево, яке от-от розтане у синьому серпанку.
Проте марево не зникало, і вже наступної секунди він усвідомив, що й справді вдома, що Венеція була вчора, а сьогодні — Київ. Але оте миттєве відчуження від реальності вразило його,— враження було таке, ніби він заглянув сюди з іншого простору.
Незабаром усе стало на свої місця, мозок зафіксував звичайність обстановки, ба навіть буденність. Так, з аеропорту Бориспіль він добрався додому пізно, спав як мертвий, але втома і зараз відчувалася в усьому тілі. Заплющив очі, сподіваючись заснути ще, та де там, полежав трохи, мимоволі згадуючи епізоди мандрівки до Італії, знайомства на симпозіумі, та й знову поглянув на повінь, уже освітлену сонцем. Може, мали рацію античні фів'яни, заборонивши художникам під загрозою смерті зображувати бридке, потворне і зобов'язавши їх подавати тільки прекрасне? Як гарно змальовано старі дерева, весняну воду! Яка це насолода для душі! Якось такою повінню вони милувалися в Кончі-Заспі удвох з Діаною, ще студентами... Немов сон — і поблиск очей, і дотики рук, і п'янкий стан ейфорії. Щось давно не обзивається Діана, уже років два, ото як подзвонила, що працює над програмою, і більше не нагадує про себе. Перекласти літературні явища на двоїсту мову перфокарт — чи не сізіфова це робота? Ну, та нехай собі...
Не хотілося залишати угрітого ліжка, отак би лежав та згадував далекі роки, усе своє життя. "Згадувати життя? Що це зі мною? Адже я ще живу, я ще в його потоці і воно в мені!"
Отак подумавши, змусив себе підвестися — адже починався робочий день. Робочий... Максим Петрович гірко всміхнувся: відтоді, як закінчив трилогію, відчув себе за бортом. Поставив останню крапку і неначе пустився берега, опинився в якомусь вакуумі. Втішав себе, що це тимчасове, писав статті, есе, але добре усвідомлював, що це тільки видимість роботи, інерція, що головне в житті він уже завершив. Коли з видавництва принесли добре оформлену трилогію, не мав уже сили радіти, був до краю вичерпаний. Розумів, що це радісна подія, але на емоції не спромігся, тільки досадливо хмурив брови. На запитання — як він себе почуває, відповів:
— Та отак, як стара полуторка, в якої пального лишилося на денці.
Поголився, холодною водою освіжив голову, зварив на сніданок яйце, змолов кави... Та що б не робив, мозок підкидав йому хаотичні картини спогадів, і це непокоїло, викликало якусь невиразну тугу. Надумав ближчими днями поїхати на село до родичів — там тихо, гарно, там він набереться сили. Само собою розумілося, що ближчі дні в нього будуть. Але ж можуть і не бути?
Спустився ліфтом униз і видобув із скриньки цілий оберемок листів і газет. Читання пошти — то для нього приємні години, особливо тепер, коли він завершив "головне завдання життя". В цей час він розмовляє з читачами, за рядками листів намагається уявити живу людину, її обличчя, очі. Ось учителька пише... Яке несподіване сприйняття образу старої трудівниці! Треба буде надіслати їй книжку з автографом... Яка адреса? Кременець... Цікаво б з'їздити... О, Севертека! Що сталося? Прочитаю опісля всіх. Але й опісля чомусь не хотілось брати того конверта до рук.
Увімкнув телевізора — молода гарна дівчина ходила по саду і тихо співала. Приємний грудний голос заспокоював, улагоднював душу, і Максим Петрович, відкинувшись у кріслі, відчув, як спадає напруга. Та цілком віддатись насолоді не міг, почав міркувати: чим зумовлюється емоційний вплив музики? Чи не ритмами... Якщо вони співзвучні біоритмам людського організму? Своєрідний контрапункт, суголосся... Згадав Тичину. Світлий, оригінальний геній... Сьогодні треба обов'язково попрацювати над замітками про його "Симфонію". Почав одразу після третьої книжки роману, але робота посувається повільно, занадто повільно...
Грицьків лист чомусь дратував. Ну, що йому треба?
Розірвав конверта. "Подзвони, а то я не знаю, коли ти приїдеш. Є невеличка справа". Ребус... Казав би одразу, а то...
Переборюючи внутрішній спротив, подзвонив.
— Оце здорово! Значить, ти вже дома? — оглушливо загукав Севертека.— Прискочу ненадовго. А Діна ще не була?
Дивні сучасні лицарі під черевиком — без своєї повелительки і не дихне.
Ставлячи на столик машинку, з подивом відзначив, що вона значно поважчала. А написавши кілька відповідей читачам, відчув біль у лівому міжребер'ї і під лопаткою. Подумав, що дорога все-таки стомлива, мабуть, треба полежати ще, відпочити. Почовгав до вхідних дверей, відімкнув, щоб не вставати, коли прийде Грицько. Поставив телефонний апарат на канапу і приліг не роздягаючись. Біль не стихав. Чи серце? Але ж воно ніколи не боліло, жодного разу... Може, отак і приходить смерть? Він описував смерть, але сам не відчував її подиху. Цікаво... Шкода тільки, що багато задумів так і лишиться... А може, це тільки легка недуга. На жаль, мозок приховує інформацію про внутрішні процеси в організмі. Чи це потрібно, щоб людина не замкнулася в собі, а спрямувала свій інтелект на зовнішній світ? О, ні, Сократ не хизувався, коли казав, що знає те, що нічого не знає. Свою таїну Природа тримає за сімома замками...
Задзеленчав дзвоник. Певне, Грицько, зараз наляже на двері, о, вже зайшов.
— В тебе що — день відчинених дверей? — Грицьків голос до болю залящав у вухах.— А чого це ти лежиш?
— Щось трохи занедужав.
— Кінь би сміявся: Максим Лук занедужав! То, мабуть, з дороги. Як поїздка за кордон? Читав, читав повідомлення. Та ти лежи, якщо перевтомився, а я ось трохи в кріслі посиджу.