Ментальність орди

Теж переселення душ. Теж незнищенність душі, яка начебто не­матеріальна. "І вернеться порох у землю, як був, а дух вернеться знову до Бога, що дав був його!"

Пам'яталася й пам'ятається чувана ще в дитинстві "Легенда про те, як було створено людину". Є підтвердження цій легенді у "Книзі Буття": "І створив Господь Бог людину з пороху земного. І дихання життя вдихнув у ніздрі її, — і стала людина живою душею".

Людину було створено після багатьох великих творчих актів. Після того, як Хаос став Космосом: "І сказав Бог: "Хай станеться світло!", і сталося світло. Далі: "Бог відділив світло від темряви".

Далі: "Нехай станеться твердь". І далі — велика робота по ство­ренню землі, неба, світил та їх облаштуванню. І лише потім було створено людину — "за образом Нашим, за подобою Нашою, і хай панують над морською рибою, і над птаством небесним, і над худобою, і над усею землею, і над усім плазуючим, що пла­зує по землі".

Наш світ — це світ метаморфоз.

Бог — найбільший творець, який і пребуде найбільшим.

І він, найбільший творець, створивши людину "за образом Нашим, за подобою Нашою", не міг не наділити людину і твор­чим началом, бо якби не вділив творчого начала — не було б ні за образом, ні за подобою. Звичайно, творчий потенціал небесно­го творця непорівнянний з творчим потенціалом міріад земних творців, та й Усевишній творець, з усього видно, не ставив собі за мету ототожнити ці потенціали.

І таке враження, що, створивши світ і людину, Вседержитель у нашому — земному — сприйнятті начебто заспокоївся, перебу­ває порівняно в індиферентному стані, натомість міріади земних творців узялися підміняти його, всі на свій кшталт і копил, шука­ючи в уявлюваному ними хаосі уявлювану ними гармонію, а на­справді — в гармонію природи постійно привносячи дисгар­монію, з кожним новим століттям свого буття наближаючи і наближаючи провіщену біблійну "Полин-Звізду", аж поки вона в Україні реалізувалася страшним судом Чорнобиля, який чи не на відстань окремого людського життя наблизив до нас тотальну ка­тастрофу.

Чорнобиль — теж творіння міріад земних творців. Які з гли­ни. Перефразовуючи Еклезіяста — це акція пороху.

Постання людини з пороху, з глини, яку Бог наділив живот­ворчим духом, — неперевершений мистецький акт, з яким мо­жуть зрівнятися лише інші творчі його акти, й нічиї більше. Але ж сама людина, змодельована за "образом" і "подобою", відтак теж наділена непогасною творчою іскрою з великого непогасно­го полум'я Всевишнього, не могла не взяти у свої руки ту саму глину, не могла не змоделювати з неї людину вже за "образом" і "подобою" своїми, не могла не спробувати вдихнути в неї жи­вотворчий дух — уже свій. І це також був мистецький акт. І різ­ниця між мистецькими цими актами, мабуть, у тому, що одухотво­рена глина з рук Вседержителя вийшла живою людиною, а глина з рук живої людини стала лише "образом" і "подобою" її самої, не ставши живою людиною, а тільки предметом мистецтва: бо ж у самої людини і дух її, слід сподіватися, був за "образом" і "по­добою" Божого духу, але — зовсім не рівні у своїй творчій магії.

Можна не сумніватися, що природа мистецтва — від приро­ди тих космічних мистецьких діянь, від космічного мистецького начала, від анімістичних уявлень про природу. Від пантеїзму. І біблійне поняття глини в людських руках — це і власне глина, і граніт, і бронза, і золото, і срібло, і скло, і дерево. І вишивка. І фарби. І звуки.

І — слово! І слово — ця найфантастичніша, дозволимо собі так висловитися, глина психіки людської, і місткість слова може дорівнятися хіба що до місткості галактичних безбереж, тобто взагалі безбережна, бо вбирає в себе як світ природи, так і світ людини у світі природи: задумаймося хоча б над піснею.

Переселення душ іще за життя, пошуки й реалізація без­смертя ще за життя, спонукувані боготворчим духом, дарованим глині, — людині — ось що таке механізм мистецтва від прачасів, від часів первісних аж до днів нинішніх, і на всі дні грядущі. Тоб­то постійне явлення чуда пекторалі, її багатосмислової значу­щості і краси, тобто трансформації світу природи і світу людини в світі природи в явище мистецтва, що є реально відображеним і реально втіленим безсмертям.

Переселення душ, безсмертя душ — в основі релігійних віру­вань. В основі мистецтва.

І — в основі метаморфоз.

Насамперед в основі найграндіознішої з метаморфоз — пе­ретворення Хаосу на Космос.

Власне, оживлена Божим духом глина, перетворення її на людину — це і є вражаюча метаморфоза, повторити яку немож­ливо, хоч би й які досконалі людиноподібні роботи моделювалися. Творчий дух людини, яка, опанувавши чарівний механізм мета­морфоз, намагалася й намагається бути богорівною, трансфор­мовано у наскельних зображеннях, у міфах і скульптурі, в музиці й живописі, в кераміці й карбуванні. Згадаймо феномен Пігмаліо— на, себто оживлення скульптурного зображення. Згадаймо Оска­ра Уайльда з його "Портретом Доріана Грея". Згадаймо Миколу Гоголя з його "Портретом". Мавка стає вербою в "Лісовій пісні" Лесі Українки. Згадаймо характерника козака Мамая. Навіть на­ше дражливо-побутове "душа, мов каменюка", "а щоб ти каме­нюкою став" — звідси-таки; звідси ж таки сварена-пересварена ортодоксальною нашою критикою і українська "химерна проза", що живе й житиме (на противагу, скажімо, "виробничій прозі"), і найяскравіший її приклад останнього часу — роман Северин Наливайко" М. Вінграновського. Всі оці та иодіоні приклади фантастичні, з розряду "магічного реалізму", й вони у найдоско­налішій формі підтверджують мої міркування.

(Власне, явище самого Бога — це є найглобальніша метамор­фоза, яка творить усі інші, що вже є похідними від неї. Те ж саме можна сказати про богів язичницького пантеону, — чи грецького пантеону, чи пантеону римського. А сподіване, очікуване — так хочеться вірити й так вірять! — воскресіння Христове, його дру­ге пришестя у світ? Зворотна метаморфоза, за якою невичерп­ність втілень і перевтілень, які не руйнують душі віруючих, а тво­рять їх, будують).

Згадаймо і великого поета "золотого віку" римської літерату­ри Публія Овідія Назона (43 р. до н. е. — 17 р. н. е.) з його знаме­нитими "Метаморфозами".

Благодатна Венера негайно В римський сенат із ефіру спустилась і там, непомітна, Цезаря душу взяла. Не могла допустити до того, Щоб у повітрі, як дим, розпливлась — між зірок оселила. Поки несла — мовби жар усе дужчий обпалював лоно, І відпустила її, й, спалахнувши, душа піднялася Вище, ніж місяць; майнувши в просторах вогненним волоссям, Зіркою вже мерехтить...

Скажімо, в десятій книзі "Метаморфоз" Овідій згадує за Пропетід — дівчат з міста Аматунта, перетворених Венерою на камінь:

Та запитай Аматунта, що славний багатством металів, Чи Пропетідами може пишатись, — за них йому сором, Як і за тих, що на лобі в них гострі колись виступали Роги подвійні, тому й таку назву їм дано — керасти.

(Переклад з латинської Андрія Содомори)

А взагалі, у грецькій міфології перетворення героїв у зорі — на­скрізна метаморфоза: відтак і маємо небесну сферу, оживлену най­різноманітнішими сузір'ями з грецьких імен: Волосся Вероніки, Кас­сіопеї, Андромахи, Персея... Релігійні вірування українців не відбігли

далеко від грецької міфології: зірки в нашому небі — то світяться душі померлих, які не пішли в небуття, а стали безсмертними, прибравши образи далеких зірок. І є ще там багато простору, щоб спа­лахнули інші зірки. (І яка безжалісна та бездуховна так знана ма­теріалістична релігія марксизму-ленінізму порівняно з язичництвом чи християнством: вона геть заперечує і виключає магію перетво­рень, чари метаморфоз, прирікаючи порох стати знову лише поро­хом, будучи вкрай ворожою як світові метаморфоз, так і світові культури, що без цих метаморфоз — абсолютно неможливий).

Творчі акти людини, яка постійно наслідувала творчі акти Великого Творця! Порив, у якому первісна сила та первісна енер­гія — й водночас відносне безсилля, бо ж дорівнятися однаково нікому не дано: хіба що, наближаючись до досконалості, так ні­коли й не наблизитися. Хоч би й скільки вкладав свого дару, та­ланту, хисту, вміння, хоч би й які непомірні амбітні заміри таїв — і все марно, марно... Хоча, може, не зовсім марно, бо як нев'янучі квіти таких замірів прагнучої власних метаморфоз гордої індиві­дуальності, її реально-прекрасних перевтілень душі — це й "Кни­га Еклезіястова", й "Пісня над піснями" Соломонова, і скіфська пектораль з кургану в українському степу, й Шевченкове слово. І якщо, за Еклезіястом, постійно "минуле відтворює Бог", даючи постійно живу картину буття, то в людини — лише "зупинені миті". Лише "зупинені миті"? Але коли вчитуєшся в "Пісню над піснями" Соломонову, коли вглядаєшся у пектораль, коли прича­щаєшся Шевченковим словом, — не можеш не звідувати зачуду­вання, що саме ці начебто "зупинені миті" насправді є рухомими митями, бо ж не меркнуть і не гаснуть, посуваючись через часи й простори людської свідомості, водночас і творячи цю немерк­нучу й негаснучу людську свідомість, тобто весь час залишаю­чись у чарівному колі перевтілень, магічних метаморфоз.

Збереглися свідчення, що великий Мікеланджело начебто сказав: "Справжній живопис, будучи сам собою божественно піднесений, ніколи не народить ні одної сльози... Адже ніщо так не підносить душі мудреців... як муки досконалості".

Муки досконалості, які так високо підносять душі мудреців! Цим багато сказано. Муки досконалості! Тобто прагнення сягну­ти найглибшої мистецької істини, прагнення максимально перев­тілитися, домогтися того рівня, коли ти вже ототожнився зі своїм мистецьким витвором, коли акт перевтілення такої концентрації, такої сугестії, такої гармонії, що ти в реалізованому творчо­му акті стаєш спільною, єдиною метафорою і самого себе, і світу, і іскри Божого начала, дарованого тобі долею.

Може, навіть не метафорою, а метаметафорою.

Тією надтвердою зоряною речовиною, яка, за біблійним свід­ченням, і стала для Творця матеріалом для створення світу, а спо­чатку ж, як відомо, було Слово. Очевидно, що Слово і є тією надтвердою речовиною, яка вмістила все у самосповнювальному розвитку.

В тому числі — Україну сущу, українську мову, українську народну душу.