Проти двох камениць були сильні, великі дубові брами в мурі.
— Е,— сказав до себе Панько,— лиш не знати, котра брама.
Вернувся назад і переконався, що рада повітова в третій з ряду камениці.
"Ану ж до цеї камениці нема брами",— подумав Панько та й став шептати молитву, заходячи назад у ту вузьку вуличку.
Проти будинку ради повітової в високім побіленім мурі стояла замкнена зсередини дубова брама. Заввишки в півтора хлопа.
Панько стояв перед нею, і першим його ділом було оглянутися навкруги, чи нікого нема, бо ану ж ізгулюкають: "Ловіть злодія!" Обіздрівшись усюди, допевнився Панько, що ззаду стояла, військова стайня, обведена також високим білим муром; відти Панько не мав боя. Але з лівого і з правого боку протинали ту вуличку дві дороги. З кождої з тих доріг можна було лиш тоді заглянути Панька, коли навмисне за тим дивився би, бо брама була глибоко в мурі. Великої небездеки не було.
Панько зовсім над тим не призадумувався, з якої речі його б'ють, навпаки: йому це виділося зовсім природним, що латки знущаються над селянином. Він лиш брав голий факт на увагу й роздумував над тим, як би той неоспоримий факт зробити для себе якнайменше шкідливим. Тому про нічого іншого не міркував, як тілько про те, яким способом перелізти на другий бік.
"Треба би підскочити, аби вхопитися за верх,— думав Панько, оглядаючи браму.— Рукою би, може, якось і вловив, але ногами не возьме: нема за що зачепити. Правда, є в брамі кілька цвяхів, але чобіт ізсунеться".
Так роздумавши, вернув Панько назад до Йвана, скинув чоботи, поставив на віз та й попросив Івана, аби взяв чоботи додому. Іван знов здивувався і сказав Панькові, що в таку студінь небезпечно босому ходити.
— Пусте,— відповів Панько,— не замерзну. Як за-шпари зайдуть, вдарю кісткою до кістки, аж вогню викреше. А вже коли-м обібрався грибом, треба лізти в борщ: мушу зайти потихеньку, аби примкнутися.
Пішов назад до брами. Зразу проймала його студінь, особливо на мокрих плитках, від ніг аж під серце, але трохи згодом ноги стерпли.
Коли вчинився під брамою, обіздрівся уважно навкруги, чи хто не виходить, підскочив, ухопився правою рукою за вершок брами по самій середині, а відтак підніс туди й ліву руку. Ногами сував по брамі, шукаючи якогось опору. І найшов: зачепився нігтем великого пальця правої ноги за велику круглу головку цвяха.
Все те тривало дуже короткий час, а однако Панько встиг роздумати собі про всі прикмети тої брами. Найкращою прикметою, на думку Панька, було те, що брама за той час не скрипнула й не ворухнулася. "Порядний якийсь майстер робив, дай йому, боже, здоров'я; на міць ізроблена!"
Та як тільки вихилив Панько голову понад браму, в ту ж мить пустився руками й зіскочив на землю, як кіт. Побачив на подвір'ї з правого боку дривітню, а прямо перед його лицем ясніли сіни, й видко було секретаря, агітатора й жапдаря. Панько спудився, що й вони його помітять, та й тому зіскочив.
Оглянувся знову кругом себе, чи кого нема. Зі стайні вийшов улан, але навіть не дивився в той бік, пішов прямо на дорогу та й щез із очей.
Панько розгадував собі, що не посередині треба хапатися, але з правого боку від дривітні.
"Ще раз, ще цей раз!"—заохочував себе Панько, почуваючи велику втому й біль під пальцями правої руки. Поглянув на руку й побачив, що на середнім пальці зісподу зчімхав шкіру. Серце в грудях калаталося, аж йому дух запирало, а в очах мелькали жовтаві світла.
"От таке-то старого,— думалось Панькові,— трохи знявся та й віддихатися не може. Коби так молодий, шульнув би, як лис". Ніколи ще так не було йому жаль минулої молодості, як тоді під брамою.
"Байка! Коби лиш наверх вихопитися, а там най би й стрімголов, то нічого",— потішував себе Панько й отягався. То ніби віддихався, ніби обзирав здерту шкіру, хухав у праву руку, але почував, що ледве другий раз полізе. Страх його зняв, що не має сили примусити себе до діла.
"Тобі виборцем бути? А на піч кашляти не ласка?!" — корив себе Панько. Але й то не помагало: таки не чув у собі відваги.
Тоді розлютився. Не на себе, але на того старого Панька, що не хоче й через браму перелізти задля громади.
"Не хочеш? То йди через сіни, най тебе жандар кольбою у голову вгатить!" — кричав у думці на того ледачого Панька та й, ніби слухаючи чужого наказу, зробив кілька кроків і приостав.
"А видиш?! — глузував над тим ледачим Паньком.— Маєш боя, аби тобі голову не провалив. Лізь же, братчику, коли хочеш уцілові додому прийти!"
І знов, ніби на чужий приказ, пішов на правий бік брами, підскочив, ухопився руками за вершок і, соваючи босими ногами по брамі, зачіпав нігтями за цвяхи, за прогалини межи дошками, перегнувся через браму і на один миг, як жвавий хлопчик, передоймив ноги на другий бік і спустився вдолину. Хоть почував велику втому, отже не припочивав ні хвилинки, але хильцем дріботав попід дривітню.
Став собі з-за одвірка і крадьки підзирав, коли ті три в сінях дивитимуться в противний бік. На це не потребував довго ждати, бо тим трьом нікому й через думку не пробігло, аби вважати на задні двері. Вибравши таку догідну хвилину, майнув Панько до сіней і побіг босими ногами по камінних сходах, аби виконати австрійським законом запоручений акт вільних виборів.
Біжачи вгору сходами, мав Панько велику радість, що не зрадив громаду та й так хитро втік від напасті.
1900