Пересилив себе — підвівся. Чирви на мосту не було. Але ні коло мосту, ні ближче сюди, на дорозі, теж нікого не видно. "От глушман! Заснув-таки! — Вовка стиснув у руці пужално. — Одбатурю, щоб знав!"
Наїжачившись, він підтюпцем подався до ріки. Шух-шух-шух, — лопотіли брезентові холоші. Шапка скакала на голові й насувалась на очі. Цвіркала вода з-під босих ніг. Важко хукнувши, зупинився Вовка над обривом. "Ну от, подивіться!" — показав комусь Вовка пужалном. Внизу, на купі сухого очерету, лежав Циганчук. А Чирва задумливо чухалась об рейку зваленої ферми. "Ось я вам зараз!" — розправив батіг Вовка. Широко розставив ноги і, як на коньках, з’їхав по слизькому схилу. Замахнувся, хотів сіконути Мишка упоперек. Але той лежав горілиць, рот був відкритий, жовтіли вигнилки передніх зубів. Вовка опустив руку. "Переверну його догори дригом". Він схопив Мишка за сорочечку, вона тріснула, оголивши запалі груди. З-під сорочки виковзнув гнучкий лускатий шнур. Вовка здивовано хмикнув: "Хе, якийсь шланг приховав за пазуху і не показує". Вже розчепірив пальці, щоб витягти Мишковий трофей, та так і захолов з протягнутою рукою. Тупий кінчик шнура ворухнувся, плюскнув чорними, як макове зерно, очками.
— Ой! Ой-йой! — цей крик, як вибух, одкинув Вовку назад. — Гадю-ю-ка!!!
Все, що трапилось потім, промерехтіло у Вовчиній голові, як дурний сон. З криком: "Гадюка!" — він ошелешено біг понад берегом, ноги самі несли його до мосту, із-за розвороченої ферми вискочила перелякана Чирва, а потім дорогу перекрив йому широким солдатським галіфе Яшка Деркач. Вовка навіть і не поспитав, чого опинився тут криничуватський латрижник, а стрельнув йому в лишаювату пику: "Гадюка!! Отамо, до Мишка присосалася!.."
— Малахольний!.. Козу лякаєш, і так нервена, — Яшка блиснув страхополоха в зуби. — Які гадюки? Вони дохлі зараз, пойняв! У норах сплять.
Але Вовка цупив Яшку за галіфе і белькотів про лускатий шнур, що, їй-право, ворушиться. Яшка, якого собаки обминали десятою дорогою, якого боявся скажений бугай Городон (німці його пристрелили), — цибатий Яшка без страху і вагань підійшов до сонного Мишка. Одним махом задубив хлопцеві сорочку. На білих Мшнкових грудях, скрутившись бубликом, лежала таки гадюка.
— Н-да, — сказав Яшка. — Мабуть, з очерету вилізла… Тепло почула. Пойняв?
Вовці здалося: гадюка напружилась, жде… ось-ось вона кинеться, цілячись жалом у Яшчині очі. "Ой, тікай!" — німо скрикнув Вовка.
Яшка спокійно взяв гадюку нижче голови, підняв над собою. Довге тіло її пружно звивалось у повітрі.
— Бач, стерва, пригрілась на грудях, ожила.
Правою рукою Яшка схопив гадюку за хвіст, розмахнувся і — гех! — вдарив головою об камінь. Гадюка згорнулась клубком, судорожно пересмикнулась, відкинула хвіст і затихла. Засунувши руки в широченне галіфе, Яшка стояв над убитим гадом, як Ілля-громовержець. Його руді злодійкуваті очі немов говорили: "Отак треба, шкілети!"
— Га? — зашелестів очеретом Циганчук, підводячи важке, налите холодом і втомою тіло. Одкритим ротом подивився на Вовку, на Яшку Деркача, на похмуру течію Інгулу.
— Було б тобі не "га", було б кочерга… аби не Яшка, — вишкірив зуби Деркач. — Пойняв?
Мишко у відповідь скривив синцюваті губи, стулив жалісливу посмішку та й знов упав на купу очерету.
Він так і не побачив гадюки.
2
Поборовши змія-стоглава, пішов Яшка у широкий степ за новими пригодами. А степ лежав перед ним зранений та сполосований недавніми боями, увесь у рубцях і шрамах. Куди не глянь — здуті пухирі: чорні, руді, жовтуваті, — в залежності від того, в якому грунті були видовбані окопи. Серед бур’яну розкарячились підбиті танки, уткнувшись стволами в землю. Тут і там валялись потрощені кузови машин, пом’яті лафети гармат, розколоті каски.
За кожним горбиком, серед полину, купами лежали зеленкуваті гільзи. У першому-ліпшому окопі можна було знайти і нестріляні патрони — в обоймах, а то й кулеметних стрічках. Яшка зараз не накидався на патрони — дома їх повна корзина. Та й зброї припас Деркач цілий арсенал. Був у Яшки і наш автомат "ППШ" з круглим магазином-диском. Був і німецький ручний кулемет. Була й мадьярська гвинтівка. А крім того — багатий набір гранат: протитанкова з довгою дерев’яною ручкою, синього кольору "лимонка" з обідком посередині, ребриста "Ф-1" та інші.
Коли Деркача питали, навіщо йому стільки "оружія", він люто чмихав:
— Далеко німці пішли? Он за Ново-Українкою — палкою кинути — закопались і відгризаються… Пойняли?
І кожний розумів: якщо німці, не дай боже, знов підуть у наступ, Яшка всіма видами зброї захищатиме свою землянку, там і вмре — не відступить.
Тепер Яшка з єдиною метою обмацував степ — хотів роздобути бінокль. Чорний бінокль із м’якеньким ремінцем здорово пасував би до його солдатського галіфе й пілотки. Отак через плече блискучий ремінець, руки в кишені, пілотку набакир — пойняли? Гвардії рядовий Яшка Деркач — і кришка!
Солдатським кроком міряє Яшка степ. Мимрить під ніс:
На позицію дє-є-вушка
Праважала бойця…
Загляне у люк "пантери" — чорно, як у димарі, смердить горілим сукном і шкірою. Далі піде Яшка. Штурхне носаком ящик — виковзнуть на землю золотобокі, як лини, снаряди. Знайде в шовковому мішечку порох — підпалить, погріє руки. А загледить Яшка фанерний щиток на свіжому горбику — зніме пілотку. І довго стоятиме він, самітній хлопчак на полі кривавої битви, і чорним воронням зарябіє-зарябіє в Яшчиних очах, і заквилить мати, чайкою припавши до холодних грудей сина. Недалеко звідси, у степу, і знайшли вони Максима, його старшого брата. Та хоч би ворог убив Максима, а то свій падлюка, односелець.
Терпкий клубок під серцем понесе Яшка від солдатської могили. А за ним, як страхітлива тінь, невідступно йтиме недавнє минуле. Воно знов загуркоче снарядами, викрешуючи іскри на інгульському льоду. Заревуть літаки, гарячково затахкають кулемети — вогненна злива обрушиться на правий берег. З криком "ура" піднімуться наші солдати і, як снопи, падатимуть на білий сніг. Десять, двадцять разів ще лунатиме хрипке "ура", та, захленувшись, не докочуватиметься до Інгулу.
П’ятнадцятирічний Яшка — живий свідок інгульських боїв — з найменшими подробицями може розказати про хід операції. Аби його викликав сам Конєв, командуючий Другим Українським фронтом, Яшка Деркач, не моргнувши оком, одрапортував би йому про штурм Інгулу і вказав би на деякі недочоти нашого командування (Яшка підсмикнув галіфе, одкашлявся і приклав руку до пілотки).
— Значить, так, товаришу генерал… Звиняюсь, вам, кажуть, маршала недавно присвоїли. Поздоровляю!.. — Яшка чемно уклонився, наче стояв не серед голого степу, а в кабінеті маршала. — Значить, так, товаришу маршал. Було тридцять дві атаки на оборону противника. Викосять німці один ряд, другий піднімається. Спочинуть гвардійці на снігу, перев’яжуть поранених — і вперед. За тридцять третім разом фріци не встояли, напудили в штани і — хто куди. Так що Криничувате звільнено. Підбито п’ятдесят п’ять німецьких танків, двадцять самохідних гармат, а скільки німчаїв полягло — не щитав, бо, звиняюсь, противно…
— А чого вони, — спитає маршал, — за ваше село, як гнида за кожух, уреп’яшились?
— Тут діло просте, — скаже Яшка. — Як ви їх приперли до Інгулу, то їм діватися нікуди, тільки через Криничуватський міст. От вони, гади, вчепилися зубами за той клаптик, що коло мосту, і не пускають наших, поки техніку свою не перекинуть на правий берег. А перед тим, товаришу маршал, усіх бабів і дітей криничуватських погнали німці на окопи. А воно, знаєте, морози вдарили, земля тверда, як скло. Ну, люди наші потихеньку, потихеньку та й порозбігалися. Бо голі ж і ні крихти в роті. А тут ще гахнуло за селом — їхні цистерни з бензином полетіли (черкніть собі, товаришу маршал, що то мій брат Максим з хлопцями встругнули). Німці озвіріли, кинулись, як псюки, на село, до пня спалили… Це ви, мабуть, знаєте…
Трохи помовчить Яшка і додасть:
— Тут і ви, товаришу маршал, ошибочку допустили. Ви їх у лоб крешете, а вони у землі, як ховрахи, — просто не візьмеш за живе. Було б вам отак, обходом, по Бобринецькому шосе, та із тилу… Пойняли? — І Яшка натурально викладе свій план інгульської операції.
— Спасибі, — скаже маршал. — Надалі наукою буде… Так що ви, товаришу Деркач, хочете получить від нашого командування? Може, гвардійське оружіє чи повний солдатський пайок?
— Одна просьба до вас. Чи немає порошків од нервеної хвороби? Як убили Максима, мати моя геть перевелись. Ані часинки не сплять. Голосять, б’ються об долівку та сина свого докликаються. Аж їм праве плече і руку одібрало… А ще, товаришу маршал, аби мені бінокль…
В уяві своїй хлопець так спритно вималював картину зустрічі з Конєвим, що навіть почув за спиною порипування хромових чобіт, коротку розмову маршала з ординарцем: "Видать!.." — "Єсть видать!" — і чорний пасок туго обтягнув Яшчині груди. На грудях повис чорний окатий бінокль. Гвардії рядовий Деркач приклав бінокль до очей, і раптом… прямо під ніс йому… націлилось дуло гвинтівки. Наче вітром змело Яшку в окоп. Увібрав голову в плечі ("Зараз торохне…"), прилип до землі. "Гух, гух, гух", — калатало серце. "Тс-с-с!" — засичав піщаний струмочок. Яшка насилу відкрив одне око. Гвинтівка стриміла з окопу, як тичка, і не хиталась. Її притискав до грудей, схрестивши руки, солдат у зеленій шинелі. Він лежав якось незручно, каска з’їхала набік, на скроні — темне кружальце. "Убитий… Ху, до гикавки налякав…"
Яшка вискочив з окопу і вже не йшов, а біжки тікав од мерця. І довго відчував під лопатками неприємний холодок, немов хтось цілився йому в спину.
Пробігши з півверсти, Яшка озирнувся: куди ж його занесло? Степ круто обривався до маленької річечки, що ледь пробивалася крізь густе плетиво верболозу, очерету й осоки. Це була глуха Тернова балка. Значить, він ішов понад Інгулом і, зробивши добрий гак, повернув на землі долинського радгоспу. Далеченько забився!
— Ех, закурити б оце, щоб аж чорти затанцювали в очах! — Яшка приліг на траві, з хрускотом потягся. Нашорошене вухо ловило тихий дзюркіт води під корчами, сухе потріскування очерету. "Хочу пить, хочу пить", — просила якась пташка.
Мрійно…
Тепло…
Заячий сон зліплює повіки.
Чи то вітер, чи сполохана качка гойднула осоку, — зашелестіло над річкою.