Мабуть уже давно тебе не бачив, коли й по голосу не пізнаю… Хто ти будеш?
– Твій хрещеник Карпо…
– Кожухів син? – скрикнув старий. – Моя дитино люба! Дай тебе обійму. Боже, таке мале було, на руках носив, а тепер козак, мов дуб… Добре, що ти приїхав, а то й не застав би. Мені вмирати пора… Ти звідкіля?
– З Запорожжя, прямісінько з Січі. Приїхав тебе провідати, батьковій могилі вклонитися та з паном розплатитися, коли ще живий вражий син.
– Тихше! Враг його не взяв, здоровий та товстий, мов кабан… Та коли вас лише двоє, то про розплату й не думай, а гляди, щоб перед зорею й духу вашого не було. Тікай звідсіля та подалі. Тут запорожців на палі садовлять, коли вистежать та піймають…
– Втечемо, як буде треба…
– Та про те опісля – ви голодні, та й відпочити треба.
– Ну, Ганю, чому ти начеб нічого?
Ганя накрила стіл, поставила пляшку з горілкою, миску з варениками, хліб, кашу…
– Не великі у нас достатки, – говорив Верета, лізучи на свою лежанку, – та чим хата багата… На ліпше не спроможемося, хіба на пісну страву.
Усю нашу працю пан забирає.
II
Козаки посідали за стіл і уминали вареники, дарма що пісні.
– Чи вас не спостеріг хто, як сюди в'їздили? – питає старий.
– Хіба що сей чоловік, – каже Карпо, вказуючи на Веретенка. – Се мій син Максим. – Ти пам'ятаєш, Максиме, Петра Кожуха, що під панськими киями душу віддав?
– Чому не пам'ятаю?
– Здоров, Максиме, – каже Карпо, простягаючи йому руку, – мого побратима, ось сього, теж Максимом кличуть… Та чого ви з біса вуса попідтинали? Аж смішно, – каже Карпо, підкручуючи бадьоро свого чорного вусика.
– Не смійся, Карпе, так пан звелів. Усі красноставчани вуса стрижуть, а як ні, то гайдук висмикує.
Пан каже, що довгих вусів не можна носити, бо не зможе тоді відрізнити свого підданця від гайдамаки. Кумедний ваш пан… Далі звелить вам вуха та носи обрізувати…
– До сього не дуже далеко. Та як би воно не було, а вам перед зорею втікати треба.
– А хіба ж що?
– Хіба ж я тобі не казав, що як хто з двірні вас вгледить, то не вийти вам звідсіля живими. Наш пан на запорожців, мов пес, лютий. Він боїться бунту, боїться втікачів на Запорожжя. А Народ такий прибитий, що на ніщо не спроможеться сам від себе. Досить буде, коли ваш кінь фиркне або зарже, то влетять сюди непрохані гості, вас на кіл, а мене під киї…
– А у вас коней нема?
– Нема, ми волами робимо та й їздимо. На коні міг би хто втекти до козаків, тому-то пан і коней заборонив мужикам держати.
– Тьху! На його голову. Та нам, батьку, ніяк не можна завтра від'їздити. Не на те ми сюди приїхали. Тут де-небудь сховаємося в лісі, а коли доконаємо свого, тоді й поїдемо. Небезпеки ми не боїмось, на те ми й запорожці. У нас ціле життя – одна небезпека. Ми звикли до неї, як до сонця, і на небезпеку не зважаємо. Та коли ми вже при божій помочи потрапили до твоєї хати, так розкажи мені, будь ласка, усе до чиста, що з моїм батьком, з мамою було?
– Довго б воно розказувати, та коли раді слухати, то лягайте спочити, а я розказуватиму, поки заснете…
– Слухаючи такого, не заснеш, – каже Карпо.
Постелили козакам соломи серед хати. Вони полягали та й закурили люльки, а старий Верета почав казати:
– Батько теперішнього пана – пан Овруцький – заснував слободу Красноставці, закликав сюди людей, пообіцявши великі полекші на тридцять літ.
Народові нашому було тоді на світі тісно, хоч тої землі святої стільки, їло конем не об'їдеш, птахом не облетиш. З одною боку Татарва шарпає, з другого ляшня тисне. Не стало старого Хмеля, ляшня розпаношилася та й Москва витягає свої кігті. Люди не знали, куди дітись. На Україні не було ладу, бо й старшина козацька гризлася між собою. Кожному хотілося відпочити хоч трохи та зажити спокійним життям, Польські паші брали землі, скільки хотіли та закладали слободи. Так зробив і старий пан. Овруцький. Народу збіглося до його з усіх усюдів. Зорали степ, викорчували трохи лісу, а панові замок поставили над великим ставом, де й пан міг мешкати Й народові було де в пригоді захиститися. Околиця плодюча, звіра в лісі досить, риб в ставі й не перелічиш.
Гарний наш став, від того й наше село Красноставцями прозвали.
Під старим паном жилося нам, як у Бога за пазухою. Народ його любив, а тому Й не вважав на запоручені нам вигоди, а помагав, коли треба було, з власної охоти. Пан знав кожного з нас, до хат наших заходив і помагав нам у пригоді. У сьому закутку було нам добре й безпечно, і ми стали багатіти. Вивозимо звідси цілими хурами мед, віск, звірячі шкури, вивозимо скот, вівці та ховаємо червінці.
Та не стало нашого доброго пана. По його смерті засів у замку його син Станіслав Овруцький. Тому буде вісімнадцять років, як приїхав по смерті батька з Варшави. Перед тим ніхто його тут не бачив. Наш пан старий вдівцем жив. Про сина чували ми лиш від челяді, що у Варшаві вчиться.
Приїхав він з цілою чередою гультяїв, таких як сам. Старих слуг повигонив усіх і завів новий порядок та став по своєму господарити. Нам, слобожанам, начеб світ плахтою закрив.
Усіх узяв молодий пан за чуба. Понакладав відразу на нас всякі податки, про які ми перше й не чували. Таке хіба сам чорт вигадати може. Далі став брати народ на панщину.
Послали ми до нього депутатів з громади. Так і так, кажуть, нам іце час не вийшов, який запоручив нам грамотою його покійний батько, – царство йому небесне.
Пан казав наших посланців вибити нагаями та собаками зацькувати. Чи чував хто таке, гцо посланців, людей виборних з громади, зневажити! Се довело нас до краю. Ми збунтовались та панських отоманів, що людей на роботу скликали, здорово вибили та прогнали. Тоді пан вивів на нас своїх гайдуків з рушницями, ще й кварцяне військо на поміч прикликав. Чимало наших наложило тоді головою, та їм легше було ніж тим, що зостались. Нас покарали по-звірськи. Трьох людей настромили на кіл, другим позрубували голови – ну, а не було такого хто б не набрав київ аж до крови. Ми хотіли втікати світ за очі, бо як тут з паном мірятися? У нього шаблі та рушниці, а в нас хіба коли, сокири та мотики. Та як нам було втікати? Хто самітний був той і втік.
А сімейний чоловік як утече? У нас жінки, діти, як з тим крамом утечеш? До того ще сторона непевна. Вийдеш край лісу, то й у татарську петлю попадеш.
І ми зостались на місці, корились, гнулись та й бідніли. Пан здирав з нас, що тільки міг, силував до роботи. Що ми намучились, поки мурований замок поклали та навкруги муром обвели?! Рили ми землю за пригожим каменем, піском, добували, обтісували. Скінчили ми се, забажалось панові греблю кругом ставу гатити. Серед ставу треба було покласти острівчик та так, щоб зараз і з лісом. Треба було землю здалека возити, цілі дерева з землею сюди таскати. Стільки тут народ намучився, а скільки нашого брата в болоті потонуло… На тім острівчику поставив пан нашими руками палатку, де пани бенкетують, дуріють… А податки повигадував усякі: є в тебе воли, так плати волове. Є пасіка, плати очкове. Від борошна беруть сухомельщину, беруть плату від голови – поголовщину. Та ти й не знаєш, скільки з тебе візьмуть. Візьмуть і все, коли так панові захочеться, а ти затни зуби в стіну, живи, з чого хочеш, або здихай.
Та все те ще б нічого, та ти не маєш ніколи супокою, не знаєш, що тебе жде завтра, або й за годину. Пан любив над народом збиткуватися. Особливо ласий був на гладкі молодиці та гарні дівчата, як кіт на сало. Було як яку помітить, або посіпаки йому донесуть, так не жити вже їй. Люди ховали своїх жінок та дівчат по льохах – нічого не помогло. І там їх гайдуки найдуть, витягнуть уночі, до замку занесуть. Побавиться з нею пан з своїми товаришами, а тоді ще челяді своїй віддасть на поталу, на сором. А котра непокірна трапиться, то нагайками на смерть засічуть.
Багато нашого жіноцтва, щоб збутись сорому, накладали на себе руки, топилися, вішалися. Господи святий! Скільки ми натерпілися. Хто був самотній, утікав до козаків – за те били його батька киями, що не пильнував. Кілька разів приходили месники покарати його, хотіли замок здобути… Та ба! Твердий був замок, нашими руками збудований. Ніколи не повелось. Пан обережний був, військо наймане держав, гарматами башти обставив.
І на тих бенкетуючих дармоїдів, на те розбишацьке військо йшла наша вся праця, наш труд кривавий.
Не можу всього тобі розказати, бо серце кривавиться, коли все те згадати. Які муки вигадував пан на непокірних, то хіба сам чорт у пеклі таке вигадає на грішників.
Ми терпіли, мучились, тратили в собі образ божий, топили своє горе в горілці. А горілку ми мусили купувати в пана.
– А тепер вам легше? – питає Максим…
– Пожди, все розкажу, не забігай у пекло поперед батька. Біда була та Й годі. Та я тобі, Карпе, про твого батька розказати хочу.
Твій батько на Запорожжі був, а вже до коней перший мистець. Не було такого коня, якого б він злякався та не вговкав його, що опісля хоч дитину на його садови.
Покійник казав мені, що давно б утік на Запорожжя, та жаль йому жінки та дитини, себто тебе. Він вас любив без краю. А як же на Запорожжя з жінкою та дитиною втікати? А кинути вас на поталу не хотів. Не раз говорив до мене: "Проклята будь година, коли я одружився".
Згодом вигадав він таке й мені в тому признався, одкрив свою таємницю: "Візьму, каже, вкраду в пана пару коней, сяду з жінкою та дитиною й махну в світ". Тим він тішився, мов мала дитина, й був би свого доказав, якби не стала йому поперек одна пригода, що невдовзі приключилася.
Одного разу роздобув пан якогось заморського коня; самого чорта. Казали, що великі гроші за його дав. Та то був диявол, не кінь. Б'є, кусає, вищить мов свиня, приступити до себе не дасть Двох конюхів на смерть убив, одному відкусив носа. А коня того треба було щодня вичистити, вимити та вичесати, бо пан щодня навідувався, на кожне недбальство нагороджував киями.
Твій батько мусів сього коня уїздити.
Пан каже:
– Коли його за тиждень не в'їздиш так, щоб я міг на його сісти, то звелю тобі сто нагаїв всипати.
Поки коня осідлали, треба його було в'язати мотузами. Вивели тоді осідланого з стайні на уїзджальню й передали батькові. Сердега перехрестився тричі й, мов той птах, вскочив на коня.
Кінь мов ошалів. Він дер під собою землю, ставав дуба, скакав у боки, іржав та нічого не вдіяв.
Батько начеб приріс ^о його.