Тоді були не такі школи, як тепер, і кожне платило за свою дитину вчителеві окремо. Мама пішла додому, а я остався. Мені було лячно самому. Була хвиля, що хотів утекти. Розпочалася наука молитвою. Опісля вчитель писав крейдою на таблиці, а ми це розпізнавали в книжці. Я розумів усе.
І ходив я до школи цілий тиждень. Я найкраще знав за всіх, і вчитель похвалив мене перед усіма.
Та я не міг не зауважити, що школярі мене обминали. Коли я поза наукою наближався до якого гуртка, то вони зараз розходилися. Не гадаю, щоб це із заздрості, що я найкраще за них усіх знаю, лише то були гордощі. От, мовляв, ми, шляхетські, багацькі діти, а ти бойчук та зайда, що й батька свого не маєш. Тоді і я став їх сторонитися. Вони бавляться, а я сідаю на своє місце та в книжку дивлюся. Тоді хлопці стали мені докучати. Шарпали за вуха, за волосся тягали, щипали мене та штуркали. Я зносив усе терпеливо. Аж раз один збиточник схопив з-перед мене мою книжку. Я скочив за ним, щоб одібрати. Книжка пішла по руках і її подерли на шматки. Я бачив, як листки з моєї гарної книжки розліталися. Хлопці зі страшним вереском рвали їх на шматки. То вже не волосся й не вуха. Мене взяла страшна лють. Я став усіх кулачити і, мов навіжений, став розбивати моїм ворогам носи, що аж кров потекла. Я справді не знаю, що зі мною тоді сталося. Я ще нікого дотепер не вдарив. Мені плакати хотілося, коли бачив, що хлопці іноді відривали молодим горобчикам голівки.
На те ввійшов учитель. Я, заливаючись сльозами, розказав учителеві, яку мені шкоду та кривду зробили збиточники.
— Мусите йому книжку відкупити, а за це я вас ще й покараю.— Узяв прута й вибив збиточників по черзі.— Завтра щоб мені гроші принесли на нову книжку, а то ще бити буду.
Я не міг вгамувати плачу. То була перша моя справа, яку мені по правді розсудили...
Вдома я розказав мамі про свою пригоду.
— Сироті все так на світі буває,— каже мама та й заплакала.
На другий день, замість принести гроші, прийшли батьки-шляхтичі покараних синочків.
— Як воно так може бути, пане вчителю? Нашим шляхетським дітям носи порозбивали, а ви їх за це ще й покарали? Як воно? Через такого-то свинопаса щоб наші діти терпіли? То ми платимо на школу, а не він. Він тут не сміє бути! Або його собі держіть і йдіть собі геть, а ні, то проженіть його зараз. Про це ми вже на раді громадській поговоримо.
Вчитель виправдовувався, та це нічого не помогло. Вони стояли на одному: "або — або". Нічого було робити. Вчитель залежав од їхньої ласки.
По школі прикликав мене вчитель до себе, погладив по голівці та й каже:
— Ти чув, Степанику, що тут говорилося?.. Не можна тобі більше тут показуватися, бо нас обидвох проженуть... Жаль мені тебе, хлопчино, та я не можу тобі нічого помогти.
Я чув, як мені кров ударила до голови, в ушах зашуміло, в очах стали скакати іскорки, і я ледве не впав — так мені голова закрутилася.
Я вийшов зі школи запамороченим. Іду, й мені здається, що мої ноги в землю грузнуть. Зайшов у тісну вулицю, а тоді з усіх боків наскочили на мене ті самі збиточники та давай мене бити. Здорово мене вибили, а я навіть не оборонявся. Мене інше горе побило не так. Я, мов той мученик, приймав удари, і глумления та лайку, я навіть не скрикнув. Те, що мене стрінуло в школі, боліло дужче, як ті побої. Прийшов додому подряпаний до крові і з синяками на тілі. Не мав сили словечка промовити. Мама лише руками сплеснула. Вона плакала, обмиваючи мої рани...
Все скінчилося. Моя гарненька червона книжка пошарпана на шматочки, зі школи прогнали та ще й вибили...
Я з того занедужав. Лежав у гарячці і марив.
З того дізналася мама про все. Вона пішла до вчителя і дізналася решту. Вчитель радив піти до префекта й пожалітися. Та з того нічого не вийшло.
Префект сказав мамі таке: "Якого чорта полізла з бахуром між шляхетські діти? Тепер тобі відхочеться філософії". Так розсудили багачі мою справу.
З весною погнав я корів пасти. Тепер мені була лиха година. Пастушки стали ще більше глумитися наді мною. Прозвали філософом. На науку поклав я хрестик. Мені тоді і не снилося, що навчуся письма аж у криміналі... Ті глумления дратували мене, начеб хто незагоєну фану ножем дряпав.
Жалівся я перед мамою, а вона мені одне і те ж: "Пам’ятай, сину, що сирота ніде в світі правди не знайде. Терпи та й годі".
І я терпів, страшно терпів...
Одного дня я побачив, як шляхетські хлопці били прутами гусят. Стара гуска кричала, гусак скакав та кусав, поки не дістав прутом по голові, аж впав, а вони били та й били. На вулиці не було нікого. Тоді я став на них кричати, хоч не знав, чиї то гусята.
— Що ви робите, шибеники, я все скажу!
Тоді вони повтікали, залишаючи побитих гусенят на вулиці. Я погнав корів додому.
Аж приходить за мною громадський поліцай, префект прислав, щоб зараз іти до канцелярії.
Я гадав, що буду свідчити за ці гусята, та й кажу мамі, як воно було. Але мама боялася чогось іншого і таки не пустила мене самого. Приходимо, а префект каже:
— Ти, драбуго, ти будеш людських гусят убивати?
Я забув язика в роті. Дивлюсь, а ці ледарі, що били гусят, стоять собі в канцелярії та лиш підсміхаються.
— Я гусят не бив,— кажу крізь сльози,— то вони били.
— Неправда! — закричали тамті,— ти сам їх побив!
— То ти будеш ще на шляхетських дітей набріхувати? — каже сердито префект.— Шельмо! Дай йому зараз п’ятнадцять різок,— каже до поліцая.
Тоді вступилася за мною мама:
— То вони брешуть, він не винен, не дам своєї дитини катувати, не дам!
— А диви! І ця заволока має тут щось пащекувати і уряд ображати? їй у першу чергу вліпити десять різок, щоб попам’ятала!
Поліцай та асесори схопили маму, розпростерли на лавці і били тим прутом, що для мене був призначений. Мама пручалася, плакала, кричала, просилася, та нічого не помогло. А мені за кожним ударом неначеб серце ножем різав. Я рвався рятувати маму, та мене держав один за руку, мов кліщами, я навіть не міг його вкусити.
Мама зомліла і впала з лави на землю. Її зливали водою.
При цих словах Припоневі задрижав голос. Перестав копати землю, обтер сльозу рукавом арештантської сорочки.
Потім поклали й мене на лавку. Я кричав щосили. Та зараз по першім ударі, коли прут врізався в моє тіло, сталося щось неждане. До канцелярії влетів задиханий старий шляхтич.
— Не бий! — крикнув і вхопив поліцая за руку.— Хлопець нічого не винен! Я стояв у садку за яблунькою і бачив, як ті драбуги ганяли за гусенятами, а хлопець кричав на них, і поки я в справу вмішався, вони повтікали. Де ті драбуги?
А тих драбугів уже не було.
— Пане префекте,— каже,— чи ви маєте бога в серці? Як можна так сироту кривдити, не розібравши справи як слід! Фе! Жінку скатували і хлопця хотіли теж! Фе, встидайтеся!
— Хто ж це знав? — звинявся префект.— Тамті посвідчили, і я присудив.
— Тепер тамтих прикажіть випарити! — кричав старий.
— Не можу цього зробити, бо то шляхетські діти, і можуть їхні батьки заплатити шкоду.
— За брехню, за брехню їх покарайте! — кричав старий, аж задихався.
— Не можу, хай їх батьки покарають, не я.
А то були префектові свояки.
— Ще раз кажу: фе! Ганьба! Просіть бога, щоб вам вибачив той гріх і не карав вас на ваших дітях. Фе! Ганьба!
Старий вийшов і луснув спересердя дверима.
За той час мама очуняла. Збита до крові, зіллята водою, з розкуйовдженим волоссям, вона підвелася з землі, стогнучи, взяла мене за руку, і ми поволоклися додому. Мама плакала. Але вона не голосила, як це сільські баби роблять. Плакала тихо, а сльози котились горохом. Та кожна сльоза пекла мене, мов розтоплене олово... І я плакав теж. Мене палила та кривда, та несправедливість, яку нам багачі заподіяли.
Прийшли ми додому, і мама збиралася йти до суду. Але наш господар відраджував:
— Підеш, небого, то гніздо шершнів зрушиш. Вони тобі цього не вибачать, хоч із села тікай.
Відлежала мама цілий тиждень. Не то, що її побили, та ще й добре пом’яли, поки поклали на лаву.
Я ходив мов запаморочений. Мами було мені невимовно жаль, бо я її дуже любив. Усе, що я тоді почув од префекта, вбилося клином у мій мозок. Я пізнав, що лиш у кого є багаті батьки, може добре і безпечно жити. А бідним людям немає що їсти, та й ще напасть на гладкій дорозі вчепиться. Але правда повинна бути для всіх однакова, як для багачів, так і для бідних, бо правди за гроші не продають, як буханець хліба. Мене й маму вибили ні за що, а якщо треба вибити багацьких синів, хоч вони й заслужили, то вже не можна, бо вони мають чим викупитися. О! Це мене пекло та боліло ще більше, тому що я був безсилий за свою кривду постояти.
Мама говорила мені не раз, хто є мій батько. Я його добре знав. Фі, фі, багач на все село! Оженився з багачкою, у них діти, мов панята, а я пастушок чужої худоби... Мені мама наказувала обминати його. Та мені прийшло на гадку, що він мені поможе, пожаліє та постоїть за мене. Мама мені говорила, що я його кров. Чому ж не попробувати? Я задумав пожалітися перед ним, як мене скривдили. Так вибачати не можна. Пішов би й сам до суду, та не знаю куди...
Пішов я до тата. Приходжу у двір, роздивляюся. Всюди гарненько і чисто. Він порався коло плуга під остріжком. Приступаю і хочу поцілувати йому руку. Він як мене пізнав, то начеб свій смертельний гріх побачив. Почервонів мов буряк, шарпнув руку та як крикне: "Марш! Не смій мені порога переступити!"
Я страшно налякався, аж задерев’янів, що не міг з місця зрушити. А він верещить: марш та й марш! А бачу, що боїться до мене, дітвака, приступити. А далі свиснув на собаку і затравив мене. Аж тоді я отямився і став тікати. Собака схопив мене за ногу та боляче вкусив. Я впав на землю. А він, нелюд, прикликав наймита і наказав мене перекинути через пліт. Та наймит мав більше серця, як він. Усе село знало, чий я син. Наймит узяв мене обережно на руки і переніс за перелаз на вулицю та й каже: "Не приходь сюди більше, небоже, бо він може тебе вбити".
Я прийшов додому заплаканий, з собачою раною на нозі, а ще з більшою в серці на рідного батька. Мама підвелася з постелі. Я їй усе розповів. Я дуже жалкував, що її не послухав...
— Побий його, господи! Свою дитину собакою затравив...
З того часу настала в мені велика переміна. Досі я зносив усе терпеливо. Мені здавалося, що так мусить бути, щоб багачі над нами панували, а ми повинні їм покірно служити аж до смерті.